Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • Відбулася X Всеукраїнська олімпіада «Юні знавці Біблії-2017»
    Пропонуємо прочитати статтю про X Всеукраїнську олімпіаду «Юні знавці…
  • ЦЕРКОВНІ ЧАСИ НА СВЯТУ ПАСХУ
    Читаються весь Світлий тиждень замість ранішніх і вечірніх молитов. …
  • Воскресіння Христове
    Воскресіння Ісуса Христа: хроніка подій Про Свято Воскресіння…
  • Православний церковний календар на квітень 2017 року Божого
    Місяцеслов на квітень 2017 року Божого Церковний календар квітень…
  • Про Страсний тиждень
    Страсна седмиця ВЕЛИКИЙ ПОНЕДІЛОК. Літургія Ранішосвячених Дарів…
  • Популярне
  • Відбулася X Всеукраїнська олімпіада «Юні знавці Біблії-2017»
    Пропонуємо прочитати статтю про X Всеукраїнську олімпіаду «Юні знавці…
  • Опитування
    Скільки Вам років?
    до 13
    14-17
    18-23
    24-29
    30-39
    40-50
    більше 50
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Травень 2017    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
    31
     
    Травень 2017 (1)
    Квітень 2017 (8)
    Березень 2017 (11)
    Лютий 2017 (13)
    Січень 2017 (7)
    Грудень 2016 (7)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Оповідання для дітей (Василя Сухомлинського)

    Православний молодіжний веб-портал hram.lviv.ua є незалежним, тому фінансова підтримка кожного з вас є дуже важлива. Перераховуйте кошти на підтримку проектів hram.lviv.ua у гривнях на картку ПриватБанку №4731 2171 1358 8709 або іншим зручним способом у гривнях, доларах або євро - детально. Ми вже зробили багато корисного, допоможіть нам далі працювати і зробити ще більше!

    Оповідання для дітей (Василя Сухомлинського)
    Читанка

    Василь Сухомлинський
    Оповідання для дітей



    Ледача подушка

    Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:
    - Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.
    - Це подушка в тебе ледача, - відповів дідусь.
    - А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?
    - Знаю я таємницю, - пошепки сказав дідусь. - Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою.
    - Справді? - зраділа Яринка. - Я так i зроблю завтра.
    Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.
    Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.


    Чому мама так хвалить?

    Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.
    Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.
    Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає: "Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине".
    Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний... Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.
    Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:
    - Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.
    Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ - він несмачний. Думає Люда: "Чому ж мама так хвалить?"


    Соромно перед соловейком

    Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.
    Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчата вже закінчили обідати, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав.
    Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда сиділи, боячись поворухнутись. Соловейко перестав співати.
    Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
    Ліда зібрала недоїдки в газету, загорнула й поклала в сумку.
    - Навіщо ти зібрала сміття? - запитала Оля. - Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
    - Соромно перед соловейком, - тихо відповіла Ліда.


    Сива волосинка

    Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.
    - Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, - сказав Михайлик.
    Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.
    - Мамо, - сказав Михайлик здивовано, - у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три...Чого це посивіла ще одна волосинка?
    - Від болю, - відповіла мати. - Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...
    - А від чого ж у вас боліло серце?
    - Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.
    Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:
    -Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?


    Розділена радість

    У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.
    В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяж-ко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.
    А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.
    Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:
    - Наш татко видужав...
    Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.
    - Наш татко видужав, - сказала вона, і радість засяяла в її очах.
    Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:
    - Видужав - ну й що з того?
    Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір'я і заплакала.
    - Чому ти плачеш, Катрусю? - почула вона тихий, ласка-вий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.
    Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:
    - Наш татко видужав...
    - Ой, як же це добре! - зрадів Костя. - Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму таткові.
    Радість засяяла в Катрусиних очах.


    Найгарніша мама

    Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого - некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
    - Хто ти такий, де ти взявся?
    - Я Совеня, - відповідає мале. - Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
    - Хто ж твоя мама? - питає Соловей.
    - Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.
    - Яка ж вона? - питає Дятел.
    - Моя мама найгарніша.
    - Розкажи, яка ж вона, - питає Дрізд.
    - У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, - відповідає з гордістю Совеня.
    - Ха-ха-ха! - зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. - Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
    - Неправда! - закричало Совеня. - Мама в мене найгарніша.
    Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.


