Згідно з умовами переходу Київської митрополії під владу Москви, на які погодилися царі (їх було двоє у той час) та Московський Патріарх, православна Церква в Україні мала право на широку автономію. Вона зберігала право обирати митрополита і єпископів на власних Соборах. Під владою митрополита Київського залишалися всі монастирі в Україні. Йому належало право церковного суду. Він мав право на власну друкарню, в справи якої не повинна була втручатися Москва. Зважаючи на давність та історичне значення Київського митрополичого престолу, митрополит Київський вважався другим після Московського Патріарха.
Якби Москва дотримувалася тих умов, то православна Церква в Україні могла б і далі жити своїм самобутнім життям, її статус був би таким самим, як під юрисдикцією Константинопольського Патріарха. Але нове священноначалля дуже швидко почало відмовляти українцям в обіцяних правах. Цей процес прискорився, зокрема, після того, як у 1721 р. указом Петра І патріаршество було скасовано, а для управління Церквою було призначено Святійший Синод, повністю підпорядкований царській владі в особі представника царя ("ока государевого") обер-прокурора. Без затвердження обер-прокурора не набувала чинності жодна ухвала Синоду. Московський цезарепапізм завершився проголошенням царя головою Церкви, з вирішальним голосом при призначенні єпископів та при вирішенні інших важливих церковних справ.
Митрополит Київський недовго був другим найпочеснішим ієрархом у царській державі. Більше того, у 1722 р. він позбувся митрополичого титулу і став "архиєпископом Київським". У 1743 р. титул митрополита йому повернули, але без жодних прав, які мав Київський митрополит упродовж понад семи століть. Київська митрополія перетворилася на одну з багатьох єпархій Російської Православної Церкви.
Традиційний для Української Православної Церкви соборний устрій Москва скасувала. Вже в 1722 році Святійший Синод подав імена кандидатів на вакантну кафедру Київського митрополита безпосередньо цареві. Відтоді це стало традицією, як і призначення єпархіальних єпископів. Протягом ХVІІІ–ХІХ століть в Україні не відбувся жоден церковний Собор. Парафії втратили давнє право обирати собі священика. У митрополита Київського було відібрано юрисдикцію над українськими монастирями; в 1687 р. він втратив керівництво над Межигірським монастирем, а через рік після того – над Києво-Печерською лаврою. Архимандритів та ігуменів призначали вже у Москві або Петербурзі. Мирян повністю усунули від церковного управління. Славні і сильні українські братства ліквідували, а їх майно конфіскувала влада.
У Київського митрополита було відібрано право мати власну друкарню, запроваджено цензуру церковних видань. Книги, які були видані раніше в Україні, заборонили. У 1720–1721 роках указами царя та Святійшого Синоду було дозволено видавати лише книги, повністю тотожні з такими самими книгами російськими, "щоб не було ніякої різниці та окремого наріччя". На практиці це означало заборону видавати будь-які книги з україномовними особливостями, не кажучи вже про оригінальний зміст.
За Катерини II було розпочато заходи щодо зросійщення богослужіння; було видано накази, щоб відправи звершувалися "голосом, властивим російському наріччю". Було заборонено виголошувати проповіді українською мовою, хоч це вочевидь суперечило не тільки здоровому глузду, а й ясним вказівкам Христа й апостолів (Див.: Мф 28, 19; Діян. 2, 4–11; 1 Кор. 14, 2–19). Все це було спрямовано на русифікацію України.
Короткою світлою добою в історії Української Православної Церкви під владою Москви було гетьманування Івана Мазепи. Його стараннями та коштом зведено низку церков у стилі величного українського козацького бароко: Свято-Миколаївський собор на Печерську в Києві, Богоявленську церкву Братського монастиря, церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, собор Вознесіння Господнього у Переяславі. Крім того, він відбудував багато стародавніх українських церков, зокрема Святу Софію Київську, щедро обдаровував храми. Гетьман-просвітник дбав про розвиток української освіти і науки. За його гетьманування Києво-Могилянська колегія стала академією; у Чернігові він заснував колегіум. Завдяки його меценатству процвітала українська релігійна література.
