Найгірше, що люди до цього звикли. Звикли до вбивства тих, кого ми називаємо «квітами життя», чий захист лицемірно проголошуємо 1 червня. Знаючи про те, що кожен день певна кількість малюків не побачили білий світ, ми продовжуємо, ніби нічого не сталося, радіти життю, смачно їсти і пити, шукати задоволень і бажати собі щастя. А ці жінки, що позбавились від своїх дітей, як від тяжкого тягаря, як вони можуть після такого злодіяння спокійно спати, продовжувати жити звичайним життям, посміхатися, чомусь радіти?! Чи не життям насолоджуватися вони повинні, а до кінця днів своїх каятися і плакати, днювати і ночувати в храмі, змінити повсякденний одяг на траур. Але цього ми не побачимо. Тому що немовлятам не дали народитися якраз через те, щоб вони не заважали безтурботно веселитися і досхочу «гуляти».

Я міцно спала... Раптом щось залоскотало мій ніс.
Розплющивши очі, зустрілася із яскравим світлом. Це був Сонячний Промінчик.
- Ходи зі мною, - сказав, - я недалечко живу.
- А що мама скаже? Треба її попередити, - прошепотіла я, щоб не потривожити тишу.
- Мама? Вона на кухні, до того ж, ми ненадовго!
Я погодилась, хоча всередині вирували невпевненість і навіть страх, та цікавість переборола їх.
Промінчик узяв мене за руку, і ми полетіли з космічною швидкістю.
Ось ми на місці. Я довго та уважно роздивлялася навкруги.
- А чому тут таке яскраве світло?

Серпик місяця зазирав у вікно величезної спільної дитячої спальні. Маленька Богданка розплющила очиці й заплакала.
— Богданко, чому ти знову плачеш? — тихо спитала няня, прочинивши до кімнати двері.
— Ми з мамою гралися в піжмурки, і вона так заховалася, що я ніяк не можу її знайти, — схлипуючи, пояснило дівчатко.
— Заспокойся, то був лише сон. Ти не можеш пам'ятати маму...
— Чому? Я знаю її! Тільки вона приходить, коли всі сплять.
— Ні, дитинко. Не встигла мама побачити, як ти з'явилася на світ.
— А куди вона так поспішала?
— Мабуть, до Отця Небесного, просити щастя для тебе...
— А що таке щастя? — шморгнула носиком сирітка.
— Не знаю. Напевно, бути комусь потрібним, - задумливо проказала старенька няня.
— Виходить, Бог не послухався моєї мами, тому я нікому не потрібна, — знову зайшлася плачем дівчинка
— Це не так, Богданко. Бог усіх і завжди чує. І Сам знає, коли виконати чиєсь прохання. Будь терплячою і допомагай мамі.
— Як?!

30 вересня вшанування пам'яті свв. мцц. Віри, Надії, Любові та матері їх Софії
Була вже глибока ніч, коли Софія почула умовний стук у двері. Так сповіщали про свій прихід християни з їхньої громади. Впустивши жінку, справді знайому християнку, Софія швидко зачинила двері.
- Софіє, маю тривожні новини, мовила знайома з порога, - хтось написав на вас із доньками донос імператорові. Вас можуть судити як християнок. Можливо, вам варто зникнути з Рима хоч на деякий час, поки мине ця біда. Якщо у вас немає родини у провінції, де ви могли б перебути цю лиху годину, то пресвітер напише листа до когось зі знайомих, і там вас приймуть. Я прийшла від нього, щоб дізнатись, якою буде ваша відповідь, і передати йому...

По мудрості Своїй Господь знає, за які гріхи які терпіння треба понести. Людина не може сама визначити собі міру терпіння. Вона просто має прийняти ті терпіння, які Господь їй посилає: чи будуть це обставини життя, чи хвороби, чи інші терпіння, які попускає Сам Господь.
Мати, яка усвідомлює свої відносини з Богом, терпіння при пологах приймає як засіб її особистого спасіння і спасіння її дитини, вона готова прийняти їх, покірно приймає їх зі смиренням і цим самим притягує до себе благодать Божу, яка допомагає їй та її дитині.

