Рік народження св. Інокентія (в миру Іоанна Кульчицького) невідомий. Біографи припускають, що це був 1680 або 1682 рік, на Чернігівщині, у старовинній українській фамілії. Освіту здобув у Києво-Братській колегії, перейменованій у 1701 році на академію. На той час це був найкращий освітній заклад не тільки на Україні, але й в Росії. Навчався Іоанн Кульчицький в колегії тоді, коли її очолювали найкращі професори – Степан Яворський, Феофан Прокопович і ректор Іосаф Кроковський. В академії Іоанн Кульчицький більшу увагу приділяв гуманітарним наукам, передбачаючи, очевидно, що вони допоможуть йому в майбутній діяльності. У 1707 році Іоанн закінчив академію і прийняв у Києво-Печерській Лаврі чернечий постриг з ім’ям Інокентій. Там же його висвятили в сан пресвітера.Інокентія Кульчицького у 1710 році послали до Москви викладачем у Слов’яно-греко-латинську академію. Своєю глибокою освітою й великою побожністю він привернув увагу місцеблюстеля патріаршого престолу митрополита Стефана Яворського і в 1714 році був призначений префектом академії і викладачем філософії, метафізики й морального богослов’я. Та наукова і педагогічна діяльність Інокентія тривала недовго. У 1718 році його викликали до Петербурга і призначили соборним ієромонахом Олександро-Невської Лаври. Під час хіротонії св. Інокентія на єпископа (5 березня 1721 року) йому було надано титул Переяславського (від міста Переяслава-Залеського Володимирської губернії) з підлеглості безпосередньо Святійшому Синодові.
У березні 1725 року за указом Св. Синоду єпископ Інокентій переїхав до Іркутська. Тут він жив у Вознесенському монастирі і на прохання митрополита Тобольського висвячував священиків і дияконів, а 15 січня 1727 року Інокентій одержав призначення на кафедру єпископа Іркутського і Нерчинського. З цим призначенням вікаріатство Тобольської єпархії, яке існувало від 1702 року, стало самостійною єпархією.
Ступивши на Іркутську кафедру, він насамперед звернув увагу на парафіяльне духовенство і ченців. При монгольській школі в Іркутську в 1725 році заснував російську школу, до якої і звелів священнослужителям відправляти своїх дітей на навчання. До неї він відправляв і кандидатів на священство. І тільки тоді, коли напам’ять заучували свої обов’язки, екзаменував їх і висвячував. Та й після того при кожній нагоді єпископ нагадував, що священик неодмінно має вдосконалюватись в Законі Божому регулярним читанням Святого Письма і святоотецьких книг. Священиків єпископ Інокентій закликав учити свою паству віри й побожності. В одній із своїх промов до пастирів владика сказав, що вони повинні старанно будувати Дім Божий, оздоблювати його всілякою красою, особливо вченням і проповіддю Слова Божого, яка є найвищою окрасою Церкви.
Вимагаючи від духовенства відданого служіння, святитель дбав і про захист його прав та інтересів, особливо про звільнення від незаконних тяжких податків. Піклувався він і монастирями своєї єпархії, клопотався про скасування військових відкупів у монастирських вотчинах, але суворо карав ченців, які порушували чернечі обітниці.
Миряни в його єпархії були здебільшого грубими і віддавалися різним порокам життя багатьох сибірських поселень XVIII ст. Нагадувало нескінченний празник, купці нерідко пропивали або програвали усі свої товари. Преосвященному Інокентію довелось прикласти багато зусиль, щоб здолати в побуті пастви грубі пороки і утвердити в житті її правдиве розуміння святості шлюбу, значення постів і виконання заповідей Божих. У боротьбі з пияцтвом, не обмежуючись самими умовляннями, видав розпорядження: усіх, хто помер від перепою, позбавляти християнського поховання як самогубців. Ніколи не переставав картати цей порок у проповідях: «Празники святкуйте духовно, а не тілесно,– закликав він,– убогим подайте, слугам своїм на свята перепочинок від роботи дайте; свята справляйте не обжерством і пияцтвом, а молитвою і чистотою”.
