Одна молода ще жінка впала у важку депресію. Минали дні, а вона не хотіла виходити з дому, вставання з ліжка завдавало їй невимовних страждань, приймати їжу стало для неї справжніми тортурами.Денне світло дратувало її. Тому вікна були зачинені, жалюзі опущені. А в голові у неї роїлися найчорніші думки.
Часто думала про смерть як про позбавлення від немилого життя.
Чоловік, що дуже її любив, оточував увагою та піклуванням, дедалі сильніше непокоївся і журився через її стан.
Переконав її, щоб дозволила обстежити себе найвідомішим неврологам і психіатрам, також і зарубіжним. Світила медичної науки виписували ліки, призначали аналізи, радили якнайбільше розважатися й подорожувати.
І все виявлялося марним.Бідолашна жінка все глибше занурювалася у стан журби та чорної меланхолії.
Проте чоловікові таки вдалося її зцілити. Зцілити безкорисливою і переможною любов'ю, а ще трьома короткими словами.
Якось він підійшов до неї, поглянув на неї очима, в яких бриніли сльози, і мовив:
-Я з тобою!
Одного разу вчителька запитала дітей-першокласників:
-Чого потребує людина, що прагне бути щасливою? Відповіді були розмаїтими: гарного помешкання,
доброї їжі, чималих статків, міцного здоров'я...
Вчителька додала ще: цікавої роботи, визнання колег та друзів, Божого благословення.
Те все було ретельно записано па класній дошці.
-Ми нічого не забули? - спитала вчителька насамкінець.
Тут одна дівчинка піднесла руку і мовила:
-Потребує другої людини.
БРУНО ФЕРРЕРО
