Найгірше, що люди до цього звикли. Звикли до вбивства тих, кого ми називаємо «квітами життя», чий захист лицемірно проголошуємо 1 червня. Знаючи про те, що кожен день певна кількість малюків не побачили білий світ, ми продовжуємо, ніби нічого не сталося, радіти життю, смачно їсти і пити, шукати задоволень і бажати собі щастя. А ці жінки, що позбавились від своїх дітей, як від тяжкого тягаря, як вони можуть після такого злодіяння спокійно спати, продовжувати жити звичайним життям, посміхатися, чомусь радіти?! Чи не життям насолоджуватися вони повинні, а до кінця днів своїх каятися і плакати, днювати і ночувати в храмі, змінити повсякденний одяг на траур. Але цього ми не побачимо. Тому що немовлятам не дали народитися якраз через те, щоб вони не заважали безтурботно веселитися і досхочу «гуляти».

На собі вона мала гарну сукенку жовтогарячого кольору, волосся було стягнуте червоно-золотавою стрічкою - готувалася йти до школи. Був День батька, отже, всі діти мали прийти до школи в супроводі своїх татусів. Вона єдина йшла з мамою. Мама переконувала її залишитися вдома, мовляв, у школі, найімовірніше, не зрозуміють їхнього вчинку. Та дівчинка прагнула будь-що-будь розповісти всім про свого татуся, який сильно відрізнявся від інших.

Коли мені були років шість або сім, я точно знала, в чому секрет жіночого щастя. Втім, я не була унікальним дитям, що осягнуло одну з таємниць всесвіту. Всі мої подружки-першокласниці теж були в курсі, що для жінки головне — не кар'єра, не багатство і навіть не вдале заміжжя. Найголовніше — це материнство. Гра в дочки-матері завжди була улюбленішою для дівчат різного віку — від горщика до підліткового. Адже саме так — сповиваючи і вколисуючи пластмасових чурбанів, — ми репетируємо своє майбутнє щастя.