Спонсор статті: kapitan.ua/ - човни, мотори, відпочинок на воді, туризм, зимовий відпочинок
На вечірньому небі з'явилися перші зорі. Потріскував під ногами морозець. Здалеку чулись гамір і дитячий сміх.
Та в Данилковій родині сумно. Молодший братик Миколка захворів напередодні Різдва. З кожною дниною хлопчику гіршало. Тато поїхав до міста шукати лікаря - може, хтось усе-таки зарадить синові. Мама вже добу не відходить від ліжечка малого.
... І Данилкове серце стискається від жалю: він не знає, як допомогти братикові, як розрадити батьків.
Хлопчик вийшов надвір, сів на краєчку засніжених сходів і гірко заплакав. Він не знав, що поруч є Божий Ангел, який прилетів на поміч...
Раптом почулося:
- Припини плакати! Не треба сліз!
- Хто це?
- Той, що у тебе під ногами.
Хлопчик здивовано глянув під ноги.
- Сніг?
- Так. Хочу сказати, що сльози твої дуже гарячі. Вони нещадно розтоплюють мої сніжинки.
- Вибач, я не хотів зробити тобі боляче, - мовив Данилко.
Сніг злагіднів:
- Розумію. Витри сльози! Знаю їхню причину. Ну, спробую допомогти! - і, недовго думаючи, взявсь одразу скликати снігові замети. - Зберіться разом! Віддайте частину своєї прохолоди, аби знищити Миколчину гарячку!
Данилко здивовано спостерігав.
- Вибач, - засмучено мовив Сніг, - наша прохолода не може зарадити твоєму братикові. Та не втрачай надії, а всіх, кого стрінеш, клич на допомогу!
- Дякую, - схлипнув Данилко і, витираючи сльози, пішов навмання. Його Ангел-Охоронитель рушив за ним.
Починалася хуртовина. Сильний Вітер зірвав Данилкові шапку.
- Віддай! - крикнув хлопчик.
- Це я бешкетую! - реготав зимовий пустун. - Зараз як закину шапку на отой дах! Тоді всі переконаються, який я вправний і сильний.
А мені байдуже! - махнув рукою Данилко. - Неси шапку куди-хоч. Я лиш одне буду в тебе просити: позич своєї сили моєму братикові! Ти такий дужий, а він навіть з ліжечка піднятися не може, тіло ослабло від хвороби.
Ой, лишенько! А я знайшов час для жартів! Вибач, -зніяковілий Вітер віддав хлопчикові шапку. - На превеликий жаль, не маю такої влади - віддати свою силу. Якби міг - радо допоміг би... Мені час летіти далі. Не занепадай духом! Не втрачай віри!
Хлопчик попрощався з Вітром. Хуртовина вщухла, вечірнє небо вияснилося, в ньому рясно сяяли зорі. Данилко звів очі до неба:
- А ви, Зорі, допоможете?! Вас так багато! Якби кожна дала хоч краплю свого світла, то Миколчині оченята зразу проясніли б, а тіло наповнилося здоров'ям.
- Ми не можемо віддати світло, не в силі зарадити Миколці. Вибач! - заблимали-зашепотіли Зірки.
Хлопчик тяжко зітхнув. Куди йти, кого ще просити? А Божий Ангел тихенько прошепотів: "Не там шукаєш допомоги, не там..."
Данилко незчувся, як підійшов до річки.
- Чому не біжиш за поміччю до Господа? - почулося.
- А ти хто? - озирнувся хлопчик.
- Протікаю у твоєму селі, а ти й досі не помітив мене?
- Річка? Можеш мені зарадити?
- Де твоя віра у Боже милосердя? Чому просиш допомогти всіх, окрім Ісуса?
- Я справді вже втратив надію, що братик одужає. Мені так важко! А батьки - вони зовсім змучилися від гризоти...
- Бог бачить твоє добре серце, - шуміла вода крізь товщу льоду. - Він чекає, коли ти прийдеш до Нього. Хто стукає, тому відчиняють. Хто просить - отримає. Віриш у це?
Вірю, Річко! Порадь, що зробити, аби допомогти Миколці.
- Знаєш, яке завтра свято?
- Водохреще! - радісно вигукнув Данилко. -Це улюблене Миколчине свято! Йому найбільше подобалось у цей день бути біля священика, коли освячували воду в ріці.
- Отож, завтра, в улюблене Миколчине свято, принеси братикові свяченої води. Нехай він зробить знак хреста і ковтне її, мов цілющі ліки, - тоді й одужає.
Усміхнувся Божий Ангел: "Слушну раду даєш, Річко!" А зраділий хлопчик побіг до хати.
Сповнений віри, хлопчик чимдуж поспішав додому.
А вранці рушив Данилко з татом до церкви та приніс з богослужіння води освяченої.
...На святе Водохреще Миколка одужав, очка проясніли, гарячка покинула його. Братики раділи святу, весело щебетали, співали Господніх пісень, а щасливі батьки дякували Богові за явлену милість.
