Жив собі в одному лісі маленький Їжачок. Його гостренький носик із цікавістю витягувався з-під твердих і колючих голочок, маленькі лапки швидко дріботіли листяним килимом, що вкривав лісові долівки. Звичайний маленький Їжачок. Але було в ньому щось незвичне, щось таке, що вирізняло його з-поміж усіх лісових мешканців: їжачок завжди був на самоті. Інколи здавалося, що він із сумом тихо зітхає, проте ніхто не наважувався завести з ним розмову, бо варто було будь-кому наблизитися до Їжачка, як пухнасте тільце ховалося за страшним панциром із гострих і колючих голок.
Ніхто вже й не пам’ятав, як Їжачок опинився в цьому лісі. Також ніхто не міг згадати, якою була Їжачкова усмішка. Зате всі добре бачили його колючки. Тож усі звірята в лісі обминали цього похмурого сусіду. Так би все це тривало хтозна-скільки, якби не одна подія...

Крап, крап, крап ... Але й бурульок!.. Зорянка весело сміялася, заскочивши під кришталеву гірлянду, що звисала з лоджії.
Але й бурульок! Багато-багато - Мишкові здалося, ніби він стоїть біля замку Снігової Королеви, з якого його сестричка Зорянка так хитро вигулькує.
Крап, крап, крап... Краплі талої води падали у сніг, лишаючи дрібні сліди. Ще трішки, і бурульок не стане. Їх розтопить весняне Боже тепло, що ось-ось огорне всю замерзлу землю. І зима, наче Снігова Королева, враз позбудеться своїх крижаних чар.

На вечірньому небі з'явилися перші зорі. Потріскував під ногами морозець. Здалеку чулись гамір і дитячий сміх.
Та в Данилковій родині сумно. Молодший братик Миколка захворів напередодні Різдва. З кожною дниною хлопчику гіршало. Тато поїхав до міста шукати лікаря - може, хтось усе-таки зарадить синові. Мама вже добу не відходить від ліжечка малого.
... І Данилкове серце стискається від жалю: він не знає, як допомогти братикові, як розрадити батьків.

- Синку, доброго ранку! - тато відчинив віконниці, щоб яскравий потік сонячних променів влився в кімнату. - Прокидайся!
- Навіщо? - пробурмотів крізь сон Павло. - В нас канікули! - й повернувся на інший бік.
- Підемо до церкви, сьогодні ж Марії - другий день Різдвяних свят! Ну ж бо, швиденько!
- Зараз, тату, - знову почувся сонний голос Павла, - щe трішечки.
- Гаразд, десять хвилин ще можеш поніжитися, а тоді ми з мамою чекаємо тебе вже вмитого й одягненого на кухні. І дуже прошу не затримуватися, бо спізнюватися негарно, особливо до церкви.

Те, про що я вам розповім, - зовсім не казка, а справжнісінька історія. А відбувалися ці події у нас, в Україні.
Давно-давно, десь на початку 16 століття, жив-був один князь на ім'я Георгій. Мешкав він у містечку Дубровиця, що на Рівненщині, а походив зі славного роду князів Ольшанських. Його дуже шанували волиняни. Ще б пак! Такого відважного захисника рідних земель від частих нападів татар годі було й шукати. Окрім того, уславився він багатьма богоугодними справами. Був Георгій людиною багатою, але й щедрою. Опікувався Києво-Печерським монастирем, якому жертвував чималі кошти.

Після Свого чудесного воскресіння Господь не раз з'являвся апостолам, щоб дати їм останні настанови. На березі Тиверіадського моря, коли вони бачилися втретє, за обідом Ісус звернувся до Симона-Петра:
- Симоне Іонин! чи любиш ти Мене більше, ніж вони?-кинув поглядом на присутніх.
- Так, Господи! Ти відаєш, що я люблю Тебе, - відповів апостол.
- Паси Мої вівці, - мовив на те Ісус і знову запитав:
- Симоне Іонин! чи любиш ти Мене?
- Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе, - вдруге запевнив Його Петро.
- Паси Мої вівці, - повторив Ісус і спитав утретє: - Симоне Іонин! чи любиш ти Мене?
І тут смуток огорнув Петрове серце. Господь ніби не йме віри його щирим словам.

Свіча скапувала сльозами воску додолу, легкий димок ледь чутно підносився увись і розсіювався серпанком у кімнатній напівтемряві. Мерехтлива димчаста тінь плавно падала на поверхню ікони, що стояла на столі. Крізь маленький вогник воскової колони проглядався силует Матері Божої з Дитям на руках. Маленький Ісусик з ніжністю притулився до личка Матері і лагідно обійняв лівою ручкою Її за шию.
Скільки молитов, скільки прохань довелося вислухати Матері Божій від тих, хто з вірою га благоговінням припадав до цієї освяченої віками ікони, - почула голос бабусі Яринка, що притишилася у кімнаті і зачудовано розглядала ікону. - Скільком християнам у бідах та скорботах допомогла Вишгородська Богородиця. А ще ця ікона - один із найбільших українських скарбів... Чи знаєш, скільки всього вона пережила і побачила у своєму житті? Скількох князів благословила на початку їхньої великої діяльності. Не один раз вона рятувала християн і від завойовників.
День особливого вшанування Вишгородської (Володимирської) ікони Пресвятої Богородиці - 28 квітня (за новим стилем).