Московське князівство свавільно, всупереч волі Вселенського патріарха, що перебував в Константинополі ще в 1448 р. проголосило автокефалію (самостійність), в односторонньому порядку розірвавши зв’язки з Київською митрополією. В 1453 році Константинополь, де перебував Вселенський патріарх, був підкорений турками. В кінці ХV ст. почалися нові великі походи татарських орд на Українські землі, так у 1482 році Кримський хан Менглігірей вдруге після Батия зруйнував Київ. Татарські чамбули практично безперепонно нишпорили Українськими землями, використовуючи три головні сухопутні дороги - це Чорний шлях (між Дніпром і Бугом), Кучманський шлях (між Бугом та Дністром) та Муравський (на лівому боці Дніпра). Оборона Українських земель була надто слабка. Прикордонні замки-фортеці Кам’янець, Браслав, Черкаси, Остер - практично не контролували територію і були слабо укріплені.За таких складних політичних умов, Українська церква змушена була підти на радикальні кроки у своєму виборі першоієрарха. Тож у 1495 р. не маючи можливості звернутися за попередньою згодою і благословенням до Вселенського патріарха, митрополитом Київським і всієї Русі було поставлено Макарія, архімандрита Свято-Троїцького монастиря, що у Вільно. Хіротонію в єпископи і чин поставлення на митрополита, як розповідає літописець, здійснили чотири єпископи: Василь Володимирський, Лука Полоцький, Васиян Туровський та Іона Луцький.
Як і його попередники, митрополит Макарій був поставлений волею обласного "елекційного" собору та за активної участі проводу Литовсько-Польської держави, до якої входила й Україна. Не випадково, що відряджена до Константинополя делегація за благословенням для новообраного митрополита у складі старця Діонісія та диякона Германа досить швидко повернулася з благословенними листами із великими олов’яними печатками великому князю Литовському, княгині, митрополитові, єпископам, князям, боярам і "всім православним християнам". Одним із зауважень (щодо цього обрання) було прохання Константинопольського патріарха надалі самочинно не робити подібного вибору. На це єпископи відповіли патріарху, що вчинили так із "необхідності" та керуючись правилами "святих апостолів і святих отців". До речі, самочинно від’єднана Московська гілка православ’я, ще понад 150 років офіційно не визнавалась Вселенським Патріархом.
1 травня 1497 р. митрополит Макарій, який тоді ще мешкав у Вільно, виїхав в Україну. Він хотів навести порядок у церковних справах Київської митрополії, яка все ще болісно переживала наслідки татаро-монгольської навали. Одним із головних своїх завдань митрополит Макарій вважав відбудову собору святої Софії Київської у її первісній красі, щоб потім зробити своїм кафедральним храмом...
На жаль, цим державницьким задумам тоді, у далекому 1497 році не судилося здійснитися. У селі Скрибув, що неподалік Мозиря, на митрополита та супроводжуючих ченців напав татарський чамбул. Боронитися не було сили, але митрополит Макарій не давався живим. Чийсь кривий татарський ятаган порубав митрополита і всіх, хто його супроводжував. Літописець згадує, що це спричинило велику тугу в усій митрополії.
Тривалий час нетлінні мощі священномученика Макарія зберігалися у Софійському соборі Києва, про відбудову якого він так мріяв. Але за часів войовничого московського атеїзму собор закрили, і тільки завдяки щасливому випадку нетлінні мощі митрополита Київського Макарія було перенесено до Володимирського собору, де вони покояться й донині.
А ми, правнуки, зараз у третьому тисячолітті, через п’ятсот з лишнім років, продовжуємо справу Митрополита Макарія, утверджуючи Єдину Помісну Українську Православну Церкву.
Нехай допоможе нам Бог.
Як і його попередники, митрополит Макарій був поставлений волею обласного "елекційного" собору та за активної участі проводу Литовсько-Польської держави, до якої входила й Україна. Не випадково, що відряджена до Константинополя делегація за благословенням для новообраного митрополита у складі старця Діонісія та диякона Германа досить швидко повернулася з благословенними листами із великими олов’яними печатками великому князю Литовському, княгині, митрополитові, єпископам, князям, боярам і "всім православним християнам". Одним із зауважень (щодо цього обрання) було прохання Константинопольського патріарха надалі самочинно не робити подібного вибору. На це єпископи відповіли патріарху, що вчинили так із "необхідності" та керуючись правилами "святих апостолів і святих отців". До речі, самочинно від’єднана Московська гілка православ’я, ще понад 150 років офіційно не визнавалась Вселенським Патріархом.
1 травня 1497 р. митрополит Макарій, який тоді ще мешкав у Вільно, виїхав в Україну. Він хотів навести порядок у церковних справах Київської митрополії, яка все ще болісно переживала наслідки татаро-монгольської навали. Одним із головних своїх завдань митрополит Макарій вважав відбудову собору святої Софії Київської у її первісній красі, щоб потім зробити своїм кафедральним храмом...
На жаль, цим державницьким задумам тоді, у далекому 1497 році не судилося здійснитися. У селі Скрибув, що неподалік Мозиря, на митрополита та супроводжуючих ченців напав татарський чамбул. Боронитися не було сили, але митрополит Макарій не давався живим. Чийсь кривий татарський ятаган порубав митрополита і всіх, хто його супроводжував. Літописець згадує, що це спричинило велику тугу в усій митрополії.
Тривалий час нетлінні мощі священномученика Макарія зберігалися у Софійському соборі Києва, про відбудову якого він так мріяв. Але за часів войовничого московського атеїзму собор закрили, і тільки завдяки щасливому випадку нетлінні мощі митрополита Київського Макарія було перенесено до Володимирського собору, де вони покояться й донині.
А ми, правнуки, зараз у третьому тисячолітті, через п’ятсот з лишнім років, продовжуємо справу Митрополита Макарія, утверджуючи Єдину Помісну Українську Православну Церкву.
Нехай допоможе нам Бог.
