З іменем Петра Могили зв’язана найбільш велична і світла доба в життю нашої Церкви в минулому — доба визволення нашої Церкви від того пригнічення, до якого довела її польська влада і римське папство, доба переможної боротьби нашого народу за свою віру і волю. Отже, хоч коротенький спогад про життя і працю митр. Петра Могили на користь нашої церкви і народу, нехай буде нашою наукою від літ давніх на початку наступного року. Митр. Петро Могила і своїм життям і працею для нашої церкви дуже нагадує святителя Василія Великого, що пам’ять його сьогодні ми святкуємо. Чим був Василій Великій для всесвітньої церкви, тим Петро Могила був для Церкви Української. Як Василій Великий одержав велику освіту у поганських філософів і цю освіту використав на перемогу поганства, так Петро Могила одержав велику освіту в західних католицьких школах і цією освітою перемагав католиків. Як Василій Великий все своє життя вів переможну боротьбу з єретиками-аріанами, так Петро Могила переможно все своє життя боровся з уніатами.
Василій Великий поклав велику працю на організацію відправ, склав чин Літургії й інших Божих служб, багато працював для унормування й піднесення церковного життя канонами-правилами. Так само й Петро Могила багато працював над удосконаленням церковних відправ в Україні, склав для них Служебник і Требник та велику працю перевів для припинення розкладу й занепаду Української церкви й піднесення її над уніатською й католицькою. А своєю «Сповіддю віри», що її Петро Могила подав до Східніх патріархів проти закидів, ніби він прямує до унії й католицтва, він здобув собі навіть ім’я учителя всієї православної церкви, бо цю його «Сповідь» патріархи ухвалили, як найкращу науку віри для всієї церкви.
Навіть і смертю Василій Великий і Петро Могила дуже зійшлися: Обидва померли 1-го січня маючи 50 років від роду. Отже в особі митр. Петра Могили Українська Церква має великого Отця і Учителя всієї православної церкви і великого свого керівника і визвольника, що підніс Українську Православну Церкву від тяжкого занепаду і зневаги на високий ступінь життя і освіти, до якого вона не досягала ні до нього, ні після нього. Час, коли став Петро Могила до церковної праці, був для Української церкви надто тяжкий. Через переслідування православної віри, з боку польського короля Жигмонта ІІІ-го — прислужника єзуїтів, майже все українське панство перейшло на католицтво. Православна віра залишилась лише вірою простого народу, чи «хлопською», як її зневажливо знали католики.
Але й для народу єзуїти видумали хитру пастку, т. зв. унію. До неї перейшли майже всі українські єпископи і як зрадники почали тим більше знущання над православним народом і духівництвом, відбирали церкви, церковне майно, насильством підбивали під себе церкву й народ. Правда, за православну віру кріпко стало козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. За його підтримкою для православної церкви патр. єрусалимський Теофан, переїжджаючи року 1620 через Київ, висвятив митрополитом Йова Борецького і п’ять єпископів.
Але король Жигмонт не визнав їх, не допускав навіть в їхні єпархії. А після смерти (1622 р.) гетьмана П. Сагайдачного і козацтво до краю пригнічене було польською владою, і народ український і його церква опинились в зовсім безпорадному стані: Народ закріпащено, пригнічено, церкви православні віддано в аренду жидам і ті знущались над вірою народу, уніатські єпископи за допомогою влади заходились зовсім ліквідувати православну церкву, їй здається надходив кінець, навіть братства православні знесилювались уже в цій нерівній боротьбі.
І от в цей час виступає на церковну працю Петро Могила. Він сам не був українцем з роду, був син «господаря», цебто короля молдавського, а його батьки були щирими православними і фундаторами Львівського братства. Петро Могила, як царський син, одержав велику освіту в західних школах, закінчив її в Парижі і вступив до польського війська, бо мав великі зв’язки в польськім уряді; його сестра Раїна була за польським воєводою Михайлом Вишневецьким. Як людині високого роду й освіти, Петру Могилі відкриті були найвищі державні посади, а може й королівський престіл, але він зразу усе це покинув і ще не маючи й 30 років постригся в ченці Києво-Печерської Лаври.
Що спонукало Петра Могилу зробити такий несподіваний крок? Безумовно, лише прихильність до православної церкви й бажання віддати на службу їй своє життя. Він бачив занепад православної церкви в Україні, бачив знущання над нею з боку держави, єзуїтів, уніатів і всі свої сили, впливи і кошти поклав на її зміцнення й піднесення до рівня з уніатською або й вище її. Чим же можна було зміцнити й піднести православну церкву в Україні? Перш за все високою християнською освітою.
Єзуїти тим і брали гору над православними, що вони заснували багато в Україні своїх вищих шкіл, куди віддавало на науку своїх дітей усе українське панство, і там їх звичайно робили фанатиками-католиками. Ставши ченцем Петро Могила на власні кошти посилав молодих Українців на науку в західні університети, а коли (1628 р.) став архимандритом Києво-Печерської Лаври зараз же заходився коло заснування в Лаврі власної школи на зразок західніх, де першими учителями були українці що скінчили західні університети за його допомогою і викладали науки латинською мовою.
