Божий Поцілунок

Жив собі в одному лісі маленький Їжачок. Його гостренький носик із цікавістю витягувався з-під твердих і колючих голочок, маленькі лапки швидко дріботіли листяним килимом, що вкривав лісові долівки. Звичайний маленький Їжачок. Але було в ньому щось незвичне, щось таке, що вирізняло його з-поміж усіх лісових мешканців: їжачок завжди був на самоті. Інколи здавалося, що він із сумом тихо зітхає, проте ніхто не наважувався завести з ним розмову, бо варто було будь-кому наблизитися до Їжачка, як пухнасте тільце ховалося за страшним панциром із гострих і колючих голок.

Ніхто вже й не пам’ятав, як Їжачок опинився в цьому лісі. Також ніхто не міг згадати, якою була Їжачкова усмішка. Зате всі добре бачили його колючки. Тож усі звірята в лісі обминали цього похмурого сусіду. Так би все це тривало хтозна-скільки, якби не одна подія...

Якось у гості до своєї бабусі завітала із сусіднього лісу маленька Білочка. Вона йшла лісом і раділа. Раділа з того, що на небі сяє сонечко. Тішилася тим, що Господь подарував їй цей день і гостину в бабусі. Маленька Білочка співала із пташками, гойдалася на гіллі разом із вітром і уявляла себе маленьким ангелом, що, розправивши крила, літає над землею та допомагає всім хто потребує підтримки... Відщтовхнувшись від гілки старої дички та замруживши від задоволення очі, Білочка стрибнула на галявину й занурилась у м'яку, шовковисту траву.

І не встигла вона розплющити оченята, як відчула гострий біль, що пронизав її носика. Перед нею сидів невдоволений їжачок:
- Ти чого тут розстрибалася? Іди геть! Це моя трава і моя дичка.

Їжачок чекав, що Білочка почне сперечатися, і в передчутті сварки ще більше насупився. Як же він здивувався, коли руденька промовила:
- А хочеш, я тобі щось подарую?

Їжачок аж оторопів з несподіванки: досі йому ніхто, ніколи й нічого в житті не дарував! Принаймні так він думав.

- Не треба мені ніяких подарунків! - отямившись, промовив Їжак. - Іди собі геть! Бавилася досі поміж гілками - то й далі бався. Нічого до мене чіплятися!

Та Білочка, здається, не чула його слів. Вона хитрувато всміхнулась і мовила:

- А я можу подарувати тобі те, чого ні в кого більше немає!

Хоч як намагався їжачок вдати, що йому байдуже, - навіть відвернутися хотів, але цікавість усе ж таки перемогла. Він аж висунув свого гостренького носика, щоб якось наблизитися до Білочки, та спробував розгледіти, що в неї там у лапках. Але вони були порожні... Ніякого подарунка! Порожні лапки!

Розчаровано зітхнувши, він уже збирався піти собі геть. Та Білочка зупинила його:

- Я подарую тобі сонячного зайчика.
- Сонячного зайчика? — з подивом перепитав Їжачок. - Навіщо він мені?
- Невже ти не хочеш отримати поцілунок від самого Бога?
- По-ці-лу-нок від Бо-га? — здивовано протягнув їжачок. -Це як?

Білочка піднесла свої маленькі лапки до сонячного промінчика, котрий пробився до них через невеличку дірочку в листочку дички. І Їжачок побачив, як долоньки руденької наповнилися ніжним жовтуватим світлом. Вона пригорнула їх до свого серця - і тут трапилося щось неймовірне: Білочка сама ніби наповнилася цим світлом! Білочка ніжно всміхнулась і промовила:

- А тепер спробуй ти!

Їжачок на мить завмер вагаючись. А потім несміливо простягнув свої лапки до сонячного промінчика - і раптом побачив, як на них замешкав сонячний зайчик. Тож Бог справді поцілував його долоньки! Ця думка трохи налякала його. Але бажання відчути ніжний теплий дотик ще раз було сильніше за страх. Він знову простягнув лапки - й, увібравши ніжність сонячного зайчика, притулив їх до грудей.

Їжачок раптом відчув, як маленьке сонячне заяченятко радісно застрибало у нього всередині, в самому серці, та своїм поцілунком розтопило застарілу кригу. Вперше за багато місяців йому захотілося радісно заспівати! А ще - з кимось поділитися своїм сонячним зайчиком, дарунком від Бога. Божим Поцілунком.

Людмила Гридковець

Більше оповідань у Весняній книжці.

Православний молодіжний веб-портал hram.lviv.ua