Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • Покрова Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії
    Історія свята Покрови Пресвятої Богородиці Оповідання для дітей…
  • Житіє святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії
    30 вересня православні відзначають День святих мучениць Віри, Надії,…
  • Успіння Божої Матері
    Пресвята Матір Божа після Вознесіння Ісуса Христа жила на землі ще…
  • Православний церковний календар на серпень 2017 року Божого
    Місяцеслов на серпень 2017 року Божого Церковний календар серпень…
  • 8 липня - православний День закоханих
    8 липня православні християни відзначають «День…
  • Популярне
  • Житіє святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії
    30 вересня православні відзначають День святих мучениць Віри, Надії,…
  • Покрова Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії
    Історія свята Покрови Пресвятої Богородиці Оповідання для дітей…
  • Опитування
    Коли Ти святкуєш Жіночий день?
    у Неділю жінок-мироносиць
    8 березня
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Жовтень 2017    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
    31
     
    Жовтень 2017 (1)
    Вересень 2017 (1)
    Серпень 2017 (2)
    Липень 2017 (1)
    Червень 2017 (3)
    Травень 2017 (1)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНСЬКІЙ КОЗАЦЬКІЙ ДЕРЖАВІ

    Наступником Петра Могили на Київському митрополичому престолі став Сильвестр Косів. Його служіння почалося в період польсько-католицького тиску на православну віру, що дедалі зростав, та одночасного посилення сваволі польських поміщиків щодо поневолених ними українських селян, які рішуче відмовлялися переходити в унію.

    Український народ піднімався проти гнобителів. Найголовнішою метою народного повстання 1648 року на чолі з Богданом Хмельницьким був захист православної віри та ліквідація унії. Зважаючи на козацькі перемоги, польська сторона змушена була піти на деякі поступки, зокрема надати Київському митрополитові місце в сеймі (Зборівський трактат 1649 р., Білоцерківський договір 1651 р.). Але поляки не поспішали виконувати своїх зобов'язань і просто ігнорували їх. Українська православна ієрархія та духовенство підтримували боротьбу Богдана Хмельницького і брали в ній активну участь. Яскравим свідченням єдності козацтва, Церкви і народу був тріумфальний в'їзд Хмельницького з військом до Києва на святвечір 1648 року. Його зустрічали митрополит Сильвестр Косів, Єрусалимський Патріарх Паїсій, що перебував тоді в Києві, духовенство і тисячі киян. Гетьмана вітали як нового Мойсея, що визволив Україну "з неволі лядської".

    Хмельницький ставився до православної Церкви з пошаною, але не втручався в її внутрішні справи. Між державою і Церквою були встановлені дружні відносини, як між незалежними партнерами. Церква була звільнена від податків. Гетьман був щедрим меценатом Церкви, наділяв монастирі землями та маєтностями.

    Після повстання Богдана Хмельницького православна Церква в Україні зводилася після тяжкої травми, заподіяної їй Берестейською унією. Труднощі безперервної війни на кількох фронтах змусили гетьмана піти на союз з Москвою, в якій чимало переслідуваних поляками та уніатами православних українців сподівалися знайти надійного союзника в обороні православної віри. Згідно з Переяславською угодою 1654 року це мав бути союз рівноправних держав зі збереженням незалежності України, утриманням у руках гетьманського уряду адміністративної влади, правом мати своє власне військо. Але Москва почала відразу урізувати права суверенної Української козацької держави. Кінцевим наслідком цього процесу стало повне її поневолення.

    Частина українського духовенства підтримувала ідею союзу з Москвою, сподіваючись, що сильний єдиновірний сусід допоможе Україні в надто тяжкому становищі. Та більшість, передбачаючи сумне майбутнє під московською рукою, рішуче виступала проти Переяславської угоди. Коли відбувалася скликана Хмельницьким рада щодо вибору сусіда-протектора, на ній виступив відомий богослов і проповідник, черкаський протопоп Федір Гурський, який відважно підніс голос проти підданства Московському царю. Скориставшись тим, що на раді були присутні польські, турецькі та московські посли з дарами, він сказав: "Дари польські килимом покриті, то й народ з поляками буде килими мати; дари турецькі шовком покриті, то й народ у шовк одягнеться; дари московські рогожею покриті, то й народ, що з москвитянами сполучиться, буде одягнений у рогожки та під рогожки".