В 1708 р. Іван Мазепа уклав союз зі шведським королем Карлом XII, намагаючись відновити незалежність Української козацької держави, але союзники зазнали поразки у Полтавській битві в 1709 році. Після того Україна опинилася у справжній неволі, яку поділяла й Українська Православна Церква. За наказом царя Петра І гетьмана Мазепу відлучили від Церкви, і з того часу щороку в неділю Православ'я цього великого мецената Української Церкви та культури проклинали з церковних амвонів навіть у тих численних храмах, які гетьман Мазепа спорудив або реставрував власним коштом.
Протягом ХVІІІ–ХІХ століть нівеляція православної Церкви в Україні відбувалася швидкими темпами. Укази царів та Святійшого Синоду крок за кроком руйнували залишки української національно-церковної самобутності, забороняли будь-які прояви самостійності. В 1768 р. було проведено секуляризацію церковних і монастирських маєтків, тобто переведення їх у власність держави. Одночасно було запроваджено "штати" духовенства, що означало перетворення священиків на платних державних службовців. Проти секуляризації мужньо виступив тільки один ієрарх-українець, митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич. За це, за наказом Катерини II, його покарали позбавленням сану і чернецтва, а згодом ув'язнили навіки в казематі Ревельської фортеці, де він і помер у 1772 році. У 2002 р. Російська Православна Церква, яка позбавила Арсенія Мацієвича сану і чернецтва, канонізувала і приєднала його до лику святих.
В 1799 р. після смерті митрополита Київського Єрофея Малицького його наступником уперше призначили неукраїнця – молдованина Гавриїла Банулеско-Бодоні. Після нього всі Київські митрополити були росіянами. Чужинець митрополит Гавриїл вважав своїм головним завданням домогтися, щоб очолена ним Церква якнайшвидше досягла повного уподібнення Російській Православній Церкві й нічим від неї не відрізнялася. Всі його наступники не цікавилися ні країною, до якої їх призначали, ні її народом. Єдиним винятком був митрополит Євгеній Болховітінов, який досліджував минуле Київської митрополії та фінансував обстеження пам'яток стародавньої української архітектури.
Єпархіальні єпископи теж були переважно росіянами, покірними виконавцями волі влади. Коли іноді на єпископські кафедри потрапляли українці, то це були люди або позбавлені національної свідомості, або вони старанно приховували її.
Священики, яких в Україні наприкінці XIX століття налічувалося близько 12000, мали служити справі русифікації. Єпархіальні єпископи укомплектовували свою адміністрацію з росіян або зі зросійщених українців, близьких їм за духом. Священиками до більш значних та важливіших церков також призначали росіян. У багатьох українських парафіях опинилися зайди з Росії, які ні за мовою, ні за культурою, ні за духом не мали нічого спільного з народом, якому вони мали служити. У той самий час талановитих священиків з України висилали до завойованих царськими військами неросійських народів для співучасті в їх "обрусєнії".
І все ж священики в Україні були в більшості українського роду. Цьому, зокрема, сприяла та обставина, що в багатьох парафіях настоятельство передавалося від батька до сина, онука, наступним поколінням (український духовний стан). Хоч усі священики проходили через систему духовної освіти, де панував російський дух і де учнів виховували у вірності "єдінонєдєлімой" імперії, чимало священиків-українців – вихідців із народу – не втрачали повністю своєї національної свідомості. В родинному колі, спілкуючись з парафіянами, вони говорили українською, дотримувалися народних звичаїв, знали народні пісні. Траплялися священики-патріоти, які видавали українською мовою проповіді, оповіді зі Святого Письма, житія святих; їх, напевно, було б більше, якби не Валуєвський указ 1863 року, що припинив цю діяльність.
З родин українських священиків, з духовних шкіл вийшли численні діячі української культури, науки та Церкви: Василь Біднов, Осип Бодянський, Іван Власовський, Сергій Єфремов, Іван Котляревський, Олександр Кошиць, Іван Нечуй-Левицький, Микола Леонтович, митрополит Василь Липківський, Олександр Лотоцький, Амвросій Метлинський, Петро Ніщинський, Степан Руданський, Анатолій Свидницький, протоієрей Кирило Стеценко, Володимир Чехівський та багато інших.
