Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то - дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискової маляті, яке мало народитись. Пісенька, що починалася словами: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько...» дуже подобалась хлоп'яті. Співав її часто.Пологи були передчасні й тяжкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лікарською опікою. Перелякані батьки були готові до найгіршого: їхня донечка мала дуже малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її побачити!»
За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила привести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсестра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче підвела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті.
Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько...».
Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки.
Мати, схвильована до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику!»
І Михайлик співав.
Дівчинка почала ворушити маленькими ручками.
Мати й батько то плакали, то сміялися. Медсестра зачудовано споглядала, не вірячи власним очам.
За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому. Радости Михайлика не було меж.
Лікарі, здивовані покращенням стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько знали, що це - диво. Диво любови братика до сестрички, яку він так чекав!
Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає.
Одна з найчудовіших обіцянок Ісуса: «Іду-бо напоготовити вам місце (... ), щоб і ви були там, де Я» (Йо. 14, 2-3).
БРУНО ФЕРРЕРО