    Українська Православна Церква, очолювана митрополитом Сильвестром Косовим, не брала участі в переговорах про союз з Москвою. А коли було підписано Переяславську угоду, митрополит різними способами виявляв свою опозицію до союзників. Частина духовенства негативно поставилася до угоди з Москвою.

    У липні 1654 року митрополит Сильвестр вислав до царя своє посольство на чолі з ігуменом Інокентієм Гізелем, передавши через нього грамоту з проханням підтвердити права та привілеї Церкви, які вона мала протягом століть, перебуваючи під юрисдикцією Царгорода. Найголовнішою у цій грамоті була стаття 2, в якій значилося: "Не відділяти духовенство від послушенства Святійшому Константинопольському Патріархові, якому вона підлягає за правом Божим, за хрещенням і за правилами святих Отців". А в окремій чолобитній від Київського митрополита говорилося, що канонічний зв'язок з Царгородом – це "корінь усіх наших вольностей і прав; на цьому фундаменті всі наші вольності збудовані". Інші прохання, передані цареві, стосувалися підтвердження прав української ієрархії, вільного вибору єпископів духовенством і мирянами, Україні – власні церковні суди тощо. Але Москва мала зовсім інші наміри. Цар проігнорував більшість прохань митрополита Сильвестра, лише пообіцявши, що московські воєводи не втручатимуться у справи українського духовенства.

    Спочатку Українська Православна Церква все-таки зберігала свою незалежність і виявляла її рішуче. У грудні 1657 року, вже після смерті Богдана Хмельницького, на місце померлого митрополита Сильвестра Косова на елексійному Соборі було обрано Діонисія Балабана. Скликання цього собору і вибори нового першоієрарха відбулися без повідомлення та згоди Москви. На запит московсько-царського представника, чи він "бив чолом після обрання государеві і патріархові Никону", новий митрополит відповів: "Від початку святого Хрещення Київські митрополити один за одним благословення приймали від святих Константинопольських Патріархів, і без їх повеління та благословення посвятитися на Київську митрополію (від патріарха Никона) не смію..."

    У 1659 році Москва пішла на далекосяжний крок у напрямку підпорядкування України та її Церкви, нав'язавши новообраному гетьманові Юрію Хмельницькому підроблені статті Переяславської угоди як нібито прийняті Богданом Хмельницьким. У нову версію угоди підступно було вставлено статтю, якої не було у первісній версії 1654 року і якої нізащо не підписав би Богдан Хмельницький: "А митрополитові Київському, також і всім іншим духовним Малої Росії бути під благословенням святійшого Патріарха Московського і всієї Великої, Малої і Білої Росії".

    Це стало формальним підтвердженням того, що Московська Церква мала Київську митрополію за своє володіння. Незважаючи на протести українського духовенства і козацької старшини, ця стаття залишилася у псевдопереяславській угоді; на її підставі Московська Церква почала робити все для повного підпорядкування Київської митрополії.

    Відразу після укладення Переяславської угоди Московський Патріарх почав вважати Церкву в Україні своєю власністю, називаючи себе від 1654 року Патріархом Великої, Малої і Білої Росії.

    Того ж року Московська Церква взяла під своє управління литовсько-білоруські землі, захоплені Москвою під час війни з Польщею, незважаючи на те, що вони належали до Київської митрополії. 1659 року, коли Київський митрополит Діонисій Балабан покинув Київ з гетьманом Виговським, який порвав з Москвою, Московський Патріарх негайно призначив місцеблюстителя Київського митрополичого престолу, незважаючи на те, що митрополит Діонисій і далі залишався повноправним Київським митрополитом.

