Після визволення України від німецької окупації і повернення радянської влади Московська Патріархія підпорядкувала Російській Православній Церкві усі православні парафії. Був створений Український екзархат. Ще під час війни на окуповану територію Московська Патріархія призначила екзархом України митрополита Миколая (Ярушевича). Після визволення Києва екзархом став митрополит Іоан (Соколов) (лютий 1944 р. – березень 1964 р.).
В березні 1946 р. радянська влада ліквідувала унію. На Львівському Соборі відбулося приєднання Української Греко-Католицької Церкви до Російської Православної Церкви. Греко-католицький єпископат відмовився від об'єднання з православною Церквою, але переважна більшість католицького духовенства змушена була погодитися на возз'єднання з православ'ям. Натхненником цього процесу був протопресвітер Гавриїл Костельник. Його було вбито у вересні 1948 р. після того, як він відправив Божественну літургію в Преображенському храмі м. Львова.
Православна Церква в Україні була повністю підпорядкована Московському Патріарху і Священному Синоду. Московська Патріархія поставила в Україну нових єпископів. Усе духовенство УАПЦ було заново перевисвячено. В цьому виявилося вороже ставлення до автокефального українського духовенства. Греко-католицьке духовенство Московська Патріархія приймала у "сущому сані", тобто без перерукопокладення, незважаючи на те, що з 1596 р. (рік утворення унії з Римом) вона знаходилася під анафемою РПЦ.
В Україні після Другої світової війни аж до 1959 р. храми не закривалися. Для Церкви це був період відлиги. Радянська влада оцінила заслуги Церкви під час Великої Вітчизняної війни, тому майже всі храми і монастирі, відкриті під час німецької окупації, залишалися діючими. В Україні були відкриті три духовні семінарії: в Києві, Одесі і Луцьку. Але всі здобутки минулого щодо українізації Церкви було викорінено. У храмах знову запанувала церковнослов'янська мова з російською вимовою. Виняток становила лише Галичина, де дозволялася українська вимова і проповідь українською мовою. Видавався журнал "Православний вісник", який спочатку призначався для західних областей, а згодом став розповсюджуватися по всій Україні. Тираж українського видання був обмежений. Публічна атеїстична пропаганда була припинена ще з часів Великої Вітчизняної війни, але атеїстичне виховання дітей і молоді в школах і вищих навчальних закладах тривало. Церква в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, була поставлена під контроль держави. Був створений спеціальний державний орган – Рада у справах Російської Православної Церкви, пізніше – Рада у справах релігій. Без дозволу цього органу не відбувалося жодного призначення священиків на парафії, а єпископів – на єпархії. В 40–50-і роки діяльність Церкви в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, була суворо обмежена законом, але відкритої публічної антирелігійної пропаганди тоді не було.
З 60-х років, за часів правління М. С. Хрущова, який проголосив, що до 80-х років у Радянському Союзі буде побудований комунізм, з яким релігія несумісна, почалася жорстока хвиля антирелігійної пропаганди. Тисячі храмів були закриті. З 40 монастирів в Україні залишилося вісім. Києво-Печерську лавру закрили. Закрили Київську і Волинську духовні семінарії, залишилася тільки Одеська з невеликою кількістю студентів. Припинилося видання журналу "Православний вісник" українською мовою. Духовенство було обкладено непомірними податками. Багатьох священиків змусили піти на пенсію. Але головний удар державного атеїзму був спрямований проти кожної віруючої людини, почалось індивідуальне виховання в дусі атеїзму кожного громадянина, особливо тих, хто обіймав посади різного рівня, особливу увагу звертали на виховання дітей і молоді в дусі атеїзму. Було введено реєстрацію хрещення, шлюбу, похорону та інших треб. Діяльність духовенства була обмежена лише храмом, а в деяких містах і в храмах богослужіння дозволялося відправляти в суворо обмежені години.
У 1964 р. екзарха України митрополита Іоана (Соколова) під тиском влади Священний Синод відправив на спокій. Той самий Священний Синод за рекомендацією державних органів призначив екзархом України безвольного митрополита Іоасафа (Лелюхіна), який через два роки помер, не витримавши психологічного навантаження. В 1966 р. Патріарх Московський Алексій І і Священний Синод призначили екзархом України молодого архиєрея, ректора Московської духовної академії єпископа Філарета (Денисенка) у віці 37 років. Це був перший українець на Київській кафедрі за останні 150 років у складі Московського Патріархату. Його широка екуменічна і миротворча діяльність сприяла тому, що в Україні припинилося закриття храмів, до пастирського служіння повернулася частина позаштатного духовенства, збільшилася підготовка духовенства в Одеській духовній семінарії, відновилося видання журналу "Православний вісник" українською мовою. Був виданий Новий Завіт українською мовою, підготований богословською комісією, яку очолював тоді вже митрополит Філарет (Денисенко), а також церковнослов'янський Молитовник з українською вимовою. В кінці 80-х років Український екзархат мав 60 % парафій усього Московського Патріархату. Україна забезпечувала кадрами духовенства не тільки Українську Православну Церкву, а й частково Росі
ЗАКОН БОЖИЙ
В березні 1946 р. радянська влада ліквідувала унію. На Львівському Соборі відбулося приєднання Української Греко-Католицької Церкви до Російської Православної Церкви. Греко-католицький єпископат відмовився від об'єднання з православною Церквою, але переважна більшість католицького духовенства змушена була погодитися на возз'єднання з православ'ям. Натхненником цього процесу був протопресвітер Гавриїл Костельник. Його було вбито у вересні 1948 р. після того, як він відправив Божественну літургію в Преображенському храмі м. Львова.