    Як Сергійко навчився жаліти

    Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.
    Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
    - Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:
    - Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.
    - Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:
    - Я нічого не бачу, бо я сліпа.
    Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.
    Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?
    Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
    Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.
    Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.
    Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!
    Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.


    Лижі й ковзани

    Восени батько купив Борисові ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.
    Думає Борис, що краще - ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь - і в селі, і в лісі. А на ковзанах - тільки на ставку.
    От і каже Борис Євгенові: - Поміняємося, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.
    Помінялись. Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить вдома з лижами.
    Узяв Борис лижі, поніс до Євгена і каже: - Не будемо мінятись... Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.
    Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав. Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, білим килимом встеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку. Катається Євген на лижах, а Борис сидить вдома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.
    Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:
    - Ні, Євгене, таки поміняймося. Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.
    - А як завтра сніг розтане? - запитав Євген.


    Добре слово

    В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров'яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота".
    Оля їла мед у стільниках і солодке коров'яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало - дівчинка вже ледве вставала з ліжка.
    Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:
    - Чогось їй не вистачає. А чого - і сам не можу зрозуміти. Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі - столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
    Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:
    - Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров'ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці - щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
    Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
    - Ось чого не вистачало Олі,- сказав дід Опанас.- Доброго слова.



    Дуб під вікном


    Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.
    Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
    І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня - лісникова внучка.
    - Зрубай дуба, дідусю, - просить онучка, - темно в кімнаті.
    - Завтра вранці почнемо...- відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
    - Будемо хату переносити в інше місце.
    І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.


    Бо я - людина

    Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх - батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
    Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
    Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
    - Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
    Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
    - Дідусю, - запитав хлопчик, - ви не бачили тут каменя?
    - Я прибрав його з дороги.
    - Ви також спіткнулися й забили ногу?
    - Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
    - Чому ж ви прибрали камінь?
    - Бо я - людина. Хлопчик зупинився у задумі.
    - Тату, - запитав він, - а ви хіба не людина?



    Який слід повинна залишити людина на землі?

    Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", - думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
    - Для чого ти псуєш мою роботу? - сказав з докором Майстер.
    Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
    Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся - ні руками, ні душею.
    Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима - ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
    - Що ж ти залишив після себе? - питає у старого Чоловіка один дід, - Є в тебе син чи дочка?
    - Немає у мене ні сина, ні дочки.
    - Може, ти дуба посадив?
    - Ні, не посадив я дуба...
    - Може, ти поле випастував?
    - Ні, не випастував я поля...
    - Так, мабуть, ти пісню склав?
    - Ні, й пісні я не склав.
    - Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? - здивувався дід.
    Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці - закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
    "Ось і все, що залишилось після мене на землі, - з болем подумав старий Чоловік.- Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."


    Ремісник і різець

    Майстер працював Різцем по дереву - вирізував Троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. У руках Майстра він був слухняним і вправним.
    Не закінчивши роботу, Майстер кудись пішов, і Різець залишився на столі. В майстерню зазирнув Ремісник. Бачить лежить блискучий ножик. А поряд - незакінчена Троянда. Взяв Ремісник Різець і хоче вирізати пелюстки Троянди. Але нічого в нього не виходить. Крише Різець Троянду, псує роботу Майстра.
    Здивувалась Троянда,
    - Різцю, чого ти раптом так погано почав працювати?
    Різець відповідає:
    - Я просто шматочок криці. Я стаю Різцем, коли мене бере в руки Майстер. А коли торкається Ремісник - я не Різець, а просто ножик.


    Гавеня і Соловей

    Вивела Гава одне-єдине пташеня - Гавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв'ячками.
    Та ось полетіла Гава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Гавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого.
    Почув Соловей плач Гавеняти. Затремтіло з жалощів солов'їне серце. Залишив своє гніздо Соловей, прилетів до гавиного, сів поруч із пташеням і заспівав свою чудову пісню. Аж вітер притих, заслухався.
    А Гавеня, мов і не чує солов'їного співу, плачем заливається.
    Та ось почуло Гавеня - десь удалині пролунав материн голос: кра, кра... Умить перестало воно плакати й каже:
    - Чуєш, це моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!
    - Кра, кра-кра... - залунало поблизу, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався... Того вечора ліс не чув солов'їного співу



    Сьома дочка

    Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.

