Таке становище не влаштовувало галицьких князів. Вони не хотіли, щоб Церквою у їхній землі керував митрополит з осідком в іншій, до того ж ворожій, державі. Це стало причиною створення 1303 року окремої Галицької митрополії. Царгородський Патріарх Афанасій підвищив Галицьку єпископію до рівня митрополії і прислав свого ставленика, митрополита Нифонта. Проти цього виступили суздальські, а згодом московські князі, вимагаючи від Царгородського Патріарха зупинити роз'єднання. Царгороду це було на руку, бо північні князі ставали все міцнішими та багатшими, тому мали можливість підтримувати зубожілу патріархію щедрими дарунками. У 1347 році Патріарший Собор скасував Галицьку митрополію на вимогу Московського князя Симеона та Київського митрополита Феогноста, який жив у Москві. Потім її було знову відновлено, але ненадовго.

Коли татари спустошували українські землі,швидко зростало, міцніло і ставало впливовим Володимиро-Суздальське князівство, яке порівняно з іншими землями Київської Руси вціліло. Його центром згодом стала Москва, згадана вперше в літописі 1147 року як володіння Київського князя Юрія Довгорукого. Туди з поневоленого татаро-монгольською ордою Києва переселилися Київські митрополити. Першим із них був ставленик князя Данила Кирило III. Він прибув до Києва 1246 р., а незабаром переїхав до Володимира-над-Клязьмою і лише зрідка навідувався до столиці своєї митрополії. З нього брали приклад його наступники. 1300 року митрополит Максим, родом грек, переніс до Володимира свою кафедру. Це підготувало ґрунт для створення на півночі окремої митрополії, з якої утворилася Московська (пізніше Російська) Церква.

Після зруйнування Київської держави упродовж ста років існувало Галицько-Волинське князівство – останній бастіон української державності у княжу добу. На захід на певний час перемістився також центр церковного життя.

Коли восени 1240 року Батий оточив Київ,"не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, й од звуків іржання табунів коней його". День і ніч били ворожі тарани у стіни стольного града, ламалися списи, розколювалися щити, а стріли затьмарювали світло. "Многе множество було сили ворожої", – пише літописець. В ніч на 6 грудня татари вдерлися у Київ. Городяни на чолі з воєводою Дмитром, якого прислав князь Галицький Роман, згуртувалися навколо Десятинної церкви. Біля святині зав'язалася "битва велика". Маси людей, шукаючи порятунку, "вибігали і на церкву, і на склепіння церковне, і од тягаря повалилися з ними стіни церковні". Всі церкви стали фортецями, але падали одна за одною: Десятинна церква, Софійський собор, Печерський монастир...

Незважаючи на нестабільне політичне становище в Київській княжій державі протягом ХІІ–ХІІІ століть, православна Церква в ній розросталася і розвивалася, служила духовним потребам народу.

Прийняття християнства й утворення Церкви мали величезне значення для розвитку освіти і всієї національної культури українського народу.

Заснували Києво-Печерську лавру преподобні отці Антоній і Феодосій Печерські. Антоній, у миру Антип, був родом з Любеча (Чернігівщина). Від юних літ полюбивши Бога всім серцем, заради вдосконалення у духовному житті, він пішов на Афонську гору, що славилася подвижниками; там постригся в ченці, отримавши ім'я Антоній.
Пам'ять прпп. Антонія і Феодосія Печерських 15 вересня.

З прийняттям християнства за часів князя Володимира Великого з'явилася в Київській Русі і постійна організація церковного управління, яка називалася митрополією. На чолі її стояв Київський митрополит. Вся Церква в Київській державі існувала як Київська митрополія, і перебувала у підпорядкуванні Константинопольського Патріарха, бо з Константинополя, або Царгорода, була прийнята віра християнська. Однак залежність Київської митрополії від Царгорода, яка тривала 700 років (до 1686 p.), обмежувалася тільки поставленням чи благословенням на Київську кафедру митрополитів. У внутрішнє життя нашої Церкви Константинопольська Патріархія майже не втручалася, хоча протягом 250 років митрополитами в Києві були греки, крім окремих випадків.

Князь Ярослав,прозваний у народі Мудрим,завершив християнізацію Київської Руси, хоч навернення деяких віддалених племен тривало ще довго після його смерті. Ярослав продовжував розпочату князем Володимиром розбудову держави на засадах Христової віри. "Володимир землю зорав і розпушив, хрещенням просвітив, Ярослав засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, учення приймаючи книжне", – пише літописець.

Після смерті князя Володимира між його синами почалася боротьба за Київський престіл. Його успадкував старший син Святополк, одружений з донькою польського короля Болеслава. Побоюючись суперництва, він наказав убити своїх молодших братів Бориса і Гліба, які княжили у північних містах Ростові та Муромі, а потім і третього брата – Святослава. Князі Борис і Гліб були дуже побожні, жили по-християнськи і не мали жодних намірів конкурувати зі своїм старшим братом. Їх поховали у церкві святого Василія у Вишгороді в 1026 р. Православна Церква приєднала їх до собору святих мучеників. У Вишгороді на їхню честь було споруджено храм (його зруйнували татари 1240 року).

Після хрещення киян Христова віра поступово ширилася серед слов'янських племен Київської держави, по "всіх містах і селах", як каже давній літопис. У цій великій справі сам князь Володимир, який на час прийняття християнства був у розквіті сил (30-ти років), брав безпосередню участь. Коли ж повиростали сини, Володимир посадив їх на князівства і доручив їм поширити Христову віру в своїх князівствах. Він посилав до них священиків, наказував учити людей нової віри, будувати церкви. Християнство ширилось і внаслідок проповіді, а ще більше – за прикладом вищих верств тодішнього суспільства. Літописець свідчить, що люди з радістю йшли хреститися, кажучи, що "якби ця віра була недоброю, то князь і бояри не прийняли б її".

Дружина князя Ігоря,княгиня Ольга,правила Київською державою після смерті Ігоря в малолітство свого сина Святослава. Вона прийняла Христову віру і прославлена нашою православною Церквою як рівноапостольна. За стародавніми переказами, княгиня Ольга близько 957 року прибула до Царгорода і там прийняла святе хрещення від самого Константинопольського Патріарха, з ім'ям після охрещення Єлена; її хресним батьком був грецький імператор Костянтин Багрянородний.
Пам'ять великої княгині Ольги Церква святкує 24 липня за новим стилем.