Історія Церкви пройнята прагненням гармонійно поєднати віру в єдиного Бога із культурним розмаїттям народів світу. Та ідеальне поєднання християн у євангельській любові на практиці часто ставало їх приєднанням у підпорядкування (перелік історичних прагнень до автокефалії та національної самобутності у Православ’ї див., наприклад, в Історико-канонічній декларації УПЦ КП). Історія України подає багато прикладів цього, але принаймні двічі церковне і політичне у нас настільки виразно перехрещувалося, що провідникам українства їхня ж (адміністративно) Церква проголошувала анафему. Обидва рази не обійшлося без зовнішнього впливу — це анафеми гетьману Івану Мазепі та доктору Арсену Річинському. Але якщо перший випадок є дуже відомий: про І. Мазепу знали і знають всі, то про А. Річинського забули.
Він і його спадок до нас тільки повертаються. Вони ще належно не оцінені широким загалом. Між тим минає 90 років від дня, коли у соборному храмі Володимира Волинського протоєрей Георгій Боришкевич зачитав Постанову Синоду Польської Православної Церкви про відлучення Арсена Річинського від Церкви. Знаково, що анафему виголосили у храмі, де відлучений добився україномовних служб. Аби уникнути обурення прихожан-українців собор завбачливо оточили охороною.
Доктора А. Річинського позбавили спільної молитви з вірними, участі у богослужіннях, заборонили вділяти йому будь-які тайни і здійснювати над ним обряди, його позбавили права похорону. Глава Церкви митрополит Діонісій (Велединський) застеріг вірних, що християни не мають права мати з анафемствуваним будь-якого релігійного, а духовні особи — навіть приватного зв’язку [11: 3]. Вочевидь, вчинки відлученого мали бути жахливими з християнського погляду, якщо його взагалі усувають від релігійного життя. Але, виявляється, він тільки хотів, щоб українці у православних храмах ІІ Речі Посполитої могли чути українську мову, якщо ширше — мати українську Церкву.
Польська Православна Церква перед ІІ Світовою війною була синкретичним явищем: хоча митрополит перебував у Варшаві, 70% її вірних складали українці, 29% — білоруси і 1% — росіяни. У спадок від царської Росії Православна Церква в новоутвореній багатонаціональній державі отримала церковнослов’янську мову богослужіння. Спершу митрополитом Варшавської православної кафедри і фактичним главою Церкви був українець Юрій (Ярошевський), але 7 лютого 1923 року його вбив ректор Волинської Духовної семінарії о. Смарагд (Павло Латишенко). Згідно з однією із версій причиною вбивства стало те, що на соборі єпископів у Варшаві 14-15 червня 1922 року митрополит Юрій спільно з архиєпископом Діонісієм (Велединським) та єпископом Олександром (Іноземцевим) проти архиєпископа Елеферія (Богоявленського) та єпископа Володимира (Тихоницького) підтримали ініціативу польського уряду про повне унезалежнення Православної Церкви у Польщі від Російської Православної Церкви.
У Володимирі Волинському Арсен Річинський оселився у 1924 році як дільничний лікар. Того ж року він став головним лікарем міської лікарні, а вже наступного — звільнився і займався приватною практикою. Водночас А. Річинський заснував „незалежний місячник українського церковного відродження” „На варті”, добився у соборному храмі Володимира Волинського почергових відправ українською та церковнослов’янською мовами, а в Миколаївській церкві — тільки українською.
1 липня 1928 року митрополит Діонісій ніби то задля збереження миру закликав членів комітету до Варшави і підписав з ними угоду. Українцям дозволили рідну мову у Церкві. А. Річинський став членом Митрополичої ради, але згодом сам вийшов з неї. Причиною стало те, що митрополит Діонісій і не думав дотримуватися домовленостей. Напруження зросло і, зрештою, Арсена Річинського відлучили від Церкви. Сталося це напівтаємно. Якщо згадану постанову про відлучення у Володимирі Волинському зачитали 21 квітня, то Синод Православної Церкви прийняв її ще 15 квітня, а в офіційному друкованому органі — „Воскрестное чтение” її оприлюднили тільки 28 квітня 1929 року.
У 1935 та 1939 роках А. Річинський відбував ув’язнення у Березі Карт узькій, але примітно, що станом на 1939 рік 415 приходів із 689 Волинської єпархії перейшли на українську мову богослужіння [3: 53]. Українізація Церкви брала верх незважаючи на те, що священики навіть навчання проходили польською мовою. Але розпочалася війна. 20 жовтня 1939 року А. Річинського заарештували, а 5 травня 1942 року засудили до 10 років таборів. Волині він більше не бачив — навіть після звільнення у 1949 році йому не дозволили повернутися додому. А. Річинського направили на проживання у Казалінськ, що в Казахстані, і надали посаду районного судмедексперта. Окрім того він працював у міській амбулаторії та пологовому. 13 квітня 1956 року основоположник етнології релігії в українському релігієзнавстві Арсен Річинський помер внаслідок крововиливу, коли сам надавав допомогу породіллі. Похований на станції Джусали Кзил-Ординської області (Казахстан). Дружина і двоє дочок після його смерті змогли повернутися у Володимир Волинський.