    Коли мати ввійшла до хати, дочки почали розповідати, як вони скучили за матір'ю.

    - Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, - сказала перша дочка.

    - Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, - промовила друга дочка.

    - Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, - сказала третя.

    - Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, - щебетала четверта.

    - Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, - промовила п'ята.

    - Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, - сказала шоста.

    А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй в мисці води - помити ноги.



    Дуб під вікном

    Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.

    Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

    І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня - лісникова внучка.

    - Зрубай дуба, дідусю, - просить онучка, - темно в кімнаті.

    - Завтра вранці почнемо... - відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:

    - Будемо хату переносити в інше місце. І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.


    Бо я - людина

    Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх - батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.

    Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.

    Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

    - Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.

    Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.

    - Дідусю, - запитав хлопчик, - ви не бачили тут каменя?

    - Я прибрав його з дороги.

    - Ви також спіткнулися й забили ногу?

    - Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

    - Чому ж ви прибрали камінь?

    - Бо я - людина.

    Хлопчик зупинився у задумі.

    - Тату, - запитав він, - а ви хіба не людина?


    Хто кого веде додому

    У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п'ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:
    - Ходімо, Васильку, додому.

    А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:
    - Ходімте, мамо, додому.
    Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.

    Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому.
    Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.

    Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.
    Якось занедужала тяжко Василькова мати.
    Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.
    Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом.

    Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:
    - Хіба можна по такому снігу йти?
    Постояв трохи Василько й повернувся до хати.
    А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.


    Яблуко в осінньому саду
    Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.
    Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике, рожеве яблуко.
    Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
    - Як воно тут збереглося? - з подивом запитала Оля.
    - Зараз ми його зірвемо, - сказала Ніна і зірвала яблуко.
    Кожній хотілося потримати його в руках.
    Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися у цьому, а тому сказала сестрі:
    - Хай тобі буде яблуко, Ніно...
    Ніні теж хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона теж соромилася висловити це бажання, тому сказала сестрі:
    - Хай тобі буде яблуко, Олю...
    Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна й та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
    Віддали їй яблуко.
    В маминих очах сяяла радість.
    Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по половинці.


    А серце тобі нічого не наказало?

    Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.
    - А тата відвезли в лікарню, - каже мати. - Занедужав батько.

    Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.
    Мати великими очима дивилась на Андрійка.
    - А нам завтра до лісу йти, - каже Андрійко. - Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

    - То куди ж ти підеш завтра? - запитала мати.
    - До лісу... Як наказала вчителька.
    - А серце тобі нічого не наказало? - спитала мати й заплакала.


    Іменинний обід

    У Ніни велика сім'я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

    Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся - найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся - ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

    Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

    Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.

    Ніна тихенько сказала мамі:

    -Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

    - Чому? - здивувалась мама.

    - В неї руки тремтять. Крапає на стіл.

    Мама зблідла.

    Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

    Довго сиділа мовчки, потім сказала:

    -У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.



    Бабусин борщ

    У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали до неї в гості.

    Рада бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.

    Зварила бабуся борщ - зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та ось біда... Забувати стала. Поки варила - двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:

    - Ачи солила - й не пам'ятаю... Стара вже... Ось сіль у сільниці - додавайте собі до смаку.

    З'їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний! Перезирнулися між собою, усміхнулися непомітно. Ложка за ложкою - виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.

    - А чи солила ж я борщ? - питається бабуся.

    - Ми й не помітили, - каже Ніна. - Такий смачний, що про сіль і не подумали.

    - Значить, солила, - полегшено зітхнула бабуся. - А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.

    Добре, бабусю, - і знову перезирнулись. І непомітно всміхнулись.



    Тихо, бабуся відпочиває

    Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама насварилася на неї пальцем і Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки.

    - Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.

    Пообідала й сіла за уроки. Читає книжку тихо-тихо, щоб не розбудити бабусю.

    Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подруга. Вона голосно й каже:

    - Галинко, послухай...

    Галинка насварилась на Олю пальцем, як мати на неї, і пошепки мовить:
    - Тихіше, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.