На зламі ХІХ–ХХ століть духовні семінарії в Україні стали розсадниками українства. Всупереч заборонам та переслідуванням при семінаріях виникали таємні українські гуртки та громади, які плекали ідеї українського національного відродження.
Києво-Могилянську академію, яка була тривалий час осередком української науки та культури, поступово зрусифікували і позбавили самобутності. В цій справі особливо відзначився митрополит Самуїл Миславський, який пильно дбав про введення в академії російської мови. 1819 року Києво-Могилянську академію – універсальну вищу школу університетського типу – перетворили на духовну академію і невдовзі уподібнили трьом іншим духовним академіям Російської імперії – Московській, Петербурзькій та Казанській. Але в її стінах провадилася інтенсивна наукова праця, зокрема, велися дослідження історії православної Церкви в Україні та національно-культурного минулого українського народу. Результати цих досліджень публікувалися в щомісячному виданні "Труды Кіевской Духовной Академіи", яке виходило в 1860–1917 роках. Незважаючи на загальноросійський характер цієї академії, вона діяла в Україні, живилася багатими українськими темами та матеріалами, і тому, з відстані часу, можна з упевненістю віднести її до елементів науково-богословського минулого України.
Самобутня українська церковна творчість зазнала в XIX сторіччі тяжких нівеляційних ударів з боку царської влади. Якщо XVIII століття, коли ще існувала в якійсь формі Гетьманщина, стало добою інтенсивного будівництва храмів, до того ж у виразно українському стилі, то ХІХ сторіччя не дало Україні жодної церкви, вартої згадки в історії української архітектури. Адже указом Павла І від 1800 року заборонено в Україні будувати нові церкви українського типу, а дозволялися лише церкви "московсько-синодального" зразка. Прикладами такої нівеляційної політики в церковному будівництві можуть бути нова Десятинна церква, поставлена у 1828–1842 роках на підмурку Володимирової Десятинної церкви, в якій хаотично змішалися різні стилі, і характерний для російської архітектури Володимирський собор у Києві, споруджений у 1867–1882 роках.
Занепав також український іконопис: малярам було наказано дотримуватися російського стилю, тому ХІХ століття не дало нічого вартісного українського. Зникли такі особливості українського релігійного малярства, як зображення Христа, Богородиці і святих на тлі, в обставинах нашої країни, з людьми тієї доби (наприклад, під образом Покрови Божої Матері були намальовані запорозькі козаки).
ЗАКОН БОЖИЙ
Якби Москва дотримувалася тих умов, то православна Церква в Україні могла б і далі жити своїм самобутнім життям, її статус був би таким самим, як під юрисдикцією Константинопольського Патріарха. Але нове священноначалля дуже швидко почало відмовляти українцям в обіцяних правах. Цей процес прискорився, зокрема, після того, як у 1721 р. указом Петра І патріаршество було скасовано, а для управління Церквою було призначено Святійший Синод, повністю підпорядкований царській владі в особі представника царя ("ока государевого") обер-прокурора. Без затвердження обер-прокурора не набувала чинності жодна ухвала Синоду. Московський цезарепапізм завершився проголошенням царя головою Церкви, з вирішальним голосом при призначенні єпископів та при вирішенні інших важливих церковних справ.
Митрополит Київський недовго був другим найпочеснішим ієрархом у царській державі. Більше того, у 1722 р. він позбувся митрополичого титулу і став "архиєпископом Київським". У 1743 р. титул митрополита йому повернули, але без жодних прав, які мав Київський митрополит упродовж понад семи століть. Київська митрополія перетворилася на одну з багатьох єпархій Російської Православної Церкви.
Традиційний для Української Православної Церкви соборний устрій Москва скасувала. Вже в 1722 році Святійший Синод подав імена кандидатів на вакантну кафедру Київського митрополита безпосередньо цареві. Відтоді це стало традицією, як і призначення єпархіальних єпископів. Протягом ХVІІІ–ХІХ століть в Україні не відбувся жоден церковний Собор. Парафії втратили давнє право обирати собі священика. У митрополита Київського було відібрано юрисдикцію над українськими монастирями; в 1687 р. він втратив керівництво над Межигірським монастирем, а через рік після того – над Києво-Печерською лаврою. Архимандритів та ігуменів призначали вже у Москві або Петербурзі. Мирян повністю усунули від церковного управління. Славні і сильні українські братства ліквідували, а їх майно конфіскувала влада.
