Недаремно і не просто так, дорогі брати і сестри, у церковному календарі ми так багато поруч із благочестивими і преподобними мужами бачимо святих жінок: мучениць, рівноапостольних, преподобномучениць і преподобних, які подвизалися не менше в подвигу, ніж самі чоловіки. Наприклад, до святої великомучениці Варвари ми звертаємось такими словами: «Радуйся, невісто Христова прекрасна». Це дуже яскраве свідчення і вказівка на те, яке життя вели ці жінки: вони полишили все з думкою: «Мій Жених і мій скарб на небесах». Всі вони без винятку були вродливими, їх чекала земна слава і благополуччя, але у їхніх серцях перемагав Христос і керувала їхніми вчинками любов до Бога, тому і від усього земного благополуччя вони відверталися.

У третю неділю після Пасхи Церква згадує подвиг і вшановує пам’ять святих жон-мироносиць. Деяких з них ми знаємо на ім’я, проте більшість нам поіменно невідомі. Однак подвиг їхній нам, всім попереднім і наступним поколінням відомий дуже добре: їхня любов до Господа була довершеною, так що навіть і після смерті тілесної вони не покинули Його.
Євангеліє розповідає нам як рано-вранці жінки прийшли до гробу Христа, але побачили відвалений камінь, ангела, що сидів на ньому і тіла Ісусового у гробі не було. Таким чином вони стали одними з перших свідків Воскресіння Ісусового. Однак вони йшли не до прославленого Воскреслого Христа Бога, а до спаплюженого і страченого Ісуса, вони бігли з посудиною мира для того, щоби ще раз намастити Його тіло.

Христос воскрес! Воістину воскрес! Воскресення Христове – центральна подія світової історії.
Пасха «настільки перевищує всі торжества людські і земні, – стверджує свт. Григорій Богослов, – наскільки сонце перевищує зорі». Торжествує світ видимий і невидимий, небо і земля прославляють Воскреслого Спасителя. «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели співають на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе славити» (Воскресна стихира).

Коли ми думаємо про покаяння, перед нами завжди повстає темна або сіра картина скорботи, стиснутого серця, сліз, якогось великого горя через те, що наше минуле таке темне і недостойне: недостойне ні Бога, ні нас самих, ні того життя, яке нам запропоноване. Але це тільки одна сторона покаяння чи, точніше, такою повинна би бути тільки одна мить. Покаяння повинне розцвітати в радість і в подвиг. Без цього покаяння безплідне, без цього те, що могло б бути покаянням, перетворюється в розкаяння – безплідне і, часто, таке, яке вбиває життєву силу в людині замість того, щоб її збуджувати і оновлювати.

Говіння – це момент, коли з обновленою силою і знову, по-новому ми повинні задумуватися над життям та над собою. Над життям – яким його Господь задумав для нас, і над собою – яким ми це життя зробили. В тому й полягає покаяння, щоб немовби виміряти відстань між тим, що задумав Господь, і тим, що ми здійснили; між тим, що нам було дано і що ми використали чи ні, виконали чи не виконали. Це треба робити – і не раз в житті. Ми часто відкладаємо цю задачу до нашої передсмертної години, до останньої нашої хвороби, до моменту, коли раптом виявимо, що невиліковно хворі або що перебуваємо в смертельній небезпеці. І тоді, перед обличчям страху, перед обличчям смерті, перед небезпекою ми раптом стаємо по відношенню до себе, до життя, до людей, до Бога – серйозними. Ми перестаємо грати в життя. Ми перестаємо жити так, немовби пишемо тільки чернетку, яка колись пізніше – о, набагато пізніше! тому що здається, що часу ж так багато попереду – буде перетворена у щось остаточне. І ніколи цього не буває, тому що старість, старіння тіла, виснаження розуму, раптова смерть, обставини застають нас зненацька і вже не дають часу. І дуже страшно думати, що може настати момент, коли виявиться запізно.

Є місце в книзі Об’явлення, де тайноспоглядач Іоан оповідає нам, що коли прийде час і ми всі будемо в Царстві Божому, то кожен отримає ім’я таємниче, яке знає тільки Бог, Який дає його, і пізнає той, хто його отримує. Це ім’я ніби містить в собі всю таїну людини; цим ім’ям сказано все про неї; цього імені ніхто не може знати, окрім Бога і того, хто отримує його, тому що воно визначає те єдине, неповторне співвідношення, яке існує між Богом і Його творінням – кожним, єдиним для Нього творінням.

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа.
Сьогоднішнє євангельське читання нам розповідає про два чуда Господні: про зцілення жінки, якій жодні людські сили, ніяке людське знання, ніяка добра воля людей не могли допомогти. І про те, як у відповідь на благання батьків, у відповідь на їх скорботу і тугу Спаситель Христос викликав назад до життя земного молоду дівчину.
Багато розповідей є в Євангелії про чудеса Господні: і кожна з них, будучи одночасно і історичною реальністю, говорить нам щось і про нас самих. День у день з кожним із нас відбувається чудо Боже: силою Божою ми залишаємося живими: силою Божою ми повстаємо від хвороби: силою Божою від відчаю ми повертаємося до надії, від гріха повертаємося до чистого, просвітленого життя. Це такі ж чудеса, як зцілення тіла. І ми звикли до них, і ми вважаємо це звичайним, тому що так постійно нас шукає Господь Своєю милістю, Своєю любов'ю і Своєю творчою, відновлювальною силою.

Розповідь, що ми тільки що чули ставить нас віч-на-віч з трьома різними і несумісними положеннями. Ми бачимо, по-перше, ставлення до одержимої людини сил зла, бісів, сил зла, які всіляко намагаються її поневолити, не залишити в ній нічого, що не було б їм підвладне, що не належало б їм до кінця, чим вони не могли б скористатися, щоб творити своє зло. Ці сили бісівські можна назвати всіма назвами гріха людського: якщо тільки ми даємо владу в собі будь-якому гріху, ми робимося рабами гріха (про це і апостол Павло детально говорить). І якщо ми робимося рабами гріха, то перед нами доля цієї людини: все життя прожити як зброя зла на землі, в божевіллі, у стражданні, у творенні зла.

В євангельському читанні ви чули про біснуватого з Гадаринської країни і про зцілення його Ісусом Христом. Біси мучили нещасного, і від того життя його було надзвичайно тяжким. Ісус Христос показав Свою владу над цілим легіоном нечистих духів і тим засвідчив, що Він є Син Божий, Якому підвладне все у світі. Біси за дозволом Спасителя ввійшли у стадо свиней і всі загинули в морі. Євангеліє ясно свідчить про те, що злі духи дійсно існують, і не треба сумніватися в їх бутті. За попущенням Божим вони можуть чинити зло як людям, так і тваринам. У бутті злих духів ми переконуємося з книг Святого Письма, із свідчень святих отців Церкви та із житій угодників Божих. У книзі Буття оповідається, як диявол з’явився у образі змія Адаму та Єві і спокусив її порушити заповідь Божу. Через це обоє вони стали порушниками волі Божої і дійсно пізнали, що таке добро, яким вони насолоджувались у раю, і вкусили гіркоту зла від страждань, хвороб і смерті. Тому-то диявол і називається чоловіковбивцею споконвіку, тобто від початку (Ін. 8, 44).