Після проголошення унії 1596року польський уряд вважав, що православна Церква у Польщі припинила своє існування. Адже православні єпископи у більшості своїй перейшли в унію, а за ними, на думку польського уряду, те саме повинні були зробити священики і народ. У Польщі почалося переслідування православної Церкви. Уніати, маючи на своєму боці короля, латинське духовенство, польських магнатів, усю владу, почали вести боротьбу з православними. Іпатій Потій, який після смерті Михайла Рогози став уніатським митрополитом, протягом 15 років нищив православних. Історичні документи свідчать про страшну картину переслідувань.
За свою віру та Церкву православні не тільки терпіли, а й боролися всіма можливими для них засобами. Братства, духовенство, міщани, селяни та представники шляхти, які зберегли вірність православ'ю, виявили велику активність і волю до перемоги. Тоді писали твори проти унії, вносили протести і прохання, об'єднувалися на виборах, щоб послати до сейму захисників православ'я, укладали союзи з протестантами для політичної боротьби з католиками.
Коли король Сигизмунд ІІІ наказав воєводі Київському князю Костянтину Острозькому відібрати у православних велику святиню – Києво-Печерський монастир, князь не виконав цього наказу, а послане польське військо збройно відбив архимандрит Печерського монастиря Никифор Тур.
Духовна боротьба православних – словом, проханнями, літературними творами, шкільною освітою – не змогла ослабити натиску католицтва та унії. І тоді на захист православної Церкви і на захист прав і вольностей українського народу прийшла нова сила в українській історії – козацтво.
За прикладом інших українських міст у 1615 р. в Києві на Подолі було засновано братство на честь Богоявлення Господнього. До Богоявленського братства вступив прославлений гетьман Петро Сагайдачний з козацтвом. Київське братство стало осередком у боротьбі за відродження гнаної православної Церкви.
Під охороною гетьмана Сагайдачного та козацтва в 1620 р. було відновлено православну ієрархію, бо після смерті єпископів Гедеона Балабана (1607 р.) та Михайла Копистенського (1610 р.) православні залишилися без єпископів, а польський уряд не дозволив висвячувати нових православних ієрархів.
Скориставшись проїздом через Україну патріарха Єрусалимського Феофана, Сагайдачний із козаками ублагали його висвятити православних єпископів. Тоді було таємно поставлено на митрополита Київського Іова Борецького, а крім нього, єпископів на кафедри – Луцьку, Переяславську, Холмську, Пінську, Володимирську, Вітебську.
Польський уряд, звісно, не визнав цих ієрархів, а вони не ризикували їхати кожен до своєї кафедри, тому перебували в Києві та на Київщині, під охороною козацтва. Але вони висвячували священиків і підтримували православних, переслідуваних за віру.
Утиски православної Церкви послабилися лише після смерті короля Сигизмунда III, коли королем був обраний його син Владислав IV (1632 р.), який забезпечив свободу віри, дотримуючись інших поглядів, ніж його батько-фанатик, бо потребував у своїх державних планах допомоги українського козацтва.
Тоді ж, 1633 року, православні посли у польському сеймі та інші представники православної шляхти і братств обрали Київським митрополитом архимандрита Печерського монастиря Петра Могилу. Бо польський уряд так і не визнав ієрархії 1620 року, висвяченої патріархом Феофаном.
ЗАКОН БОЖИЙ
За свою віру та Церкву православні не тільки терпіли, а й боролися всіма можливими для них засобами. Братства, духовенство, міщани, селяни та представники шляхти, які зберегли вірність православ'ю, виявили велику активність і волю до перемоги. Тоді писали твори проти унії, вносили протести і прохання, об'єднувалися на виборах, щоб послати до сейму захисників православ'я, укладали союзи з протестантами для політичної боротьби з католиками.
Коли король Сигизмунд ІІІ наказав воєводі Київському князю Костянтину Острозькому відібрати у православних велику святиню – Києво-Печерський монастир, князь не виконав цього наказу, а послане польське військо збройно відбив архимандрит Печерського монастиря Никифор Тур.
Духовна боротьба православних – словом, проханнями, літературними творами, шкільною освітою – не змогла ослабити натиску католицтва та унії. І тоді на захист православної Церкви і на захист прав і вольностей українського народу прийшла нова сила в українській історії – козацтво.
За прикладом інших українських міст у 1615 р. в Києві на Подолі було засновано братство на честь Богоявлення Господнього. До Богоявленського братства вступив прославлений гетьман Петро Сагайдачний з козацтвом. Київське братство стало осередком у боротьбі за відродження гнаної православної Церкви.
Під охороною гетьмана Сагайдачного та козацтва в 1620 р. було відновлено православну ієрархію, бо після смерті єпископів Гедеона Балабана (1607 р.) та Михайла Копистенського (1610 р.) православні залишилися без єпископів, а польський уряд не дозволив висвячувати нових православних ієрархів.
Скориставшись проїздом через Україну патріарха Єрусалимського Феофана, Сагайдачний із козаками ублагали його висвятити православних єпископів. Тоді було таємно поставлено на митрополита Київського Іова Борецького, а крім нього, єпископів на кафедри – Луцьку, Переяславську, Холмську, Пінську, Володимирську, Вітебську.
Польський уряд, звісно, не визнав цих ієрархів, а вони не ризикували їхати кожен до своєї кафедри, тому перебували в Києві та на Київщині, під охороною козацтва. Але вони висвячували священиків і підтримували православних, переслідуваних за віру.
Утиски православної Церкви послабилися лише після смерті короля Сигизмунда III, коли королем був обраний його син Владислав IV (1632 р.), який забезпечив свободу віри, дотримуючись інших поглядів, ніж його батько-фанатик, бо потребував у своїх державних планах допомоги українського козацтва.
Тоді ж, 1633 року, православні посли у польському сеймі та інші представники православної шляхти і братств обрали Київським митрополитом архимандрита Печерського монастиря Петра Могилу. Бо польський уряд так і не визнав ієрархії 1620 року, висвяченої патріархом Феофаном.
ЗАКОН БОЖИЙ