У Київського митрополита було відібрано право мати власну друкарню, запроваджено цензуру церковних видань. Книги, які були видані раніше в Україні, заборонили. У 1720–1721 роках указами царя та Святійшого Синоду було дозволено видавати лише книги, повністю тотожні з такими самими книгами російськими, "щоб не було ніякої різниці та окремого наріччя". На практиці це означало заборону видавати будь-які книги з україномовними особливостями, не кажучи вже про оригінальний зміст.
За Катерини II було розпочато заходи щодо зросійщення богослужіння; було видано накази, щоб відправи звершувалися "голосом, властивим російському наріччю". Було заборонено виголошувати проповіді українською мовою, хоч це вочевидь суперечило не тільки здоровому глузду, а й ясним вказівкам Христа й апостолів (Див.: Мф 28, 19; Діян. 2, 4–11; 1 Кор. 14, 2–19). Все це було спрямовано на русифікацію України.
Короткою світлою добою в історії Української Православної Церкви під владою Москви було гетьманування Івана Мазепи. Його стараннями та коштом зведено низку церков у стилі величного українського козацького бароко: Свято-Миколаївський собор на Печерську в Києві, Богоявленську церкву Братського монастиря, церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, собор Вознесіння Господнього у Переяславі. Крім того, він відбудував багато стародавніх українських церков, зокрема Святу Софію Київську, щедро обдаровував храми. Гетьман-просвітник дбав про розвиток української освіти і науки. За його гетьманування Києво-Могилянська колегія стала академією; у Чернігові він заснував колегіум. Завдяки його меценатству процвітала українська релігійна література.
В 1708 р. Іван Мазепа уклав союз зі шведським королем Карлом XII, намагаючись відновити незалежність Української козацької держави, але союзники зазнали поразки у Полтавській битві в 1709 році. Після того Україна опинилася у справжній неволі, яку поділяла й Українська Православна Церква. За наказом царя Петра І гетьмана Мазепу відлучили від Церкви, і з того часу щороку в неділю Православ'я цього великого мецената Української Церкви та культури проклинали з церковних амвонів навіть у тих численних храмах, які гетьман Мазепа спорудив або реставрував власним коштом.
Протягом ХVІІІ–ХІХ століть нівеляція православної Церкви в Україні відбувалася швидкими темпами. Укази царів та Святійшого Синоду крок за кроком руйнували залишки української національно-церковної самобутності, забороняли будь-які прояви самостійності. В 1768 р. було проведено секуляризацію церковних і монастирських маєтків, тобто переведення їх у власність держави. Одночасно було запроваджено "штати" духовенства, що означало перетворення священиків на платних державних службовців. Проти секуляризації мужньо виступив тільки один ієрарх-українець, митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич. За це, за наказом Катерини II, його покарали позбавленням сану і чернецтва, а згодом ув'язнили навіки в казематі Ревельської фортеці, де він і помер у 1772 році. У 2002 р. Російська Православна Церква, яка позбавила Арсенія Мацієвича сану і чернецтва, канонізувала і приєднала його до лику святих.
В 1799 р. після смерті митрополита Київського Єрофея Малицького його наступником уперше призначили неукраїнця – молдованина Гавриїла Банулеско-Бодоні. Після нього всі Київські митрополити були росіянами. Чужинець митрополит Гавриїл вважав своїм головним завданням домогтися, щоб очолена ним Церква якнайшвидше досягла повного уподібнення Російській Православній Церкві й нічим від неї не відрізнялася. Всі його наступники не цікавилися ні країною, до якої їх призначали, ні її народом. Єдиним винятком був митрополит Євгеній Болховітінов, який досліджував минуле Київської митрополії та фінансував обстеження пам'яток стародавньої української архітектури.
Єпархіальні єпископи теж були переважно росіянами, покірними виконавцями волі влади. Коли іноді на єпископські кафедри потрапляли українці, то це були люди або позбавлені національної свідомості, або вони старанно приховували її.
