1-ша частина
2-га частина
Ознайомлюючись з історичними матеріалами в далекій ретроспективі доапостольських часів, критично оцінюючи історичні шляхи розвитку різних християнських сповідань і християнської цивілізації в цілому, розмірковуючи про сучасне становище Церкви, ми не можемо не визнати, що справді у Російської Православної Церкви є свій особливий шлях. Мабуть, Російська Церква являє собою той стрижень історичного шляху Росії, де віра у власну обраність і авторитетність є критерієм і визначає основні параметри її розвитку.
Після отримання патріаршого статусу Московська Церква з кожним роком зростала і зовнішньо, і внутрішньо. Значна роль православного Московського патріарха, бажання духовної владної верхівки розширити сфери впливу на увесь православний світ були причиною постійного прагнення поглинути Київську митрополію. Після незаконного приєднання у 1686 р. Української Православної Церкви до Московської перша швидко відчула на собі традиційні для авторитарної Москви речі, наприклад, цензуру, яку наполегливо нав’язували видавництву Києво-Печерської лаври уже з кінця ХVІІ ст. З приходом до влади царя Петра І Київська митрополія, підпорядкована Московському Патріархату, втратила рештки самостійності. Було брутально порушено таємницю сповіді, а сама Церква фактично перетворилася на окремий відділ таємної поліції Російської імперії, виконуючи водночас функції міністерства великодержавної пропаганди і основного інструмента русифікації підкорених Московією православних народів. Відповідна тенденція посилилася після того, як 1721 р. інститут патріарха в Російській Православній Церкві було ліквідовано.
З огляду на усі ці події у житті РПЦ автор монографії, звернувшись до історії, науково довів, що утворення Московського Патріархату 1589 р. – далеке від московського популярного поняття «канонічності», яким так часто оперують представники «Русского Православия»; супроводжувалося обманом, шантажем та підкупом і було такою ж незаконною справою, як самовільне відокремлення Московської митрополії від Константинополя 1448 р., такою ж цинічною, продажною і брудною акцією, як приєднання Київської митрополії до Московської Церкви 1686 р.
Потрібно пам’ятати, що основною сутнісною ознакою історичного джерела є здатність відображати реальні події, явища і процеси. Водночас джерело не тільки відображає факти минулого, а й само собою є історичним фактом, частиною історичної дійсності. І як би не було привабливо для представників РПЦ, з точки зору мирського самолюбства, розглядати проголошення Московського Патріархату як високе визнання гідності Московської Церкви – потрібно, незалежно від віросповідання і конфесійності завжди залишатись духовно тверезим, самокритичним, просто по-християнськи усвідомлювати історичне призначення Російської Церкви і не доводити ці уявлення до рівня гіперболи.
Розбудовуючи свою державу, йдучи важким шляхом творення Єдиної Помісної Православної Церкви, українці повинні переглянути і уточнити й свою історію, ґрунтуючись на правді, достовірних відомостях й історичних подіях, щоб у майбутньому не доводилось щось приховувати, виправдовувати або переписувати. Процес переписування «історії» Росії триває досі, а прикрашена канонічними гіперболами «історія» РПЦ надихнула автора перевірити джерела, доступну читачеві літературу, зіставити думки і матеріал стосовно утворення патріаршого престолу в Москві та подати у своїй книзі.
Сподіваюся, що мій скромний труд стане у нагоді тим, хто досліджує чи просто цікавиться історією Російської Православної Церкви.
диякон Іван Сидор, кандидат церковно-історичних наук,
викладач Київської православної богословської академії
2-га частина
Ознайомлюючись з історичними матеріалами в далекій ретроспективі доапостольських часів, критично оцінюючи історичні шляхи розвитку різних християнських сповідань і християнської цивілізації в цілому, розмірковуючи про сучасне становище Церкви, ми не можемо не визнати, що справді у Російської Православної Церкви є свій особливий шлях. Мабуть, Російська Церква являє собою той стрижень історичного шляху Росії, де віра у власну обраність і авторитетність є критерієм і визначає основні параметри її розвитку.Після отримання патріаршого статусу Московська Церква з кожним роком зростала і зовнішньо, і внутрішньо. Значна роль православного Московського патріарха, бажання духовної владної верхівки розширити сфери впливу на увесь православний світ були причиною постійного прагнення поглинути Київську митрополію. Після незаконного приєднання у 1686 р. Української Православної Церкви до Московської перша швидко відчула на собі традиційні для авторитарної Москви речі, наприклад, цензуру, яку наполегливо нав’язували видавництву Києво-Печерської лаври уже з кінця ХVІІ ст. З приходом до влади царя Петра І Київська митрополія, підпорядкована Московському Патріархату, втратила рештки самостійності. Було брутально порушено таємницю сповіді, а сама Церква фактично перетворилася на окремий відділ таємної поліції Російської імперії, виконуючи водночас функції міністерства великодержавної пропаганди і основного інструмента русифікації підкорених Московією православних народів. Відповідна тенденція посилилася після того, як 1721 р. інститут патріарха в Російській Православній Церкві було ліквідовано.
З огляду на усі ці події у житті РПЦ автор монографії, звернувшись до історії, науково довів, що утворення Московського Патріархату 1589 р. – далеке від московського популярного поняття «канонічності», яким так часто оперують представники «Русского Православия»; супроводжувалося обманом, шантажем та підкупом і було такою ж незаконною справою, як самовільне відокремлення Московської митрополії від Константинополя 1448 р., такою ж цинічною, продажною і брудною акцією, як приєднання Київської митрополії до Московської Церкви 1686 р.
Потрібно пам’ятати, що основною сутнісною ознакою історичного джерела є здатність відображати реальні події, явища і процеси. Водночас джерело не тільки відображає факти минулого, а й само собою є історичним фактом, частиною історичної дійсності. І як би не було привабливо для представників РПЦ, з точки зору мирського самолюбства, розглядати проголошення Московського Патріархату як високе визнання гідності Московської Церкви – потрібно, незалежно від віросповідання і конфесійності завжди залишатись духовно тверезим, самокритичним, просто по-християнськи усвідомлювати історичне призначення Російської Церкви і не доводити ці уявлення до рівня гіперболи.
Розбудовуючи свою державу, йдучи важким шляхом творення Єдиної Помісної Православної Церкви, українці повинні переглянути і уточнити й свою історію, ґрунтуючись на правді, достовірних відомостях й історичних подіях, щоб у майбутньому не доводилось щось приховувати, виправдовувати або переписувати. Процес переписування «історії» Росії триває досі, а прикрашена канонічними гіперболами «історія» РПЦ надихнула автора перевірити джерела, доступну читачеві літературу, зіставити думки і матеріал стосовно утворення патріаршого престолу в Москві та подати у своїй книзі.
Сподіваюся, що мій скромний труд стане у нагоді тим, хто досліджує чи просто цікавиться історією Російської Православної Церкви.
диякон Іван Сидор, кандидат церковно-історичних наук,
викладач Київської православної богословської академії
Придбати книгу в автора можна за тел.: 097-7777-434