Мати віруюча, церковна. Із покірністю несучи свій хрест, вона здійснює покуту відкуплення. Відкуплення за всі наші гріхи уже здійснив Господь наш Ісус Христос перед Богом Отцем, а ось нести цю покуту відкуплення (це означає примиритися з Богом) може кожна людина, несучи покладеного на неї хреста. Таким хрестом для кожної жінки є родові муки. Приймаюча ці муки як свій хрест, із покірністю несучи їх, жінка освячується Богом.
Господь поділяє із нею це несення, благодатною Своєю участю примножує і підсилює внутрішній її спокій і дає їй сили для того, щоб пронести його, не озлоблюючись, не ображаючись, не впадаючи у злиденний гріховний стан, а навпаки - наповнюючись спокоєм, любов'ю і співчуттям.

Крім тілесного розвитку, набагато важливіше для всього подальшого виховання тіла, тобто підкорення його душевним настроям і потребам, щоб не тіло володіло душею, а навпаки. Становлення правильного відношення тіла до душі і духу і є правильним вихованням тіла. Воно не може обійтися без церковного способу життя матері. Отримання в харчуванні, збереження матір'ю постів у середу і в п'ятницю, по-перше, прямо впливає на душу і тіло дитини, привчаючи його до отримання, по-друге (по вірі в Бога, ради якого здійснюється піст) воно притягує до дитини благодать Божу.

Дитина є душевною, вона потребує тепла і любові, а якщо цього не отримує, то у фізіологічному процесі починаються збої. У одному випадку це відбивається на обмінних процесах дихання і дитя починає фізично задихатися. Хоча його і годує материнська кров, мати дихає нормально і кисню у крові досить, але тим не менше, із причини браку любові, немовля починає фізично задихатися, тому починає перевертатися і, в крайніх випадках, обвивається своєю пуповиною. Починається кисневе голодування. Дитя пробує звернути на себе увагу, і робить це душевно. Переважно нелюблячі люди черстві, вони не чують тих тонких порухів дитячої душі. Тоді, не достукавшись душею (кричати воно ще не може), малюк починає домагатися уваги тілесно.

«Мій тато – повний ледар!» — заявила шестирічна Марійка мамі своєї подруги. «Це чому ж?» — запитала з подивом жінка. «Я його просила-просила зробити мені ліжечко для ляльки, а він все ледарює і не робить. А ось дідусь узяв і зробив. І моя мама говорить, що наш тато – ледар».
Хтось з дорослих з посмішкою на обличчі сприймає подібні заяви дітей на адресу батьків. Хтось чує в них знайому інтонацію – днями цю фразу вимовляли вони самі, тепер вона на вустах малюка. І тільки деякі вчасно спохвачуються, щоб виправити ситуацію – направити міркування дитини про батька в правильне русло.

На собі вона мала гарну сукенку жовтогарячого кольору, волосся було стягнуте червоно-золотавою стрічкою - готувалася йти до школи. Був День батька, отже, всі діти мали прийти до школи в супроводі своїх татусів. Вона єдина йшла з мамою. Мама переконувала її залишитися вдома, мовляв, у школі, найімовірніше, не зрозуміють їхнього вчинку. Та дівчинка прагнула будь-що-будь розповісти всім про свого татуся, який сильно відрізнявся від інших.

Маленький хлопчик запитав маму: "Чому ти плачеш?"
- Тому, що я жінка!
- Я не розумію!
Мама обійняла його і сказала "Ти не зрозумієш цього ніколи".
Тоді хлопчик запитав у батька: "Чому мама іноді плаче без причини?"
"Усі жінки іноді плачуть без причини", - відповів батько.
Згодом хлопчик виріс, але не припиняв дивуватись: "Чому жінки плачуть?"
Нарешті він запитав у Бога...

3 квітня молитвою до Святого Духа "Царю Небесний" розпочалась чергова щотижнева зустріч Львівського молодіжного православного братства Пресвятої Богородиці на честь ікони Її “Нев’янучий Цвіт”. Після молитви Голова Братства Назарій Лозинський передав прохання недужої Любові про молитву до Господа за її здоров'я і розпочав духовну бесіду про піст, під час якої кожний член Братства поділився своїми переживаннями і досвідом. Також Назар зачитав свої нові вірші - на тему посту "В храмі" та зворушливий вірш "Мама". Братська зустріч завершилась молитвою.
Наступна зустріч Львівського православного молодіжного братства відбудеться 10 квітня за адресою: місто Львів, вул. Лисенка, 43 (2-ий поверх). Початок о 18:30.