Жив собі в одному лісі маленький Їжачок. Його гостренький носик із цікавістю витягувався з-під твердих і колючих голочок, маленькі лапки швидко дріботіли листяним килимом, що вкривав лісові долівки. Звичайний маленький Їжачок. Але було в ньому щось незвичне, щось таке, що вирізняло його з-поміж усіх лісових мешканців: їжачок завжди був на самоті. Інколи здавалося, що він із сумом тихо зітхає, проте ніхто не наважувався завести з ним розмову, бо варто було будь-кому наблизитися до Їжачка, як пухнасте тільце ховалося за страшним панциром із гострих і колючих голок.
Ніхто вже й не пам’ятав, як Їжачок опинився в цьому лісі. Також ніхто не міг згадати, якою була Їжачкова усмішка. Зате всі добре бачили його колючки. Тож усі звірята в лісі обминали цього похмурого сусіду. Так би все це тривало хтозна-скільки, якби не одна подія...

О, він тепер добре тримається на риштуванні. Та що на риштуванні, де твердо стоїш обома ногами, і відерце з фарбою, інструмент є куди поставити. Він учора півдня на отій довгій хиткій драбині працював і так захопився роботою, що мало не оступився, але навіть злякатися не встиг, бо вже нога сама на щаблинку зручне місце знайшла. Він учора промальовував оперення на крилах янгола. Ото, певна річ, святий охоронець і не дав йому впасти - підтримав своїми білими старанно окресленими його рукою крильми. А сьогодні хлопець має інше завдання - різними відтінками білил і блакиті відтворити одяг святого апостола Петра. На перший погляд здається, що це неважко, але він лише навчається іконописної премудрості. Тож має особливо постаратися. щоб вийшло так, як порадив отець Григорій - майстер, що прибув на київські пагорби з трьома своїми товаришами із самого Константинополя. їх запросив ігумен Печерського монастиря преподобний Никон, аби відомі умільці розписали новозбудовану церкву Успіння Пресвятої Богородиці, що пишно і світло звелася до неба золотими хрестами над дніпровим схилом.
30 серпня – вшанування пам’яті прп. Аліпія, іконописця Печерського.

В одному гірському селі жив дуже мудрий священик. Мав він дочку Олесю. Гарна була дівчинка, розумна, добре вчилася. Серце мала чуйне, не цуралася бідних дітей і часто з бідними пастушками гралася.
Підросла Олеся і задивився на неї бідний пастух Любомир. І його дівчина сподобала. Каже одного разу леґінь до дівчини:
Ти вийдеш за мене? Я в неділю старостів пришлю.
- Присилай, опустила дівчина очі.
Прийшов Любомир в неділю з такими самими бідними пастухами сватати священикову дочку. Вислухав їх святий отець та й каже:
- Ти, Любомире, хлопець чемний, робітний, то не пропадеш на світі. Знайдеш собі таку саму просту робітну дівчину та й будеш з нею щасливий. А наша дочка має багато вчитися.

Спекотне серпневе сонце перекотилося далеко за полудень. Здавалося, розпечене повітря загусло і від того було важко рухатися. Проте косарі у полі жваво працювали, і скошене жито покірно стелилося на землю. У їхніх рухах зовсім не відчувалося ні млявості, ані сонливості. Певно, вояки, скучивши за звичною селянською працею, спішили надолужити втрачене у ці короткі дні, коли вийшли з лісів допомогти землякам зібрати збіжжя, - тому не відчували втоми. А десь далеко чувся розмірений і спокійний дзвін.
– А-го-гов, друже Камінний, - гукав хтось позаду жниварів. До високого кремезного женця прямував літній чоловік. – Друже Камінний, мабуть, треба завершувати. Дзвін уже кличе на святкову всенічну.

З-за обрію червоним яблуком викотилося сонце. Ще мить, і воно, сипонувши навсібіч яскравими променями, налилося золотом. Череда корів розбрелася долиною. А малі пастухи, збиваючи ранкову росу, стали гратися в хованки серед поодиноких кущів, що на пагорбі...
Василько мало не спіткнувся - якесь дивне світло засліпило його.
- Хлопці! Дивіться! - показав він рукою вдалечінь.
- Що це?!
- Тю на тебе! - засміялися старші. - Ото дивак! Ти придивись добре! Це ж бані Почаївської лаври на сонці виблискують.
- А що, вона так близько?
- Та яке близько? Двадцять п'ять кілометрів. А видно звідсіля, бо ж на пагорбі збудована та й сама височенька.

