На православних землях Західної України прихід радянської влади 17 вересня 1939 року швидко усунув численні здобутки Української Церкви 20–30-х років. У церквах одразу зникла українська мова, припинилася перекладацька та видавнича діяльність. Парафіяльні школи влада закрила. Із загальноосвітніх шкіл було усунуто вивчення релігії, а замість цього введено інтенсивну антирелігійну пропаганду. На парафії та священиків накладали непосильні податки, закривали церкви та монастирі. Почалися арешти духовенства та церковно-громадських діячів, зокрема тих, що за часів польської влади відзначилися патріотичною діяльністю, працею на ниві освіти рідного народу. Багатьох було вивезено до в'язниць і концтаборів углиб СРСР.
У Московській патріаршій Церкві в Україні подібні процеси з ліквідації Церкви пройшли у 20–30-і роки. Справами Патріархії керував місцеблюститель митрополит Сергій (Страгородський). В усьому Радянському Союзі було тільки чотири діючі православні єпископи, в Україні ж не було жодного. Приєднавши до СРСР Західну Україну, Білорусію, а згодом і Бессарабію, Буковину та Прибалтійські країни, Москва вирішила використати Російську Церкву з політичною метою. Почалася кампанія за переведення під її юрисдикцію православних єпископів у Західній Україні та в Західній Білорусії. З цією метою на ці землі було прислано митрополита Миколая (Ярушевича).
Митрополит Миколай застав на православних землях Західної України та Західної Білорусії п'ятьох ієрархів довоєнної Православної Автокефальної Церкви в Польщі на чолі з архиєпископом Пінським Олександром (Іноземцевим) та архиєпископом Волинським Олексієм (Громадським). Вони продовжили свою архипастирську діяльність під канонічною юрисдикцією митрополита Діонисія, якого вважали й надалі своїм першоієрархом. Посланець Московської Церкви переконував їх перейти під юрисдикцію Москви, недвозначно натякаючи на те, що на них чекатиме в разі відмови.
Архиєпископ Олексій (Громадський) перший погодився підпорядкуватися місцеблюстителю митрополиту Сергію (Страгородському). У червні 1940 року він поїхав до Москви і подав там заяву про розрив з Православною Автокефальною Церквою в Польщі та про підпорядкування "Матері-Церкві Московській". Згодом подібні заяви змушені були підписати й інші православні ієрархи Західної України та Білорусії, а також Буковини, Литви, Латвії та Естонії. Відмовилися підпорядкуватися Московській Патріархії лише архиєпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський). Влітку 1940 року Московська Патріархія надала митрополиту Миколаю (Ярушевичу) титул патріаршого екзарха в західних областях України та Білорусії. Новопризначений екзарх почав швидко встановлювати свою владу, керуючись вказівками з Москви. Було рукоположено нових єпископів: Дамаскина Малюту, якого призначили до Чернівців для підпорядкування Московській Церкві православних парафій на Буковині, і Пантелеймона Рудика, поставленого на єпископа Львівського з метою працювати для "з'єднання уніатів у Галичині з православною Церквою".
Діяльність Московської Патріархії на західноукраїнських та західнобілоруських землях припинив початок війни гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом 22 червня 1941 року. Фашистські війська швидко окупували Україну.
ЗАКОН БОЖИЙ
У Московській патріаршій Церкві в Україні подібні процеси з ліквідації Церкви пройшли у 20–30-і роки. Справами Патріархії керував місцеблюститель митрополит Сергій (Страгородський). В усьому Радянському Союзі було тільки чотири діючі православні єпископи, в Україні ж не було жодного. Приєднавши до СРСР Західну Україну, Білорусію, а згодом і Бессарабію, Буковину та Прибалтійські країни, Москва вирішила використати Російську Церкву з політичною метою. Почалася кампанія за переведення під її юрисдикцію православних єпископів у Західній Україні та в Західній Білорусії. З цією метою на ці землі було прислано митрополита Миколая (Ярушевича).
Митрополит Миколай застав на православних землях Західної України та Західної Білорусії п'ятьох ієрархів довоєнної Православної Автокефальної Церкви в Польщі на чолі з архиєпископом Пінським Олександром (Іноземцевим) та архиєпископом Волинським Олексієм (Громадським). Вони продовжили свою архипастирську діяльність під канонічною юрисдикцією митрополита Діонисія, якого вважали й надалі своїм першоієрархом. Посланець Московської Церкви переконував їх перейти під юрисдикцію Москви, недвозначно натякаючи на те, що на них чекатиме в разі відмови.
Архиєпископ Олексій (Громадський) перший погодився підпорядкуватися місцеблюстителю митрополиту Сергію (Страгородському). У червні 1940 року він поїхав до Москви і подав там заяву про розрив з Православною Автокефальною Церквою в Польщі та про підпорядкування "Матері-Церкві Московській". Згодом подібні заяви змушені були підписати й інші православні ієрархи Західної України та Білорусії, а також Буковини, Литви, Латвії та Естонії. Відмовилися підпорядкуватися Московській Патріархії лише архиєпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський). Влітку 1940 року Московська Патріархія надала митрополиту Миколаю (Ярушевичу) титул патріаршого екзарха в західних областях України та Білорусії. Новопризначений екзарх почав швидко встановлювати свою владу, керуючись вказівками з Москви. Було рукоположено нових єпископів: Дамаскина Малюту, якого призначили до Чернівців для підпорядкування Московській Церкві православних парафій на Буковині, і Пантелеймона Рудика, поставленого на єпископа Львівського з метою працювати для "з'єднання уніатів у Галичині з православною Церквою".
Діяльність Московської Патріархії на західноукраїнських та західнобілоруських землях припинив початок війни гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом 22 червня 1941 року. Фашистські війська швидко окупували Україну.
ЗАКОН БОЖИЙ