Спрямовуючи людей до побожності архіпастирським словом, св. Інокентій повчав їх власним життям. Подвижник і аскет, лагідний і скромний, він більше помишляв про свою недосконалість, аніж про висоту сану. Вдома ходив у власяниці й лосиному підряснику з шкіряним поясом. У вільний від служби час займався ручною працею, читав Біблію й твори святих отців, писав проповіді, стояв на молитві. Інколи виходив вночі для молитви за монастирську браму, любив молитися на самоті у печері, що була у східній частині монастиря; охоче брав участь у польових роботах на монастирській землі.
Збереглися перекази, що св. Інокентій “від молитовних подвигів і розуміння думок і порухів сердечних, підвищився до чистого споглядання духовних предметів і дій Святого Духа, і через це сподобився дару прозорливості”.
Заслуговує на увагу і місіонерська діяльність св. Інокентія. Ознайомлення з місцевими жителями та їх мовою він розпочав, ще перебуваючи в Селегінську. Багато йому в цьому допомагали учені монгольської школи, яких він узяв до Іркутська. Ставши єпархіальним архієреєм, св. Інокентій багато уваги приділяв монгольській школі, з вихованцями якої сподівався згодом підготувати проповідників християнства серед бурятів і тунгусів. Святитель невтомно вишукував засоби для утримування створеного ним при цій школі російського відділення для підготовки парафіяльних священиків, жертвував свою платню, відмовляючи собі в найпотрібнішому, навіть шив ночами взуття для учнів.
Познайомившись з нехрещеним ламою Лапсаном, св. Інокентій довірив йому навчати учнів буддиськими книгами. Не побоявся, що вони захопляться буддизмом, бо твердо вірив, що серця, які прагнуть істини, зможуть відрізнити її та віддатися богооткровенному Писанню: коли ж і в буддийських книгах знайдуть високі настанови, то побачать у них чисте шукання і наближення щирої душі до одкровенної істини... І віра ця не осоромила св. Інокентія. Той же самий лама Лапсан охрестився з кількома своїми родичами по смерті святителя.
Точних даних про те, якою плодотворною була місіонерська діяльність св. Інокентія немає, але загальновідомо, що багатьох місцевих іновірців він навернув на християнство. Тому наша Церква у своїх піснеспівах іменує його “проповідником віри в монгольських язицех”.
Суворий клімат Сибіру, нестатки, аскетичне життя і нелегкі подорожі по величезній єпархії підірвали здоров’я св. Інокентія. Уже у 1728 році він часто скаржився на різні слабування, а в жовтні 1731 року і зовсім захворів. Передчуваючи наближення смерті, він усім, хто йому служив, щиро дякував за любов і піклування, звелів видати їм платню, а братії із Вознесенського монастиря заповів побудувати муровану церкву за монастирські кошти. Напередодні смерті св. Інокентій запросив священнослужителів Іркутська помолотися за нього і в ніч на 27 листопада 1731 року з миром відійшов до Господа. Поховано його у Вознесенському монастирі біля церкви.
У 1764 році під час робіт у цій церкві знайшли його нетлінні останки. Невдовзі відбулося ряд чудесних зцілень. Шанування св. Інокентія, яке і так було високим, ще більше зміцнилось серед віруючого народу. Сповнені цих почуттів жителі Іркутська звернулися до єпископа Веніаміна з проханням бачити мощі св. Інокентія відкритими і шанувати його церковним святкуванням. Вони посилалися на святість і аскетичне життя колишнього святителя, невтомні проповіді, на місіонерську діяльність і числене зцілення віруючих біля його мощей.
Святійший Синод після ретельного огляду мощей і перевірки всіх даних про зцілення від них, визнав святого Інокентія угодником Божим, достойним церковного шанування і прославлення. Відкриття мощей відбулось 9 лютого 1805 року, а вшановувати пам’ять святителя Інокентія було визначено 26 листопада (ст. ст.) – в день його кончини. Відтоді вся Руська Православна Церква молитовно прославляє пам’ять св. Інокентія як “світильника Церкви пресвітлого, що осяяв промінням доброт своїх цей край”.
Пам'ять - 9 грудня і 22 лютого (знайдення мощей святого).
Православна Волинь