Це було дуже-дуже давно, десь близько трьохсотого року. Тоді християн було мало, а скрізь жили язичники, які поклонялися ідолам. Так само і в Єрусалимі, зруйнованому римлянами, мешкало багато язичників. Жила там вдова Феодосія із сином. Батько хлопчика був християнином, але рано помер. А мати ревно вірила у своїх поганських богів і сина Неанія цього навчала. Феодосія дала синові гарне виховання й освіту. І коли імператор Діоклітіан, запеклий ворог християн, проїздив Єрусалимом, віддала Неанія до нього на службу. Освічений і вихований юнак сподобався імператорові. І той зробив його своїм царедворцем, а потім і проконсулом, по-нашому - воєводою.
21 липня – вшанування пам’яті святого великомученика Прокопія

“Літня книжка” завершує цикл видань серії “Християнська читанка”, присвячений релігійним святам.
Дітям і дорослим вже полюбилося кожної пори мандрувати сторінками цих збірників, наповнених віршами, оповіданнями, переказами, казками, в яких сучасні письменники у легкій та невимушеній формі розповідають про християнські свята річного кола. Цього разу читанка познайомить юного читача з подіями Священної історії, які Церква відзначає влітку (Трійця, Преображення Господнє, Успіння Богородиці, Різдво Іоана Предтечі, пам'ять святих Іллі, Петра й Павла, Агапіта, Аліпія, Пантелеймона, Юліанії Ольшанської та ін., вшанування Богородичних ікон).

Те, про що я вам розповім, - зовсім не казка, а справжнісінька історія. А відбувалися ці події у нас, в Україні.
Давно-давно, десь на початку 16 століття, жив-був один князь на ім'я Георгій. Мешкав він у містечку Дубровиця, що на Рівненщині, а походив зі славного роду князів Ольшанських. Його дуже шанували волиняни. Ще б пак! Такого відважного захисника рідних земель від частих нападів татар годі було й шукати. Окрім того, уславився він багатьма богоугодними справами. Був Георгій людиною багатою, але й щедрою. Опікувався Києво-Печерським монастирем, якому жертвував чималі кошти.

Було...Літописця невтомне перо
Засвідчило факт, що у давнім столітті
В містечку Дубровиці серед дібров,
Що небо торкають своїм верховіттям,
Явилось на світ незвичайне дівча,
Що ангелів кликало в сни барвінкові
Та мало у серці і в синіх очах
Нетлінну красу доброти і любові.

За часів далеких,
Древніх, як сивини,
Ув отця і неньки
Виросли два сини,

Щирі, небайдужі
До чужого болю.
Зцілювать недужих
Дав Господь їм долю.

Після Свого чудесного воскресіння Господь не раз з'являвся апостолам, щоб дати їм останні настанови. На березі Тиверіадського моря, коли вони бачилися втретє, за обідом Ісус звернувся до Симона-Петра:
- Симоне Іонин! чи любиш ти Мене більше, ніж вони?-кинув поглядом на присутніх.
- Так, Господи! Ти відаєш, що я люблю Тебе, - відповів апостол.
- Паси Мої вівці, - мовив на те Ісус і знову запитав:
- Симоне Іонин! чи любиш ти Мене?
- Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе, - вдруге запевнив Його Петро.
- Паси Мої вівці, - повторив Ісус і спитав утретє: - Симоне Іонин! чи любиш ти Мене?
І тут смуток огорнув Петрове серце. Господь ніби не йме віри його щирим словам.

Давно колись у древній Іудеї
Священик жив Захарія з жоною.
Дітей не мали, а тому юдеї
Обходили неплідну стороною.

В той день служив Захарія у Храмі,
Коли з'явився Янгол перед очі:
-Не бійся, муж, твою молитву саме
Почув Господь, а глас Його пророчий.