Оповідання про маму

Цю цікаву і повчальну історію розповідає нам житіє блаженного Василія, Московського чудотворця. Удостоївшись носити в собі благодать Божу, святий дивним та незвичним життям навертає людей до покаяння, показуючи приклад любові до Бога.
Один купець розпочав будівництво кам'яного храму. Тричі, із незрозумілих причин, стеля храму обвалювалася. Що тільки купець не робив, як не старалися зодчі, та роботу ніяк не можна було закінчити. Врешті-решт купець, знаючи святість і прозорливість блаженного Василія, звернувся до нього за порадою: як закінчити храм?..

Знав блаженний причину невдачі купця, але не вказав прямо на неї, а відправив до Києва: - Поїдь у Київ, знайди убогого Іоанна, він тобі допоможе добудувати церкву...

Довга та важка у той час була дорога від Москви до Києва... Що тільки не передумав купець, але ніяк не міг зрозуміти: чому обвалюється стеля?!

У Києві знайшов блаженного Іоанна за дивною роботою. Той сидів у бідній хаті і гойдав порожню колиску. З подивом купець запитав: "Кого ти колишеш?!". "Рідну матусю, - почув у відповідь, - віддаю їй неповернутий борг за своє народження і виховання!".

Тоді тільки купець згадав про свою матір, яку вигнав з дому... І зрозумів, чому не може закінчити будівництво храму...




В одному домі лежав хворий хлопчик, так, що ніякої надії на життя не було. І всі над ним плакали: батько, мати і дві сестрички. Плакали, бо хлопчик умре.

Коли звечоріло, одна сестричка вийшла надвір. Бачить, стоїть у дворі хтось у чорному.

Вона не бачить хто та й питаєє:
- Хто в нашому дворі стоїть?

А воно й каже:
- Я Смерть. Я цієї ночі маю із цього дому взяти одну душу.

А дівчинка каже Смерті:
- Йой, я тебе прошу, не бери братика, бери мене.

- Тоді йди до хати, попрощайся з усіма своїми рідними, та прийдеш, і я візьму тебе.

Вона зайшла до хати, нікому нічого не сказала та тихенько-тихенько лягла спати.

Виходить друга сестричка. І та бачить, що хтось у чорному стоїть. І та питає:
- Хто там стоїть у нашому дворі?

- Я, Смерть. Я цієї ночі маю із цього дому взяти одну душу.

А вона просить:
- Йой, я тебе прошу, не бери мого братчика, бери мене.

- Добре, візьму. Іди до хати, попрощайся з усіма рідними, і я тебе візьму, а братика залишу.

Зайшла вона до хати і більше не повернулася, бо й та не хотіла вмирати.

Через якийсь час виходить батько. Вийшов, побачив Смерть у чорнім та й питає:
- Хто там у мій двір зайшов?

- То, - каже, - я, Смерть. Я цієї ночі маю із цього дому одну душу взяти.

А батько каже:
- Не бери мого сина, бери мене. Він ще такий молодий, най би жив.

- Добре, іди до хати, попрощайся з усіма, вийдеш, і я візьму тебе.

Зайшов батько до хати та й більш не прийшов. Десь по півночі виходить мати. Вийшла, бачить, хтось стоїть у чорному. Питає мати:
- Хто тут у нашім дворі?

- Я, Смерть. Я цієї ночі із цього дому маю одну душу взяти.

Мати просить із сльозами:
- Прошу тебе, не бери мого синочка, бери мене.

- Добре, йди до хати, попрощайся з усіма. Вийдеш надвір, та й візьму тебе.

Мати зайшла до хати, поклала синові на головочку другу хустину мокру, намочила її в холодній водичці. Вкрила сина, повкривала доньок, пішла до чоловіка і попрощалася з ним, поцілувала його і вийшла надвір.

- Смерте, я готова, бери мене.

Дивиться вона, а там стоїть хтось у білому та й каже їй:

- Ти - справжня мати. За те, що ти така справедлива, я й твого сина лишаю, і тобі життя дарую. Ти одна в цьому домі така, що за всіх готова на смерть піти.