Священики, яких в Україні наприкінці XIX століття налічувалося близько 12000, мали служити справі русифікації. Єпархіальні єпископи укомплектовували свою адміністрацію з росіян або зі зросійщених українців, близьких їм за духом. Священиками до більш значних та важливіших церков також призначали росіян. У багатьох українських парафіях опинилися зайди з Росії, які ні за мовою, ні за культурою, ні за духом не мали нічого спільного з народом, якому вони мали служити. У той самий час талановитих священиків з України висилали до завойованих царськими військами неросійських народів для співучасті в їх "обрусєнії".
І все ж священики в Україні були в більшості українського роду. Цьому, зокрема, сприяла та обставина, що в багатьох парафіях настоятельство передавалося від батька до сина, онука, наступним поколінням (український духовний стан). Хоч усі священики проходили через систему духовної освіти, де панував російський дух і де учнів виховували у вірності "єдінонєдєлімой" імперії, чимало священиків-українців – вихідців із народу – не втрачали повністю своєї національної свідомості. В родинному колі, спілкуючись з парафіянами, вони говорили українською, дотримувалися народних звичаїв, знали народні пісні. Траплялися священики-патріоти, які видавали українською мовою проповіді, оповіді зі Святого Письма, житія святих; їх, напевно, було б більше, якби не Валуєвський указ 1863 року, що припинив цю діяльність.
З родин українських священиків, з духовних шкіл вийшли численні діячі української культури, науки та Церкви: Василь Біднов, Осип Бодянський, Іван Власовський, Сергій Єфремов, Іван Котляревський, Олександр Кошиць, Іван Нечуй-Левицький, Микола Леонтович, митрополит Василь Липківський, Олександр Лотоцький, Амвросій Метлинський, Петро Ніщинський, Степан Руданський, Анатолій Свидницький, протоієрей Кирило Стеценко, Володимир Чехівський та багато інших.
На зламі ХІХ–ХХ століть духовні семінарії в Україні стали розсадниками українства. Всупереч заборонам та переслідуванням при семінаріях виникали таємні українські гуртки та громади, які плекали ідеї українського національного відродження.
Києво-Могилянську академію, яка була тривалий час осередком української науки та культури, поступово зрусифікували і позбавили самобутності. В цій справі особливо відзначився митрополит Самуїл Миславський, який пильно дбав про введення в академії російської мови. 1819 року Києво-Могилянську академію – універсальну вищу школу університетського типу – перетворили на духовну академію і невдовзі уподібнили трьом іншим духовним академіям Російської імперії – Московській, Петербурзькій та Казанській. Але в її стінах провадилася інтенсивна наукова праця, зокрема, велися дослідження історії православної Церкви в Україні та національно-культурного минулого українського народу. Результати цих досліджень публікувалися в щомісячному виданні "Труды Кіевской Духовной Академіи", яке виходило в 1860–1917 роках. Незважаючи на загальноросійський характер цієї академії, вона діяла в Україні, живилася багатими українськими темами та матеріалами, і тому, з відстані часу, можна з упевненістю віднести її до елементів науково-богословського минулого України.
Самобутня українська церковна творчість зазнала в XIX сторіччі тяжких нівеляційних ударів з боку царської влади. Якщо XVIII століття, коли ще існувала в якійсь формі Гетьманщина, стало добою інтенсивного будівництва храмів, до того ж у виразно українському стилі, то ХІХ сторіччя не дало Україні жодної церкви, вартої згадки в історії української архітектури. Адже указом Павла І від 1800 року заборонено в Україні будувати нові церкви українського типу, а дозволялися лише церкви "московсько-синодального" зразка. Прикладами такої нівеляційної політики в церковному будівництві можуть бути нова Десятинна церква, поставлена у 1828–1842 роках на підмурку Володимирової Десятинної церкви, в якій хаотично змішалися різні стилі, і характерний для російської архітектури Володимирський собор у Києві, споруджений у 1867–1882 роках.
Занепав також український іконопис: малярам було наказано дотримуватися російського стилю, тому ХІХ століття не дало нічого вартісного українського. Зникли такі особливості українського релігійного малярства, як зображення Христа, Богородиці і святих на тлі, в обставинах нашої країни, з людьми тієї доби (наприклад, під образом Покрови Божої Матері були намальовані запорозькі козаки).
ЗАКОН БОЖИЙ
