Задовго до підпорядкування Київської митрополії Московський Патріархат спільно з державною владою широко використовував українське духовенство, українських учених, щоб подолати неуцтво, яке панувало на Московщині, зокрема в церковному житті. Московський Патріарх Філарет, батько царя Михайла Федоровича, у смутну добу побував у польському полоні, побачив боротьбу православних братств проти Берестейської унії і зрозумів велике значення освіти у справах віри. Повернувшись до Москви, він заснував патріаршу греко-латинську школу.
У 1649 р. цар викликав до Москви з Київського братського монастиря українських учених Єпифанія Славинецького, Арсенія Сатановського, Дамаскина-Птицького та інших навчати та перекладати з грецької мови церковні книги і богословські твори.
Боярин Федір Ртищев, товариш знаменитого Московського Патріарха Никона, заснував біля Москви Андріївський монастир і поселив у ньому переважно київських ченців, які утворили вчене братство, що стало осередком церковно-освітнього життя. До послуг учених Київської академії широко вдавався Патріарх Никон при виправленні богослужбових книг за давньогрецькими оригіналами. Цій богослужбовій реформі та культурному і духовному впливу Києва на Московщину чинили великий опір прибічники патріархальщини та неуцтва, через що в Московській Церкві виник розкол. Розкольники XVII століття у Московщині відомі під назвою старовірів або старообрядців.
Однак вплив освіти з Києва на Московщину не послабився. Вченому ченцеві Києво-Печерського монастиря Симеону Полоцькому цар Олексій доручив виховувати сина, царевича Федора. Симеон Полоцький відновив живу проповідь у церквах, яка не практикувалася тут майже 200 років, бо її вважали єрессю. Він видав власні проповіді ("Духовна вечеря"), подавши приклад іншим, завдяки чому у Москві перестали боятися проповідей та вважати їх "дивацтвом".
З працею київських учених пов'язано також заснування у Москві, за зразком Києво-Могилянської академії, Слов'яно-грецько-латинської академії – вищої школи, реорганізованої пізніше в Московську духовну академію. Духовні школи в інших містах Московщини відкривали також переважно українські архипастирі, наприклад у 1703 р. таку школу в Ростові заснував святитель Дмитрій Ростовський (Туптало).
Російський цар Петро І проводив свої реформи з допомогою не тільки іноземців – вихідців із Західної Європи, а й українців – переважно з вихованців Києво-Могилянської академії. Так, у церковній реформі, яка полягала у скасуванні патріаршества та створенні Св. Синоду, найбільшу роль відіграв архиєпископ Феофан Прокопович, колишній ректор Київської академії. За написаним ним "Духовним регламентом" (1721 р.) був установлений новий порядок управління в Російській Православній Церкві – синодальний, а також створилася система духовної освіти в Росії.
Видатними архипастирями Російської Церкви у той період стали митрополит Степан Яворський (місцеблюститель патріаршого престолу після смерті Патріарха Адріана до часу утворення Св. Синоду) та Феофілакт Лопатинський (архиєпископ Тверський, член Св. Синоду) – обоє українці, вихованці Київської академії.
У другій половині XVII та першій половині XVIII століття чимало архипастирів-українців прославилися святим життям і великою духовною та культурною працею не тільки серед свого народу, а й у Росії, зокрема в Сибіру. У різні часи, особливо на зламі ХІХ–ХХ століть, прославлені нетлінням святих мощей та побожною пам'яттю у народі, ці архипастирі були визнані святими угодниками Божими, поряд з іншими новопрославленими святими в Російській Православній Церкві – такими як Митрофан, єпископ Воронезький, Тихон Задонський, Серафим Саровський, Питирим, єпископ Тамбовський. До угодників Божих з українців належать: святий Димитрій, митрополит Ростовський, святий Інокентій, єпископ Іркутський, святий Феодосій, єпископ Чернігівський, святий Іоасаф, єпископ Білгородський, і святий Іоан, митрополит Тобольський.
ЗАКОН БОЖИЙ
У 1649 р. цар викликав до Москви з Київського братського монастиря українських учених Єпифанія Славинецького, Арсенія Сатановського, Дамаскина-Птицького та інших навчати та перекладати з грецької мови церковні книги і богословські твори.
Боярин Федір Ртищев, товариш знаменитого Московського Патріарха Никона, заснував біля Москви Андріївський монастир і поселив у ньому переважно київських ченців, які утворили вчене братство, що стало осередком церковно-освітнього життя. До послуг учених Київської академії широко вдавався Патріарх Никон при виправленні богослужбових книг за давньогрецькими оригіналами. Цій богослужбовій реформі та культурному і духовному впливу Києва на Московщину чинили великий опір прибічники патріархальщини та неуцтва, через що в Московській Церкві виник розкол. Розкольники XVII століття у Московщині відомі під назвою старовірів або старообрядців.
Однак вплив освіти з Києва на Московщину не послабився. Вченому ченцеві Києво-Печерського монастиря Симеону Полоцькому цар Олексій доручив виховувати сина, царевича Федора. Симеон Полоцький відновив живу проповідь у церквах, яка не практикувалася тут майже 200 років, бо її вважали єрессю. Він видав власні проповіді ("Духовна вечеря"), подавши приклад іншим, завдяки чому у Москві перестали боятися проповідей та вважати їх "дивацтвом".
З працею київських учених пов'язано також заснування у Москві, за зразком Києво-Могилянської академії, Слов'яно-грецько-латинської академії – вищої школи, реорганізованої пізніше в Московську духовну академію. Духовні школи в інших містах Московщини відкривали також переважно українські архипастирі, наприклад у 1703 р. таку школу в Ростові заснував святитель Дмитрій Ростовський (Туптало).
Російський цар Петро І проводив свої реформи з допомогою не тільки іноземців – вихідців із Західної Європи, а й українців – переважно з вихованців Києво-Могилянської академії. Так, у церковній реформі, яка полягала у скасуванні патріаршества та створенні Св. Синоду, найбільшу роль відіграв архиєпископ Феофан Прокопович, колишній ректор Київської академії. За написаним ним "Духовним регламентом" (1721 р.) був установлений новий порядок управління в Російській Православній Церкві – синодальний, а також створилася система духовної освіти в Росії.
Видатними архипастирями Російської Церкви у той період стали митрополит Степан Яворський (місцеблюститель патріаршого престолу після смерті Патріарха Адріана до часу утворення Св. Синоду) та Феофілакт Лопатинський (архиєпископ Тверський, член Св. Синоду) – обоє українці, вихованці Київської академії.
У другій половині XVII та першій половині XVIII століття чимало архипастирів-українців прославилися святим життям і великою духовною та культурною працею не тільки серед свого народу, а й у Росії, зокрема в Сибіру. У різні часи, особливо на зламі ХІХ–ХХ століть, прославлені нетлінням святих мощей та побожною пам'яттю у народі, ці архипастирі були визнані святими угодниками Божими, поряд з іншими новопрославленими святими в Російській Православній Церкві – такими як Митрофан, єпископ Воронезький, Тихон Задонський, Серафим Саровський, Питирим, єпископ Тамбовський. До угодників Божих з українців належать: святий Димитрій, митрополит Ростовський, святий Інокентій, єпископ Іркутський, святий Феодосій, єпископ Чернігівський, святий Іоасаф, єпископ Білгородський, і святий Іоан, митрополит Тобольський.
ЗАКОН БОЖИЙ