Тарасикова мама - кравчиня. Вона шиє для людей одяг. Тарасик знає, що мама любить свою роботу, бо їй подобається дарувати іншим радість. Відколи в нього народилася сестричка, мама працює вдома. До них приходить багато людей, які приносять тканину і розповідають мамі про свої маленькі мрії - нову святкову суконку, тепле пальто або чудову блузку з мереживом

Тарасик розуміє, що мамина праця є дуже кропіткою, і тому намагається не заважати. Він тихенько сідає біля мами і спостерігає за тим, як під її руками звичайний відріз тканини перетворюється на нову річ. Іноді за роботою мама наспівує своїх улюблених пісень, яких навчилася від бабці. Каже, що вони допомагають їй залишатися спокійною і неквапливою.

Завершивши роботу, мама доручає Тарасикові позбирати в мішечок клаптики тканини, яким, на думку хлопчика, годі вже знайти якесь застосування. Як же він здивувався, коли на день народження отримав у подарунок наплечник (рюкзак) з безліччю кишеньок, пошитий із різнокольорових клаптиків грубої тканини. Він одразу ж упізнав мамину роботу, її майстерність та любов подарували йому неповторну річ, яку він дуже цінував.

Дякуючи мамі, хлопчик почув у відповідь такі слова:
- Аби подарувати комусь радість, не завжди треба шукати за чимось великим і коштовним. Іноді варто уважно придивитися до потреб ближнього, а тоді подумати, як можна використати свій розум і таланти, щоби потішити його. І ще, - додала мама, - у цьому дуже допомагають усілякі дрібнички, адже найменша річ, зігріта любов'ю і працею, завжди перетворюється у справжнє диво.

Останні слова змусили Тарасика замислитися. Річ у тому, що наближалося Свято Матері. Він дуже відповідально поставився до цієї події і заздалегідь почав відкладати. гроші на подарунок для мами. У нього залишалося ще досить багато часу, щоб здивувати її справді великим і дорогим подарунком. Проте тепер хлопчик був змушений переглянути свій намір.

- Що любить мама? - розмірковував він дорогою до школи. - Квіти? Так. Я можу придбати для неї чудовий весняний букет, але це буде не те. Як таки казала мама? Любов і праця - ось що насправді робить подарунок великим і дорогим. Але що мені зробити?

Це питання не давало йому спокою. На уроці він був неуважним і ледь не отримав двійку з математики. Тетяна Григорівна попросила його залишитися після уроків.

- Що з тобою відбувається? - спитала вчителька. Усі діти дуже любили Тетяну Григорівну за чуйність і добре серце, тому Тарасик легко поділився з нею своїми проблемами. Вислухавши його, вчителька пообіцяла допомогти.

- Але зараз ти повинен допомогти мені, - промовила вона і заходилася пересаджувати великий кущ кімнатної фіалки з маленького вазона у значно більший.

Вчителька пояснила, що з одного куща утворилося багато нових кущиків, яким стало затісно у маленькому вазоні. Вона обережно вийняла з землі фіалкового куща, і хлопчик побачив, що той справді складається з кількох менших, які змагалися за місце у маленькому вазоні.

Тарасик старанно повідділяв один від одного молоденькі кущики, а Тетяна Григорівна посадила їх у великий широкий вазон, залишивши один саджанець на підвіконні. Помінявши землю у маленькому вазоні, вчителька помістила у нього останній кущик фіалки і з усмішкою на вустах простягнула його хлопчикові.

- Ось і подарунок для твоєї мами, - сказала Тетяна Григорівна, якщо будеш з любов'ю його доглядати, він обов'язково розквітне до Дня Матері.

Минав час. За вікном буяла весна. П'янкі пахощі перших квітів зливалися зі свіжим подихом дерев і трав. А на шкільному підвіконні зеленіло молоденьке листячко фіалкового куща. Тарасик старанно підливав його свіжою водою, ховав від яскравого сонячного проміння, беріг від протягів. Кожного дня він з надією заглядав до своєї квітки, сподіваючись побачити хоча б одного пуп'янка.

Ніби у відповідь на всі його старання на початку травня кущик рясно вкрився маленькими фіолетовими бульбашками на короткому стебельці. З кожним днем, лускаючи від сонячного тепла, все більше бульбашок перетворювалося на чудові квіти.

Тарасик ніколи не забуде тієї миті, коли, вітаючи маму зі святом, він простягнув їй свій подарунок. У маминих очах він побачив вдячність, захоплення і подив.

- Я виростив його сам, - промовив хлопчик тремтячим від хвилювання голосом. А трохи згодом додав:
- З любов'ю...




Писанка - православний сайт для дітей