У Києві 22 травня 1992 року в відбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1–3 листопада 1991 року вже почалися переговори про об'єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.25–26 червня 1992 року в Києві у резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об'єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (Московського Патріархату) в єдину помісну православну Церкву – Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським і всієї України. Так було створено Київський Патріархат. Статутом УПЦ Київського Патріархату став Статут УАПЦ з відповідними доповненнями.
10 липня 1992 р. Статут УПЦ Київського Патріархату був зареєстрований органами державної влади України.
1–6 липня 1992 року делегація Української Православної Церкви Київського Патріархату, очолювана блаженнійшим митрополитом Філаретом (Денисенком), на запрошення Вселенського Патріарха Варфоломія відвідала Константинополь.
Переговори між Патріархом Варфоломієм і митрополитом Філаретом ішли з приводу автокефалії Української Православної Церкви. Делегація представила Патріарху лист Президента України Леоніда Кравчука, в якому він заявляв про необхідність для Української держави мати автокефальну Церкву, яка не залежала б від Московського Патріархату. Митрополит Філарет навів аргументи на користь автокефалії Церкви в Україні. Патріарх Варфоломій, вислухавши його й ознайомившись з листом Президента України, сказав: 1) Україна, оскільки вона стала незалежною державою, згідно з церковними канонами, має право на свою автокефальну Церкву; 2) для того, щоб визнати автокефалію Української Православної Церкви, треба, щоб вона спочатку об'єдналася; сьогодні вона, на жаль, роз'єднана на дві частини; 3) він хотів би зберегти добрі відносини з Московським Патріархатом. Отже, справа автокефалії Української Православної Церкви повністю залежить від її об'єднання. Таким був підсумок переговорів митрополита Філарета з Патріархом Варфоломієм.
11 червня 1993 року помер Патріарх Київський і всієї України Мстислав. Місцеблюстителем патріаршого престолу був обраний архиєпископ Володимир (Романюк).
На 20 жовтня 1993 року Священний Синод призначив скликання Помісного Собору УПЦ Київського Патріархату для обрання Предстоятеля Церкви. Помісний Собор обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Володимира (Романюка), який на той час був митрополитом Чернігівським. Заступником Патріарха був обраний, майже одноголосно, митрополит Філарет. 21 жовтня відбулася патріарша інтронізація Патріарха Київського і всієї РусиУкраїни Володимира (Романюка) у соборі святої Софії, де проходив Помісний Собор. Слід відзначити, що разом з іншими ієрархами УПЦ Київського Патріархату в інтронізації брав участь єпископ Вашингтонський Антоній.
У 1993 році від УПЦ Київського Патріархату відокремився Петро (Петрусь), архиєпископ Львівський, який брав участь у Всеукраїнському Помісному Соборі 25–26 червня 1992 року; він був обраний членом Священного Синоду, від якого згодом і отримав сан архиєпископа. Серед духовенства, що відійшло від Київського Патріархату, був також Володимир (Ярема). Після смерті Патріарха Мстислава вони вирішили обрати Патріарха для свого церковного угруповання. Але у них не було кандидата. Тоді протоієрей Володимир (Ярема) розлучився зі своєю дружиною. Обоє вони прийняли чернечий постриг. Отець Володимир прийняв ім'я Димитрій і через короткий час був висвячений на єпископа. В його хіротонії брали участь архиєпископ Львівський Петро (Петрусь) і єпископ Мисаїл (Дудкевич), які самі були висвячені не за приписами церковних канонів. 6 вересня 1993 року вони скликали Собор у Київському будинку вчителя й обрали своїм Патріархом Димитрія (Ярему). Так від УПЦ Київського Патріархату відокремилася її частина і створила нову УАПЦ.
14 липня 1995 року помер від четвертого інфаркту Патріарх Володимир (Романюк). За рік і дев'ять місяців патріаршества Святійший Патріарх Володимир майже 7 місяців провів у лікарні. На його здоров'ї відбилися 17 років ув'язнення в мордовських та сибірських таборах. Він не дожив 5 місяців до свого 70-річчя.
Похорон Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) був трагічним. Історія, мабуть, не знає такого знущання з похоронної процесії.
20–21 жовтня 1995 року у Володимирському соборі відбувся Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату, який обрав патріаршого місцеблюстителя митрополита Філарета (Денисенка) Патріархом Київським і всієї Руси-України.
На цей Собор зібралися 173 делегати з усіх єпархій та понад 150 гостей, у тому числі близько 50 – з діаспори. На Архиєрейському Соборі, який відбувся перед цим, було запропоновано три кандидатури, в тому числі і митрополита Івано-Франківського Андрія (Абрамчука). Два кандидати відмовилися. На Всеукраїнському Соборі була зроблена нова спроба. Ніхто із тих, кому було запропоновано, не погоджувався бути кандидатом, тому Собор вийшов на таємне голосування лише з одним кандидатом – митрополитом Філаретом. За нього проголосувало 160 делегатів, 4 – проти, 9 – утрималося.
Після інтронізації, яка відбулася 22 жовтня 1995 року у Володимирському соборі, новообраний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у своїй першій промові серед іншого закликав українських греко-католиків до діалогу любові.
Після того Собору УПЦ Київського Патріархату зменшилася на чотирьох архиєреїв, з якими відійшло більш як чотириста парафій на Івано-Франківщині та Тернопільщині. Через два роки майже всі ці парафії повернулися до Київського Патріархату, а разом з ними – митрополит Василій (Бондарчук) та єпископ Іоан (Бойчук).