    Сіли дівчатка до столу й розглядають малюнки. А з бабусиних очей впали дві сльозинки. Коли бабуся прокинулась, Галинка й питає:

    - Бабусю, а чого ви плакали уві сні?
    Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилась радість.



    Склянка води

    Юрків дідусь занедужав. Дідусеві вісімдесят п'ять років.
    Він знає чимало цікавих казок та дивних бувальщин, які любить слухати Юрко.

    А зараз дідусь лежить і важко дихає. Мама наказала:
    - Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай за ним. Попросить води - подай свіжої, попросить відчинити вікно - відчини.

    Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня дідусь разів зо три попросив води.
    Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати у футбол.

    Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до заходу схилилось.
    Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. Покинув Юрко гру, побіг додому.

    Ледь відчинив двері, підійшов до ліжка - й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води.

    Потім усе життя Юрка мучили докори сумління. Він думав: дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йому хотілося пити, а в склянці - ні краплини. А він у м'яч грав із хлопцями.
    - Роби не те, що хочеться, а те, що треба, - навчав Юрко свого сина.



    Народився братик

    В Оленчиної матусі народився хлопчик. Радіє Оленка: тепер у мене є братик.
    Прокинулася вночі Оленка, бачить - схилилась мама над колискою та й співає колискові.

    Заворушилась заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше. Бо треба ж і Петрика любити.

    - Мамо, - каже Оленка вранці, - ой, як люблю я вас...
    - А чого ти мені це говориш? - непокоїться мати.

    - Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика...

    Мама полегшено зітхнула й каже:
    -Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми?

    Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:
    - Для кожної людини - все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.



    Чому дідусь такий добрий сьогодні

    Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.

    Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити з шовковиці, аж дивиться - сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад.

    "Що ж його робити? - думає Андрійко. - Злізати з шовковиці - струсиш на дідуся всю воду з листя, змокне під дощем, захворіє".

    Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, поки дідусь до хати піде. А дідусь не йде.

    Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, питає:
    - Чому це ти сидиш на дереві, внучку?
    - Боюся струсити на вас краплі, дідусю...
    - Злазь, Андрійку...

    Дідусь відійшов, Андрійко зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. "Чому це дідусь такий добрий сьогодні?" - з подивом подумав онук.



    Навіщо кажуть "Спасибі"

    Дрімучим лісом йшло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко і хотілося пити.

    Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:
    - Спасибі тобі, струмочку.

    Хлопчик усміхнувся.
    - Чого ти усміхнувся, хлопче? - запитав дідусь.

    - Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові "Спасибі"? Він же не жива істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.

    - Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина каже "Спасибі"? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?

    Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.



    Дідусь і Смерть

    Був собі Дідусь. Було йому вже сто років. От дізналася Смерть, що живе такий старий-старесенький Дідусь, прийшла до нього й каже:
    - Час уже помирати, Дідусю.

    - Дай приготуватися, - відповідає Дідусь.
    - Добре, - каже Смерть. - Скільки тобі часу треба на те?
    - Три дні, - каже Дідусь.

    Цікаво стало кощавій: що ж робитиме Дідусь, як він готуватиметься?
    Настав перший день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив дерево.

    - Що ж він другого дня робитиме? - думає Смерть.

    Настав другий день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.

    - Що ж він третього дня робитиме? - з нетерпінням думає
    Смерть.
    Настав третій день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив ще одне дерево.

    - Навіщо ти дерева садиш? - питає Смерть. - Ти ж завтра помреш.
    - Людям на добро, - відповідає Дідусь.

    Злякалася Смерть і втекла в темний ліс.



    Щоб ти став кращим

    Дідусь з онуком йшли великим лісом.
    Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами.

    Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

    - Дідусю, он хатинка! - радісно вигукнув онук. - Може, в ній переночуємо?
    - Так, це хатинка для подорожніх, - сказав дідусь.

    Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.

    Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.
    На вікні - відро з водою.

    Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.
    -Хто це все поставив на стіл? - питає онук.
    -Добрий чоловік, - мовив дідусь.

    -Як це так? - дивується онук. - Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?
    -Щоб ти став кращим - відповів дідусь.



