Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • Покрова Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії
    Історія свята Покрови Пресвятої Богородиці Оповідання для дітей…
  • Житіє святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії
    30 вересня православні відзначають День святих мучениць Віри, Надії,…
  • Успіння Божої Матері
    Пресвята Матір Божа після Вознесіння Ісуса Христа жила на землі ще…
  • Православний церковний календар на серпень 2017 року Божого
    Місяцеслов на серпень 2017 року Божого Церковний календар серпень…
  • 8 липня - православний День закоханих
    8 липня православні християни відзначають «День…
  • Популярне
  • Житіє святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії
    30 вересня православні відзначають День святих мучениць Віри, Надії,…
  • Покрова Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії
    Історія свята Покрови Пресвятої Богородиці Оповідання для дітей…
  • Опитування
    Ти святкуєш 8 липня православний День закоханих?
    так
    ні
    святкую день Валентина
    а що це за свято?
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Жовтень 2017    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
    31
     
    Жовтень 2017 (1)
    Вересень 2017 (1)
    Серпень 2017 (2)
    Липень 2017 (1)
    Червень 2017 (3)
    Травень 2017 (1)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІД ЧАС НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ

    В умовах відносної свободи,яка існувала на початку,православні українці в Західній Україні почали відновлювати своє церковне життя. Вони сподівалися, що Церкву знову очолить архиєпископ Олексій (Громадський) – цей ієрарх мав найбільший на українських землях церковний стаж. Та надії не справдилися. 18 серпня 1941 року владика Олексій, спільно з трьома іншими єпископами-однодумцями, скликав у Почаєві таємний Собор, на якому ухвалив залишитися в канонічній підлеглості Московській Патріархії на правах автономії. Так виникла в Україні Автономна Церква, а разом з цим почався новий церковний розбрат.