У березні 1998 року Патріарх Димитрій і Патріарх Філарет підписали "Меморандум про наміри об'єднання", але цей меморандум не мав свого продовження. Патріарх Димитрій змушений був публічно від нього відмовитися.
На 1 травня 2003 р. Українська Православна Церква Київського Патріархату мала 29 єпархій в Україні та 3 єпархії в Росії, всього – 32 єпархії, якими керують 35 архиєреїв, з них п'ятеро – вікарні.
Для порівняння: Українська Православна Церква Московського Патріархату має 33 єпархії та 40 архиєреїв, з них шестеро – вікарні.
УПЦ Київського Патріархату об'єднує 3672 парафії, на яких відправляють богослужіння 2815 священиків. Державний комітет у справах релігій подає неправильну статистику про кількість парафій Київського Патріархату (3196 парафій). Він навмисно зменшує кількість парафій УПЦ Київського Патріархату, зараховуючи до Української Автокефальної Православної Церкви парафії УПЦ Київського Патріархату (понад 600 парафій) тільки на тій підставі, що в статутах цих парафій вживається слово "автокефальна" (що дозволено Помісним Собором УПЦ Київського Патріархату). Сама ж УАПЦ свідчить, що в її складі 547 парафій, а не 1168, як подає Державний комітет у справах релігій.
Для порівняння: Українська Православна Церква Московського Патріархату, за офіційною статистикою, нараховує понад 10 000 парафій; насправді ж їх на третину менше. 1994 року вийшла таємна інструкція – зареєструвати по всіх селах і містах України парафії Московського Патріархату. Так з'явилися зареєстровані статути неіснуючих парафій УПЦ Московського Патріархату. Є й інші способи фальсифікації статистики на користь московських парафій.
Згідно з соціологічними дослідженнями українських, російських і західноєвропейських установ, зокрема Українського центру політичних і соціальних досліджень імені Олександра Разумкова, вірними Української Православної Церкви Київського Патріархату вважають себе 10 мільйонів православних християн, про приналежність до УПЦ Московського Патріархату заявило близько 5 мільйонів православних. Значна частина православних не визначилася стосовно своєї конфесійної приналежності.
Українська Православна Церква Київського Патріархату має дві духовні академії (Київську і Львівську), богословський факультет при Чернівецькому університеті та 6 духовних семінарій, в яких навчається понад 1500 студентів.
Для порівняння: УПЦ Московського Патріархату має одну духовну академію (в м. Києві) та 4 духовні семінарії.
Українська Православна Церква Київського Патріархату має 42 чоловічих та жіночих монастирі.
Для порівняння: УПЦ Московського Патріархату має понад 100 монастирів.
Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, крім періодичних видань, видав українською мовою всі богослужбові книги, які потрібні для звершення православного богослужіння українською мовою.
Для порівняння: УПЦ Московського Патріархату не займається перекладом і виданням богослужбових книг. Вона видає духовну літературу тільки російською і церковнослов'янською мовами.
Минуло понад десять років, однак українське православ'я залишається роз'єднаним. Це шкодить як Українській Православній Церкві, так і світовому православ'ю взагалі.
Державний комітет у справах релігій виношує ідею врегулювання розділеного українського православ'я шляхом утворення автономної Церкви. Президент України Леонід Кучма навіть написав листа Патріарху Московському Алексію з цього питання.
У зв'язку з цим виникає питання: у складі якої (Московської чи Константинопольської) автокефальної православної Церкви буде автономна Українська Православна Церква? Проте у чийому підпорядкуванні не була б українська церковна автономія, це не може задовольнити ні Українську Церкву, ні Українську державу. Тому шлях української церковної автономії заганяє проблему в глухий кут.
У деяких державних колах України виникла нова ідея, навіяна Москвою: перевисвята всього українського єпископату, який не знаходиться під юрисдикцією Московського Патріарха.
Навіть якби і погодився (всупереч православному віровченню) єпископат УПЦ Київського Патріархату на перевисвяту, то як бути з тисячами священиків УПЦ Київського Патріархату? Їх також перевисвячувати? А як бути з сотнями тисяч православних, які прийняли таїнство хрещення і миропомазання в УПЦ Київського Патріархату? Чи погодяться вони на переохрещення? І як бути з Символом віри: "визнаю одне хрещення на відпущення гріхів"?
Творці цієї ідеї вважають, що в умовах свободи і незалежності Української держави можна вчинити те, що сталося в умовах тоталітарної радянської системи у 1944–1946 pp., коли Московська Патріархія перевисвятила тисячі українських священиків, які належали до Української Автокефальної Православної Церкви, що вийшла з Православної Церкви у Польщі. Водночас Московська Патріархія прийняла до свого складу священнослужителів грекокатолицької Церкви у сущому сані, хоча над ними тяжіла анафема Брестського Собору. Все це робилося в умовах тоталітарного режиму, коли радянська влада відстоювала політичні інтереси Радянського Союзу. Невже носії цієї ідеї сподіваються на допомогу спецслужб, як це було колись?
У зв'язку з цим виникає питання: чиї інтереси – України чи Москви – переслідуються в даному випадку?
Українське церковне питання може бути вирішене тільки за збереження інтересів Української Церкви і Української держави. Від цього виграє і світове православ'я.
ЗАКОН БОЖИЙ
