Історія Церкви пройнята прагненням гармонійно поєднати віру в єдиного Бога із культурним розмаїттям народів світу. Та ідеальне поєднання християн у євангельській любові на практиці часто ставало їх приєднанням у підпорядкування (перелік історичних прагнень до автокефалії та національної самобутності у Православ’ї див., наприклад, в Історико-канонічній декларації УПЦ КП). Історія України подає багато прикладів цього, але принаймні двічі церковне і політичне у нас настільки виразно перехрещувалося, що провідникам українства їхня ж (адміністративно) Церква проголошувала анафему. Обидва рази не обійшлося без зовнішнього впливу — це анафеми гетьману Івану Мазепі та доктору Арсену Річинському. Але якщо перший випадок є дуже відомий: про І. Мазепу знали і знають всі, то про А. Річинського забули.

Питання, яке мені хотілося б висвітлити, здається не нове. Доволі часто доводиться чути різні висловлювання, спостерігати за протистоянням протилежних думок з цього приводу. В чому ж полягає суть питання? Українська Православна Церква протягом свого більш як тисячолітнього існування дійсно впливала на процес творення української нації, виховувала душу народу, формувала його світоглядні цінності.

Після Святого Хрещення Руси-України протягом шести десятиліть Київську кафедру очолювали Митрополити-греки, вихідці із Візантії. В Київ вони призначалися Константинопольським патріархом. Та, хоч і висвячувалися вони в Царгороді, у внутрішньому управлінні Київською Митрополією вважалися абсолютно незалежними. Їхні рішення були остаточними і не підлягали затвердженню Патріархом. І це тоді, коли Київська Митрополія перебувала в прямому підпорядкуванні Константинопольському Патріархату.
Пам’ять преподобного Іларіона митрополита Київського відзначається 11 жовтня та в другу неділю Великого посту.

Здавна в християнській традиції мученики, котрі, як співається в тропарі, "у стражданні своєму вінці нетління здобули", є чи не найшанованішим чином святих. Святі страстотерпці Борис та Гліб своїм подвигом вичерпують специфічно давньоруську інтерпретацію образу мучеництва. До них генетично прилягають святі ченці. Чернецтво взагалі виникає як певна версія мучеництва. Добровільно й свідомо вибране аскетичне життя стверджує моральний імператив, який відповідає ідеалам християнства і має в собі заперечення недосконалого, узвичаєного способу життя.

Брати Борис та Гліб, молодші сини князя Володимира Святославича, котрі трагічно загинули 1015 року під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол,— перші святі, канонізовані давньоруською церквою. Вони є визнані як чудотворці й молитовники перед Богом "за землю Руську", "за нові люде християнські".

Дитинство Володимира минало біля бабки, але безпосереднє виховання його вона доручила, мабуть, дядькові Володимира Добрині. Адже не випадково на відміну од старшого брата Ярополка, котрий змалку був християнином, Володимир зростає в язичництві. З ранніх літ за Володимиром скрізь тягнеться ганебне прізвисько "робичич" —син рабині. Почуття меншевартості в зрівнянні з єдинокровними братами, законними синами Святослава, гнітило його змолоду.
Сім років просидів Володимир у далекому північному Новгороді, де-управляв од його імені Добриня. Славетний богатир землі Руської, оспіваний у народній творчості як Добриня Никитич, чоловік мудрий і суворий, він став Володимирові за матір і за батька. Саме йому завдячував юний князь за те, що виростав не маніжним пестуном, а хоробрим мужем і вояком. І все ж таки, певно, почуття меншевартості не полишало Володимира. Образливі нагадування про незаконне походження ятрили йому серце, здіймали злобу й нестримне бажання помститися за несправедливість. Усе це далося взнаки під час кривавих подій 977 — 978 років, коли Володимир став на боротьбу з Ярополком за князівський стіл.
Пам'ять - 28 липня (новий стиль).

Хто ж були ті святі, котрих ушановує пам`ять народна від часів Київської Русі? Який моральний урок дає нам сьогодні їхній життєвий подвиг? Який був ідеал святості, утверджуваний культурою Київської Русі?

Пориваючись у далеч століть, аби віднайти джерела духовності українського народу, ми неодмінно свій історичний погляд затримуємо на Київській Русі — цій яскравій добі вітчизняної історії, коли саме й складалося значною мірою неповторне обличчя народу, збережене ним упродовж віків до сьогодні.

Пам’ять Першого Вселенського Собору святкується Церквою Христової з найдавніших часів. Господь Ісус Христос залишив Церкві велику обіцянку: “Побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її” (Мф. 16, 18). У цій радісній обіцянці міститься пророча вказівка, що, хоч життя Церкви Христової на землі буде минати у важкій боротьбі з ворогом спасіння, перемога на Її боці. Святі мученики засвідчили істинність слів Спасителя, перетерпівши страждання за сповідання Імені Христового, і меч гонителів схилився перед переможним знаменням Хреста Христового.

Cучасний світ переживає занепад духовності й моральності, визнає цей факт, і більше того,шукає виходу зі становща. Криза проявляється у суспільстві та в усіх його вимірах. Вона вагомо вплинула на християнство. Загально визнаним є, що зі стану монашества можна судити про стан Церкви. І зворотньо— занепад монашества виливається у занепад Церкви. Вони тісно взаємопов’я зані. Монашество є душею і серцем Христового Тіла. І якщо йдеться про зміцнення і дальший прогрес Церкви, слід розглянути, що є і що робиться в Її серці. Не існує Православна Церква без монашества.

Хресне Знамення чи Хресний Знак - це зображення на собі, чи на кому іншому або навіть на якійсь речі Знака Хреста. Христова Церква перші три віки свого існування не мала свободи, і була сильно переслідувана; через що мусіла ховатися з своєю Вірою, а тому повставали різні символічні знаки, як ознаки християнина. Так повстав і Знак Хресний чи Хресне Знамення, як видима ознака кожного християнина, цебто кожного, хто вірує в Ісуса Христа, як Бога нашого.

На першому Вселенському Соборі в Нікеї в 325-му році після того,як тодішня Вселенська Церква вийшла з катакомб і вже могла офіційно існувати в Римській імперії, маємо докладну інформацію про те,як та Церква була зорганізована. У шостому каноні того Собору сказано про її поділ на патріархати які були між собою незалежні, бо такий церковний устрій с згідний «зі древнім звичаєм», як сказано в цьому каноні. Тому такий порядок закріплюється в наступних століттях. Патріархи на своїх територіях разом зі своїми єпископами незалежно полагоджують свої справи,що відносяться до їхньої провінції.