RISU
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий цвіт"
Він і його спадок до нас тільки повертаються. Вони ще належно не оцінені широким загалом. Між тим минає 90 років від дня, коли у соборному храмі Володимира Волинського протоєрей Георгій Боришкевич зачитав Постанову Синоду Польської Православної Церкви про відлучення Арсена Річинського від Церкви. Знаково, що анафему виголосили у храмі, де відлучений добився україномовних служб. Аби уникнути обурення прихожан-українців собор завбачливо оточили охороною.
Доктора А. Річинського позбавили спільної молитви з вірними, участі у богослужіннях, заборонили вділяти йому будь-які тайни і здійснювати над ним обряди, його позбавили права похорону. Глава Церкви митрополит Діонісій (Велединський) застеріг вірних, що християни не мають права мати з анафемствуваним будь-якого релігійного, а духовні особи — навіть приватного зв’язку [11: 3]. Вочевидь, вчинки відлученого мали бути жахливими з християнського погляду, якщо його взагалі усувають від релігійного життя. Але, виявляється, він тільки хотів, щоб українці у православних храмах ІІ Речі Посполитої могли чути українську мову, якщо ширше — мати українську Церкву.
Польська Православна Церква перед ІІ Світовою війною була синкретичним явищем: хоча митрополит перебував у Варшаві, 70% її вірних складали українці, 29% — білоруси і 1% — росіяни. У спадок від царської Росії Православна Церква в новоутвореній багатонаціональній державі отримала церковнослов’янську мову богослужіння. Спершу митрополитом Варшавської православної кафедри і фактичним главою Церкви був українець Юрій (Ярошевський), але 7 лютого 1923 року його вбив ректор Волинської Духовної семінарії о. Смарагд (Павло Латишенко). Згідно з однією із версій причиною вбивства стало те, що на соборі єпископів у Варшаві 14-15 червня 1922 року митрополит Юрій спільно з архиєпископом Діонісієм (Велединським) та єпископом Олександром (Іноземцевим) проти архиєпископа Елеферія (Богоявленського) та єпископа Володимира (Тихоницького) підтримали ініціативу польського уряду про повне унезалежнення Православної Церкви у Польщі від Російської Православної Церкви.
У Володимирі Волинському Арсен Річинський оселився у 1924 році як дільничний лікар. Того ж року він став головним лікарем міської лікарні, а вже наступного — звільнився і займався приватною практикою. Водночас А. Річинський заснував „незалежний місячник українського церковного відродження” „На варті”, добився у соборному храмі Володимира Волинського почергових відправ українською та церковнослов’янською мовами, а в Миколаївській церкві — тільки українською.
1 липня 1928 року митрополит Діонісій ніби то задля збереження миру закликав членів комітету до Варшави і підписав з ними угоду. Українцям дозволили рідну мову у Церкві. А. Річинський став членом Митрополичої ради, але згодом сам вийшов з неї. Причиною стало те, що митрополит Діонісій і не думав дотримуватися домовленостей. Напруження зросло і, зрештою, Арсена Річинського відлучили від Церкви. Сталося це напівтаємно. Якщо згадану постанову про відлучення у Володимирі Волинському зачитали 21 квітня, то Синод Православної Церкви прийняв її ще 15 квітня, а в офіційному друкованому органі — „Воскрестное чтение” її оприлюднили тільки 28 квітня 1929 року.
У 1935 та 1939 роках А. Річинський відбував ув’язнення у Березі Карт узькій, але примітно, що станом на 1939 рік 415 приходів із 689 Волинської єпархії перейшли на українську мову богослужіння [3: 53]. Українізація Церкви брала верх незважаючи на те, що священики навіть навчання проходили польською мовою. Але розпочалася війна. 20 жовтня 1939 року А. Річинського заарештували, а 5 травня 1942 року засудили до 10 років таборів. Волині він більше не бачив — навіть після звільнення у 1949 році йому не дозволили повернутися додому. А. Річинського направили на проживання у Казалінськ, що в Казахстані, і надали посаду районного судмедексперта. Окрім того він працював у міській амбулаторії та пологовому. 13 квітня 1956 року основоположник етнології релігії в українському релігієзнавстві Арсен Річинський помер внаслідок крововиливу, коли сам надавав допомогу породіллі. Похований на станції Джусали Кзил-Ординської області (Казахстан). Дружина і двоє дочок після його смерті змогли повернутися у Володимир Волинський.
RISU
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий цвіт"
