На собі вона мала гарну сукенку жовтогарячого кольору, волосся було стягнуте червоно-золотавою стрічкою - готувалася йти до школи. Був День батька, отже, всі діти мали прийти до школи в супроводі своїх татусів. Вона єдина йшла з мамою. Мама переконувала її залишитися вдома, мовляв, у школі, найімовірніше, не зрозуміють їхнього вчинку. Та дівчинка прагнула будь-що-будь розповісти всім про свого татуся, який сильно відрізнявся від інших.У школі вони зустріли чимало татусів, що тримали своїх чад за руку. З новоприбулими вони віталися трохи зніяковіло. Вчителька почала викликати учнів по черзі. Кожен називав свого батька.Насамкінець учителька вимовила ім'я дівчинки в жовтогарячій сукенці; всі здивувалися, адже поруч із нею стояла мама.
- А де твій тато? - спитав один хлопчик.
- Вона не має тата! - вигукнув другий.
І ззаду пролунав ще третій голос:
- Либонь, її батько надто заклопотаний, тому не може знайти час, щоб прийти школи.
А дівчинка у відповідь лиш посміхнулася й привітала всіх присутніх із Днем батька. Тоді спокійно обвела поглядом усе товариство, незважаючи на те, що вчителька просила її поквапитись. Далі з'єднала руки і голосно, чітко заговорила:
- Татуся мого тут немає - його оселя вельми далеко. Та я знаю, що він дуже хотів би бути зараз зі мною. Я хочу, щоб ви знали: мій тато дуже мене любить. Він залюбки розповідав мені казки, навчив мене їздити на велосипеді. На кожен день мого народження він дарував мені прекрасну червону троянду. Навчив мене запускати в небо повітряного змія. Разом ми їли величезні порції морозива. Ви його зараз не бачите, а все ж таки я не сама. Мій тато завжди зі мною, хоч ми далеченько одне від одного. Я знаю - завжди, бо ж він обіцяв, що вічно житиме в моему серці.
З тими словами вона підняла руку й приклала її до серця. Її мама, єдина серед гурту чоловіків, крізь сльози, але з гордістю дивилася на дочку.
Дівчинка опустила руку й закінчила словами, сповненими ніжності:
- Я дуже люблю мого тата. Він є моїм сонцем і якби міг, то був би нині тут, але ж небо далеко. Та іноді, коли заплющую очі, мені здається, наче він не полишає мене ніколи.
Вона стулила повіки, і вражена мама побачила, що всі татусі разом із дітьми заплющили очі.
Що вони бачили в думці? Ймовірно, батька, що стояв коло дівчинки.
- Я знаю, ти нині зі мною, татусю, - озвалася дівчинка, перериваючи мовчанку.
Те, що сталося потім, приголомшило всіх. Ніхто не міг пояснити, яким дивом, - адже всі стояли з заплющеними очима, - на столі опинилася розкішна, запашна червона троянда. Дитина вкотре отримала від свого батька благословення любові - плід віри у те, що небо насправді не є аж таким далеким.
Далебі: небо не є для людини далеким.
БРУНО ФЕРРЕРО