    Царгород практично не помічав цих порушень або, якщо й помічав, то не протестував проти них, бо не мав ані сили, ані засобів ефективно захищати свої права. Сваволя Московської Церкви заходила все далі. В 1661 р. Константинопольський Патріарх Діонисій піддав анафемі єпископа Мефодія Филимоновича, ревного москвофіла, якого Московська Патріархія рукоположила і поставила місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри. Це поставлення єпископа в чужій церковній окрузі було явно неканонічним актом. Та навіть ця анафема була нетривалою. Невдовзі цар звернувся до Діонисія з покаянним листом, і Патріарх, знайшовши виправдання, що нібито "заради ікономії спасіння душ допускається і переступ закону", анафему зняв. Це був перший випадок, коли Константинопольський Патріарх санкціонував урізання своїх прав православним центром на півночі, який дедалі сильнішав.

    Процесу втягнення Української Православної Церкви в орбіту Москви сприяла трагічна доба Руїни під час гетьманства безхарактерних ставлеників Москви Брюховецького, Многогрішного та Самойловича у другій половині XVII століття, коли Україну розривали міжусобиці, і не було ані сильного державного керівника, ані сильної особистості на чолі Церкви, на яких можна було б орієнтуватися. Такі обставини призвели до неухильної ерозії вірності Константинопольському Патріархові. Найсумнішим проявом цієї тенденції стала ідея гетьмана Брюховецького (після його приходу до влади в 1663 р.), що "для наведення порядку не тільки мусить бути підпорядкована Церква Москві, але й митрополитом слід бути великоросові з Москви". Українське духовенство, і навіть місцеблюститель Київського митрополичого престолу русофіл Мефодій Филимонович, відреагували на це рішучим протестом. Вони заявили московському воєводі Шереметьєву, що до митрополита, надісланого з Москви, вони не вийдуть, замкнуться в монастирях, і нехай їх виволочуть за ноги – "краще смерть прийняти, ніж мати у Києві митрополита москаля".

    Але процес підпорядкування Київської митрополії Москві йшов невпинно. Приміром, 1667 року Московський Патріарх підвищив Чернігівську єпископію до архиєпископії. Цього неканонічного кроку не визнав Царгород, але він залишився незміненим. Москва не приховувала вже своїх планів щодо майбутнього Церкви в Україні, реалізація їх була тільки питанням часу.

    Митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський був останнім першоієрархом православної Церкви в Україні, що одержав благословенну грамоту від Патріарха Константинопольського (1668 р.). Після його смерті 1675 року митрополича кафедра була вакантною упродовж десяти років, її справами керував місцеблюститель. Це робилося з наміром ослабити митрополичий престіл і тим підготувати ґрунт для підпорядкування Київської митрополії Москві. Нарешті 1684 року московський уряд відчув, що відповідний час настав.

    У грудні того року до Константинопольського Патріарха Якова було вислано посольство з проханням погодитися, щоб новообраний митрополит Київський та його наступники поставлялися у Москві. Іншими словами, це була пропозиція зректися юрисдикції над Київською митрополією. Патріарх Яків згоди на це не дав, але ще до того, як прийшла його негативна відповідь, московський уряд наказав провести вибори і послати кандидата для поставлення до Москви. У липні 1685 року на елексійному Соборі в Києві митрополитом було обрано єпископа Луцького Гедеона Святополк-Четвертинського, прихильника переходу під юрисдикцію Москви. Учасники Собору висловили протест проти підпорядкування православної Церкви в Україні Москві і заявили у листі до Патріарха Московського, що не можуть добровільно піддатися під його владу.

    Але справа була вже вирішена. 8 листопада 1685 року єпископа Гедеона було поставлено у Москві на митрополита Київського. Це стало актом фактичного підпорядкування Української Православної Церкви Москві, здійсненим усупереч канонічній забороні втручатися у справи іншої церковної області (Другий Вселенський собор, правило 2; Третій Вселенський Собор, правило 8). Поставлення єпископа Гедеона на митрополита Київського у Москві було вчинено без відома і без згоди Патріарха Константинопольського, якому Київська митрополія формально підлягала.


    ЗАКОН БОЖИЙ
    • Переглядів: 1453
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com