Більше оповідань та віршів у ЗИМОВІЙ КНИЖЦІ.
На вечірньому небі з'явилися перші зорі. Потріскував під ногами морозець. Здалеку чулись гамір і дитячий сміх.Та в Данилковій родині сумно. Молодший братик Миколка захворів напередодні Різдва. З кожною дниною хлопчику гіршало. Тато поїхав до міста шукати лікаря - може, хтось усе-таки зарадить синові. Мама вже добу не відходить від ліжечка малого.
... І Данилкове серце стискається від жалю: він не знає, як допомогти братикові, як розрадити батьків.
Хлопчик вийшов надвір, сів на краєчку засніжених сходів і гірко заплакав. Він не знав, що поруч є Божий Ангел, який прилетів на поміч...
Раптом почулося:
- Припини плакати! Не треба сліз!
- Хто це?
- Той, що у тебе під ногами.
Хлопчик здивовано глянув під ноги.
- Сніг?
- Так. Хочу сказати, що сльози твої дуже гарячі. Вони нещадно розтоплюють мої сніжинки.
- Вибач, я не хотів зробити тобі боляче, - мовив Данилко.
Сніг злагіднів:
- Розумію. Витри сльози! Знаю їхню причину. Ну, спробую допомогти! - і, недовго думаючи, взявсь одразу скликати снігові замети. - Зберіться разом! Віддайте частину своєї прохолоди, аби знищити Миколчину гарячку!
Данилко здивовано спостерігав.
- Вибач, - засмучено мовив Сніг, - наша прохолода не може зарадити твоєму братикові. Та не втрачай надії, а всіх, кого стрінеш, клич на допомогу!
- Дякую, - схлипнув Данилко і, витираючи сльози, пішов навмання. Його Ангел-Охоронитель рушив за ним.
Починалася хуртовина. Сильний Вітер зірвав Данилкові шапку.
- Віддай! - крикнув хлопчик.
- Це я бешкетую! - реготав зимовий пустун. - Зараз як закину шапку на отой дах! Тоді всі переконаються, який я вправний і сильний.
А мені байдуже! - махнув рукою Данилко. - Неси шапку куди-хоч. Я лиш одне буду в тебе просити: позич своєї сили моєму братикові! Ти такий дужий, а він навіть з ліжечка піднятися не може, тіло ослабло від хвороби.
Ой, лишенько! А я знайшов час для жартів! Вибач, -зніяковілий Вітер віддав хлопчикові шапку. - На превеликий жаль, не маю такої влади - віддати свою силу. Якби міг - радо допоміг би... Мені час летіти далі. Не занепадай духом! Не втрачай віри!
Хлопчик попрощався з Вітром. Хуртовина вщухла, вечірнє небо вияснилося, в ньому рясно сяяли зорі. Данилко звів очі до неба:
- А ви, Зорі, допоможете?! Вас так багато! Якби кожна дала хоч краплю свого світла, то Миколчині оченята зразу проясніли б, а тіло наповнилося здоров'ям.
- Ми не можемо віддати світло, не в силі зарадити Миколці. Вибач! - заблимали-зашепотіли Зірки.
Хлопчик тяжко зітхнув. Куди йти, кого ще просити? А Божий Ангел тихенько прошепотів: "Не там шукаєш допомоги, не там..."
Данилко незчувся, як підійшов до річки.
- Чому не біжиш за поміччю до Господа? - почулося.
- А ти хто? - озирнувся хлопчик.
- Протікаю у твоєму селі, а ти й досі не помітив мене?
- Річка? Можеш мені зарадити?
- Де твоя віра у Боже милосердя? Чому просиш допомогти всіх, окрім Ісуса?
- Я справді вже втратив надію, що братик одужає. Мені так важко! А батьки - вони зовсім змучилися від гризоти...
- Бог бачить твоє добре серце, - шуміла вода крізь товщу льоду. - Він чекає, коли ти прийдеш до Нього. Хто стукає, тому відчиняють. Хто просить - отримає. Віриш у це?
Вірю, Річко! Порадь, що зробити, аби допомогти Миколці.
- Знаєш, яке завтра свято?
- Водохреще! - радісно вигукнув Данилко. -Це улюблене Миколчине свято! Йому найбільше подобалось у цей день бути біля священика, коли освячували воду в ріці.
- Отож, завтра, в улюблене Миколчине свято, принеси братикові свяченої води. Нехай він зробить знак хреста і ковтне її, мов цілющі ліки, - тоді й одужає.
Усміхнувся Божий Ангел: "Слушну раду даєш, Річко!" А зраділий хлопчик побіг до хати.
Сповнений віри, хлопчик чимдуж поспішав додому.
А вранці рушив Данилко з татом до церкви та приніс з богослужіння води освяченої.
...На святе Водохреще Миколка одужав, очка проясніли, гарячка покинула його. Братики раділи святу, весело щебетали, співали Господніх пісень, а щасливі батьки дякували Богові за явлену милість.
Наталя Сиротич
Більше оповідань та віршів у ЗИМОВІЙ КНИЖЦІ.