Православна Церква в Україні була повністю підпорядкована Московському Патріарху і Священному Синоду. Московська Патріархія поставила в Україну нових єпископів. Усе духовенство УАПЦ було заново перевисвячено. В цьому виявилося вороже ставлення до автокефального українського духовенства. Греко-католицьке духовенство Московська Патріархія приймала у "сущому сані", тобто без перерукопокладення, незважаючи на те, що з 1596 р. (рік утворення унії з Римом) вона знаходилася під анафемою РПЦ.
В Україні після Другої світової війни аж до 1959 р. храми не закривалися. Для Церкви це був період відлиги. Радянська влада оцінила заслуги Церкви під час Великої Вітчизняної війни, тому майже всі храми і монастирі, відкриті під час німецької окупації, залишалися діючими. В Україні були відкриті три духовні семінарії: в Києві, Одесі і Луцьку. Але всі здобутки минулого щодо українізації Церкви було викорінено. У храмах знову запанувала церковнослов'янська мова з російською вимовою. Виняток становила лише Галичина, де дозволялася українська вимова і проповідь українською мовою. Видавався журнал "Православний вісник", який спочатку призначався для західних областей, а згодом став розповсюджуватися по всій Україні. Тираж українського видання був обмежений. Публічна атеїстична пропаганда була припинена ще з часів Великої Вітчизняної війни, але атеїстичне виховання дітей і молоді в школах і вищих навчальних закладах тривало. Церква в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, була поставлена під контроль держави. Був створений спеціальний державний орган – Рада у справах Російської Православної Церкви, пізніше – Рада у справах релігій. Без дозволу цього органу не відбувалося жодного призначення священиків на парафії, а єпископів – на єпархії. В 40–50-і роки діяльність Церкви в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, була суворо обмежена законом, але відкритої публічної антирелігійної пропаганди тоді не було.
З 60-х років, за часів правління М. С. Хрущова, який проголосив, що до 80-х років у Радянському Союзі буде побудований комунізм, з яким релігія несумісна, почалася жорстока хвиля антирелігійної пропаганди. Тисячі храмів були закриті. З 40 монастирів в Україні залишилося вісім. Києво-Печерську лавру закрили. Закрили Київську і Волинську духовні семінарії, залишилася тільки Одеська з невеликою кількістю студентів. Припинилося видання журналу "Православний вісник" українською мовою. Духовенство було обкладено непомірними податками. Багатьох священиків змусили піти на пенсію. Але головний удар державного атеїзму був спрямований проти кожної віруючої людини, почалось індивідуальне виховання в дусі атеїзму кожного громадянина, особливо тих, хто обіймав посади різного рівня, особливу увагу звертали на виховання дітей і молоді в дусі атеїзму. Було введено реєстрацію хрещення, шлюбу, похорону та інших треб. Діяльність духовенства була обмежена лише храмом, а в деяких містах і в храмах богослужіння дозволялося відправляти в суворо обмежені години.
У 1964 р. екзарха України митрополита Іоана (Соколова) під тиском влади Священний Синод відправив на спокій. Той самий Священний Синод за рекомендацією державних органів призначив екзархом України безвольного митрополита Іоасафа (Лелюхіна), який через два роки помер, не витримавши психологічного навантаження. В 1966 р. Патріарх Московський Алексій І і Священний Синод призначили екзархом України молодого архиєрея, ректора Московської духовної академії єпископа Філарета (Денисенка) у віці 37 років. Це був перший українець на Київській кафедрі за останні 150 років у складі Московського Патріархату. Його широка екуменічна і миротворча діяльність сприяла тому, що в Україні припинилося закриття храмів, до пастирського служіння повернулася частина позаштатного духовенства, збільшилася підготовка духовенства в Одеській духовній семінарії, відновилося видання журналу "Православний вісник" українською мовою. Був виданий Новий Завіт українською мовою, підготований богословською комісією, яку очолював тоді вже митрополит Філарет (Денисенко), а також церковнослов'янський Молитовник з українською вимовою. В кінці 80-х років Український екзархат мав 60 % парафій усього Московського Патріархату. Україна забезпечувала кадрами духовенства не тільки Українську Православну Церкву, а й частково Росі
ЗАКОН БОЖИЙ