Громадянство українське й козацтво на початку недовірливо поставилось до Могилянської школи з західньою освітою, але Петро Могила і його співробітники переконали всіх, що для переможної боротьби з католицтвом неминуче треба взяти до своїх рук їхню зброю, опанувати їхньою наукою і її ж направити проти них. Це нарешті зрозуміло й українське суспільство й умовили Петра Могилу з’єднати свою школу із школою Київського Богоявленського брацтва, щоб не розпорошувати наукових сил. Могила погодився, і от за його фундаторством р. 1631-го, замість братської богоявленської школи засновано славетну Києво-Могилянську колегію, що мала величезне значення для української церкви і народу, бо вона одна вже зробила незабутнім ім’я Петра Могили в Україні.
Свою колегію Петро Могила зразу поставив нарівні з єзуїтськими школами і навіть вище від них, запевне з цілком православною і національною освітою. Києво-Могилянська колегія на всі роки, поки не попала під російську кормигу була осередком української освіти, до неї все українське шляхетство й козацтво віддавали вже на науку своїх дітей. В колегії викладалась не тільки релігійна, а й загальна наука, в ній учились тисячі молоді, з неї виходили великі борці за православну віру й за волю свого народу; свій освітній вплив колегія поширила і на Московщину й інші сумежні православні країни. Під сяйвом Києво- Могилянської колегії зовсім зблідла унія, а православна віра не тільки віджила, а й високо над нею піднялась.
Року 1632 сконав великий кат православної церкви в Україні, король Жигмонт і з цього приводу почались у Варшаві сойми для обрання нового короля й полагодження інших державних справ. Петра Могилу обрано представником від духівництва на ці сейми. І він там зразу став душею православних депутатів і виявив величезну енергію для захисту православної церкви. Він добився від нового короля Володислава, що той визнав православну церкву в Україні рівною з уніатською і визнав у Києві православну митрополичу кафедру. На цю кафедру православні представники у Варшаві обрали Петра Могилу і його висвячено у Львові на митрополита.
П’ятнадцять літ провадив Петро Могила митрополичу працю в Україні, і ці роки вважаються добою найвищого піднесення Української церкви і в силі і в волі і в моральному й освітньому впливі на народ. Український народ тоді був до краю пригнічений польським панством, козацтво до краю знесилене польським урядом, але той дух, що його вливав у народ, в козацтво через церкву й освіту митр. Петро Могила, цей дух волі, боротьби запалював і пригнічених, кликав їх до визволення. Так, праця Петра Могили на відживлення духу народного, його освіти, поваги до себе в часи найгіршого приниження є наочним історичним доказом, як то вихований і зміцнений дух народу може перемогти найбільш непереможні обставини…
Петро Могила помер 1647 р., а через рік вибухло те велетенське революційне піднесення в Україні, що відоме під назвою «Хмельниччини» і що цілком перетворило життя народу в Україні. Не даром тому історія вважає Петра Могилу духовним батьком цього всенароднього здвигу, що скинув з себе — на мить, але скинув — усяке панство і мав рацію співати: «Немає краще, немає лучше, як жить на Вкраїні, нема в нас ляха, немає жида, немає й унії!»
Не довго тривала ця радість. Зараз після Хмельниччини Україну було поділено між Польщею і Москвою і кожна з них у свій спосіб нищила й Україньку церкву й українську людність, але живий непереможний могилянський дух ніколи не завмирав у ній. Це він відродився і в нашій Автокефальній церкві.
Київська Духовна Академія — заступниця Києво-Могилянської колегії, щороку 31 грудня творила урочистий спомин незабутнього свого фундатора Петра Могили і його помічників і заступників. Варто було б, щоб цю традицію перейняла на себе вся Українська Автокефальна Церква, щоб 31 грудня стало загальним поминальним днем усіх працівників на життя, визволення й піднесення Української Православної Церкви та її народу…
Яку ж науку ми винесемо, браття, з цього спогаду давно минулих віків нашої церкви? Перш за все непохитно триматись нашої православної віри, не збочуючи ні в які заулки, ні під якими могутніми силами, ні в унію, чи католицтво, ні в байдужність, чи безвірство. От цьому минулі віки нас найбільше навчають: всякі ухили від своєї предковічної правди і душі є зрада і собі і Богові і народові.
Приклад Петра Могили навчає нас далі — непохитно стоючи на ґрунті православної віри сміливо користуватись для життя й піднесення всіма кращими здобутками людства, навіть своїх ворогів, щоб їхньою зброєю їх же перемагати. Сам Петро Могила, хоч вперто боровся з католицтвом, але вільно перейняв від нього багато, що вважав корисним для життя Православної Церкви. А найбільше мусимо ми пильнувати того, щоб виховувати в собі і свому народі живий бадьорий дух релігійної й національної свідомости, що єдиний тільки може перемогти всі бурі і хмари сучасного й майбутнього. Амінь!
Пам'ять - 14 січня за новим стилем.