    Після національної зради архиєпископа Олексія (Громадського) українські церковно-громадські кола звернулися до митрополита Діонисія з проханням благословити відродження незалежної Української Православної Церкви під керівництвом архиєпископа Полікарпа. Митрополит Діонисій дав згоду своїм декретом від 24 грудня 1941 року. Так відродилася Українська Автокефальна Православна Церква. Якщо Автономна Церква не тільки формально підпорядковувалася Москві, а й дотримувалась у богослужіннях церковнослов'янської мови з російською вимовою, то УАПЦ твердо стояла на українських національних позиціях.
    У лютому 1942 року архиєпископи Олександр (Іноземцев) і Полікарп (Сікорський) висвятили на соборі в Пінську двох нових єпископів: Никанора Абрамовича та Ігоря Губу. Їх послали до Києва організовувати церковне життя на східноукраїнських землях. 29 вересня 1941 р. у Києві священики та діячі УАПЦ, які вціліли під час терору у 30-і роки, заснували Всеукраїнську Православну Церковну Раду, сподіваючись відновити за нових обставин розгромлену сталінським режимом Українську Церкву. Але в грудні 1941 р. до Києва прибув єпископ Автономної Церкви Пантелеймон (Рудик) і взяв під свою юрисдикцію більшість заснованих за німецької окупації парафій. Здобувши довір'я окупаційної влади, він повів активну боротьбу з прихильниками УАПЦ. За його намовою німці розпустили в лютому 1942 року Всеукраїнську Православну Церковну Раду і закрили її канцелярію.
    У березні 1942 р. до Києва прибули українські єпископи на чолі з архиєпископом Полікарпом. 15 березня в Андріївському соборі відбулася архиєрейська літургія українською мовою. Православні українці Києва визнали ієрархію УАПЦ на чолі з архиєпископом Полікарпом. Керівництво парафіями було передано єпископові Никанорові.
    Німецька влада в Києві ставилася до українських єпископів неприхильно і навіть вороже. Українцям дали в користування лише Андріївський собор і церкви на Солом'янці та Деміївці, тоді як автономісти мали 14 церков і 8 монастирів. Причиною ворожого ставлення окупантів до УАПЦ була таємна директива відомого нацистського офіцера, підполковника СС, доктора Томаса від 11 лютого 1941 року в справі Церкви в Україні: "Утворенню загальноукраїнської Автокефальної Церкви під проводом митрополита належить усілякими способами перешкоджати". Далі йде пояснення: "У православному церковному розумінні автокефалія в самій суті завжди пов'язується з самостійним державництвом".
    Отже, німців лякала перспектива єдиної національної Церкви як чинника українського державотворення. У цьому відношенні окупаційна влада діяла так само, як і Московська Патріархія по той бік фронту. 5 лютого 1942 року вона затаврувала архиєпископа Полікарпа як зрадника, який разом "з партією петлюрівців" проголосив автокефалію. А 28 березня Собор російських архиєреїв незаконно позбавив архиєпископа Полікарпа духовного сану і чернецтва, не маючи для того ніякої канонічної підстави, оскільки архиєпископ Полікарп ніколи не належав до Московського Патріархату.
    Незважаючи на утиски та обмеження з боку німецької влади, а також на тяжкі умови життя в окупації, єпископ Никанор та єпископ Ігор почали інтенсивно розбудовувати церковне життя. За перші три місяці було висвячено 103 священики, а згодом – набагато більше. Нові громади виростали по всій Україні і посилали делегації до Києва з проханням взяти їх у канонічне підпорядкування.
    У травні 1942 року в Києві було висвячено шістьох нових єпископів: Фотія Тимошука, Мануїла Тарнавського, Михаїла Хорошого, Мстислава Скрипника (пізніше Патріарха Київського і всієї України), Сильвестра Гаєвського та Григорія Огійчука. Хіротонії відбувалися поспішно, практично таємно, у нижній церкві Андріївського собору, бо поширилася чутка, що німецька влада хоче заборонити висвяту єпископів. Поспіх був виправданим: вже 26 травня 1942 р. рейхскомісар України заборонив висвячувати єпископів без погодження з владою, а у вересні 1942 р. заборонив будь-які єпископські висвячення. І все ж протягом літа 1942 року було висвячено ще чотирьох єпископів УАПЦ: Геннадія Шиприкевича, Володимира Мальця, Платона Артем'юка і Вячеслава Лисицького. До УАПЦ приєднався також 77-річний митрополит Харківський Феофіл Булдовський, висвячений ще в 1923 р. Отже, до кінця літа ієрархія УАПЦ складалася з 14 єпископів, а Автономна Церква мала 16 єпископів.
    Під керівництвом новопоставлених єпископів в Україні швидко розширювалося церковне життя. Жорстокі гоніння впродовж десятиліть не вбили у народі віри в Бога.
    До 1 вересня 1942 року на Київщині та в областях, де не було ще українських єпископів і церковним життям керував єпископ Никанор, уповноважений архиєпископа Полікарпа на всю Східну Україну, було утворено 513 парафій УАПЦ, у Полтавській єпархії – до 150 парафій, у Дніпропетровській – понад 150, на півдні України – понад 100.
    Єпископам та священикам УАПЦ було нелегко діяти. Траплялося, що німецька влада, віддаючи перевагу Автономній Церкві, не допускала автокефальних єпископів до їхніх кафедр. Влітку 1942 року німецька влада почала втручатися у відправи богослужінь. Вона заборонила служити у свята (навіть великі), які припадали на будній день. Бувало, що німці наказували закінчувати літургію рано-вранці і гнали людей на роботу, а в разі непослуху розганяли віруючих і замикали церкви. Траплялися випадки побиття священиків.
    Окупаційна влада вельми неохоче дозволяла готувати священиків на пастирських курсах, а коли й дозволяла, то з великими обмеженнями. Майже повністю було заборонено друкувати вкрай потрібні для відродженої Церкви богослужбові книги та іншу церковну літературу. Довідавшись, що в Києві підпільно видруковано "Служебник", німці конфіскували та спалили увесь тираж.
    На початку жовтня 1942 року рейхскомісар не дозволив провести скликаний архиєпископом Полікарпом Собор єпископів у Луцьку. Єпископи, які з'їхалися туди, під виглядом зустрічі влаштували тоді неофіційний Собор. Ухвалили кілька важливих рішень; найголовнішою була спроба об'єднати Автокефальну та Автономну Церкви. Заходи щодо цього мали успіх, бо інтерес до об'єднання виявив також першоієрарх Автономної Церкви. 8 жовтня 1942 року митрополит Олексій від Автономної Церкви та архиєпископ Никанор і єпископ Мстислав від УАПЦ підписали Акт про об'єднання двох Церков у єдину Українську Автокефальну Церкву, яка перебуває в молитовному єднанні з митрополитом Діонисієм. Але проти "Акту про об'єднання" негайно виступили деякі єпископи-москвофіли Автономної Церкви. Під їхнім тиском, а також під тиском німецької влади, якій об'єднання було політично невигідним, митрополит Олексій відкликав свою згоду. Отже, Церква залишалася роз'єднаною і надалі.
    На початку 1943 року рейхскомісар наказав реорганізувати УАПЦ та Автономну Церкву, позбавивши їх центральної влади (предстоятеля Церкви і Собору єпископів) та підпорядкувавши єпископів німецькій адміністрації генерал-комісарів. Це стало брутальним порушенням церковних канонів, безпрецедентним втручанням влади у життя Церкви.
    Влітку та восени 1943 року життя Української Автокефальної Православної Церкви на західноукраїнських теренах проходило в умовах наростання партизанської війни проти німецьких окупантів. Вона розгорілася з особливою силою на Волині та Поліссі. Понад 100 українських православних священиків стали жертвами німецького терору, чимало інших опинилися у в'язницях та концтаборах. Окупанти палили села, розстрілювали невинне населення. Траплялися жахливі випадки спалення людей у храмах. Те саме, більшою чи меншою мірою, діялося й на інших землях України.
    З наближенням фронту єпископат УАПЦ вирушив на Захід. Ієрархи УАПЦ покидали Україну з тяжким серцем і неминучими докорами сумління. Але евакуюватися вони мусили неодмінно, бо німці не залишили їм вибору. Крім того, було зрозуміло, що з поверненням радянської влади на всіх єпископів відродженої Церкви чекала смерть, а це означало і смерть усієї Церкви.
    Усі єпископи УАПЦ виїхали на Захід, крім митрополита Харківського Феофіла Булдовського, який невдовзі помер. Митрополит Полікарп покинув Луцьк у січні 1944 року, а в липні виїхав із Холма митрополит Іларіон. Після того на українських землях не залишилося українських православних єпископів, а всі православні священики та вірні опинилися під владою Московської Патріархії.
    Рушили на Захід і єпископи Автономної Церкви, підлеглі Московській Патріархії, не будучи впевненими, що в ній вони знайдуть надійного охоронця.
    В еміграції в Західній Европі, в американській, англійський і французькій окупаційних зонах ієрархія і духовенство Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Полікарпом створили в таборах і поза ними понад 60 українських православних парафій.
    Єпископи ж Автономної Церкви в еміграції влились у Російську Зарубіжну Церкву, приєднавшись до її ієрархії.
    Крім Європи, Українська Автокефальна Православна Церква має своїх прихильників скрізь по світу, куди доля занесла православних українців. Найбільше, після Європи, вона має вірних у Сполучених Штатах Америки та в Канаді, де церковне життя УАПЦ набуло з часом організованого характеру.

    ЗАКОН БОЖИЙ
    • Переглядів: 2151
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com