Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю. На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих – завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.
Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.
Якось француженка спитала поета:
– Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?
– Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, –
відповів той.
Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш
почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка
підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з
зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І
пішла, притискаючи троянду до грудей.
Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа
на тому самому місці – мовчазна, нерухома, як і раніше.
– Чим вона жила всі ці дні? – спитала молода француженка.
– Трояндою, – відповів поет.
“На світі є тільки одна єдина проблема – як знову дати
людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба,
щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі
жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди.
Так неможливо йти далі”, – писав Антуан де Сент-Екзюпері.
“Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не
говорив до них нічого”.
(Мт. 13, 34)
Бруно Ферреро