    Суниці для Наталі

    У третьому класі вчиться маленька Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється. Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:
    -Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум'яна... Понеси їй суниць, Андрійку.

    Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяково. Він так і сказав мамі:
    - Соромно мені, не понесу.
    - Чому ж тобі соромно? - дивується мама.

    Андрійко й сам не знає, чому йому соромно. Наступного дня він все ж узяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі. Віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:
    - Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум'яні.

    Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася Андрійкові в очі й прошепотіла:
    - Дякую...

    - Чому ж це щічки у неї стали рум'яні? - подумав Андрійко. - Вона ще не їла суниць...



    Я вирощу внучку, дідусю

    У садочку росте стара вишня. Маленький хлопчик Олесь побачив недалеко від неї маленьку вишеньку та й питає дідуся:
    - Дідусю, де взялася ця маленька вишенька?

    - З кісточки виросла, - відповів дідусь.
    - То це донька старої вишні?

    - Так, донька.
    - А внучка у старої вишні буде?

    - Буде, Олесю, - відповів дідусь, - якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку, то з кісточки її виросте внучка старої вишні.

    Олесь задумався.
    - Я вирощу внучку старої вишні, - сказав Олесь.



    По волосинці

    Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

    Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

    Прийшовши до лісу, бабуся з онуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.

    Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.

    Петрик від подиву й хвилювання стояв, Широко розплющивши очі.
    - Бабусю, - пошепки запитав він, - невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

    - Так, по волосинці, - відповіла бабуся. - Це працьовита пташка.

    Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:
    - Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто...



    Втрачений день
    В одного батька троє синів - маленьких хлоп'ят. -
    - Розкажіть, як ви сьогодні прожили день.
    Юрко відповів:
    - Я сьогодні посадив дерево.
    Батько сказав:
    - Ти сьогодні добре прожив день.
    Миколка відповів:
    - Я сьогодні зайчика намалював.
    - Ти теж непогано прожив день, - сказав батько.
    Петрик відповів:
    - Я сьогодні у м'яча грав... І морозиво з'їв.
    - У тебе сьогодні втрачений день, - посмутнів батько.



    Красиві слова і красиве діло

    Серед поля стоїть маленька хатка. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.

    Одного разу серед літнього дня захмарило і пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці і дивилися, як з неба ллє, мов з відра.

    Коли це бачать, до хатинки біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села.
    Одежа на ньому мокра, як хлющ. Він тремтів від холоду.

    І ось перший з тих хлопців, що сиділи в сухому одязі, сказав:
    - Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе...

    Другий теж промовив красиві слова:
    - Як страшно опинитися в зливу серед поля. Я співчуваю тобі...

    А третій не промовив жодного слова. Він мовчки зняв із себе сорочку і дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.

    Гарні не красиві слова. Гарні красиві діла.



    Через потік

    Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і яром потекла вода. Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко і Ніна.

    Ось хлопчик швидко перебіг через потік і став на тому березі. Озирнувся - і соромно йому стало. Він у чобітках, Ніна в черевичках. Як вона перебреде?

    "Ой, недобре я зробив, - подумав Андрійко. - Як я не побачив, що Ніна - в черевичках?"

    Він перебрів назад і каже Ніні:
    - Це я хотів узнати, чи глибоко. Бо переправлятися будемо разом.

    - Як? - здивувалася Ніна. - Я ж у черевичках.

    - Чіпляйся мені за шию, - сказав Андрійко. Ніна так і зробила, і хлопчик її переніс.



    Скажи людині: "Доброго дня!"

    Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.

    Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.
    - Тату, куди бабуся йде? - питає син.

    - Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається. - Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: "Доброго дня, бабусю!"

    - Навіщо ж казати ці слова? - дивується син. - Ми ж її не знаємо.

    -А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.

    Ось і бабуся.
    - Доброго дня, бабусю! - каже син.
    - Доброго дня, - каже батько.
    - Доброго вам здоров'я, - відповідає бабуся І усміхається.

    І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки - раніше їх і не чути було.

    На душі в хлопчика стало легко.
    - Чому це воно так? - питається син.
    - Бо ми побажали людині доброго дня.


    Писанка - православний сайт для дітей
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com