Князь Ярослав,прозваний у народі Мудрим,завершив християнізацію Київської Руси, хоч навернення деяких віддалених племен тривало ще довго після його смерті. Ярослав продовжував розпочату князем Володимиром розбудову держави на засадах Христової віри. "Володимир землю зорав і розпушив, хрещенням просвітив, Ярослав засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, учення приймаючи книжне", – пише літописець.
Церква у Київській княжій державі швидко розвивалася за Ярослава Мудрого. Було створено дві нові єпархії – Переяславську і Юр'ївську. 1039 року літописець вперше згадує про митрополита-грека Феопемпта, якого прислали з Візантії. Він не відповідав інтересам і потребам Церкви, яка була для нього чужою. Це посилювало позицію тих, хто вважав, що Церква у великій і могутній державі повинна бути незалежною. Такого погляду дотримувався і сам князь Ярослав.
1051 року князь скликав у Києві собор єпископів, на якому, без згоди Царгорода, було поставлено митрополитом Київським свого власного кандидата. Це був Іларіон, священик церкви Спаса в селі Берестові, де стоїть тепер Києво-Печерський монастир. Митрополит Іларіон був видатною особистістю. Він поєднував побожність з ерудицією та красномовністю, був щирим патріотом своєї країни ("муж благ, і книжник, і посник", – пише про нього літописець). Відоме його слово на звеличення Володимира – "Слово про закон і благодать", виголошене ним у Десятинній церкві. У тогочасній гомілетичній літературі твору, рівного цьому, не було.
Поставлення власного митрополита було рішучим кроком – це була перша спроба встановити автокефалію Церкви у Київській державі. Константинопольський Патріарх не дав благословення митрополитові Іларіонові і не визнав його як первосвятителя Київської митрополії. Можна з упевненістю припустити, що якби князь Ярослав жив довше, а після нього княжа держава залишилася б об'єднаною та могутньою під одним князем, то православна Церква в Русі-Україні вже тоді назавжди закріпила б свою незалежність. Але Ярослав Мудрий помер 1054 року, після його смерті знову почалися міжусобиці, і митрополит Іларіон безслідно зник зі сторінок історії: про його подальшу долю нічого не відомо.
Князь Ярослав Мудрий продовжував будувати церкви. Після хрещення Київської Руси вони швидко виростали в Києві та в інших містах. Коштовною перлиною української церковної архітектури став споруджений ним собор святої Софії у Києві (завершили будувати цей величний храм у 1051 р. Тоді ж кафедру Київських митрополитів було перенесено з Переяслава до Києва). На відміну від більшості церков у княжій державі, споруджених грецькими майстрами, ця велична святиня постала як творіння переважно місцевих будівничих і митців. Архітектурна велич святої Софії, збагачена монументальним розписом, не могла не справляти на сучасників глибокого враження. Вони сповнювалися гордістю, що не десь, "не в невідомій землі, а в Руській, яка відома і яку чують у всіх кінцях землі", вони мають храм "дивний і славний по всіх навколишніх країнах, що іншого такого немає по всій північній землі" (митрополит Іларіон, "Слово про закон і благодать").
Велику увагу приділяв князь Ярослав поширенню освіти і писемності у державі. Він засновував школи при церквах, дбав про виховання власного духовенства. У літописному записі 1030 року розповідається, що князь наказав узяти від старост і священиків у Новгороді 300 дітей для навчання їх на священиків. Будучи книголюбом, Ярослав вживав заходів для поширення книжок ("зібрав переписувачів багатьох, і перекладали вони з грецької на слов'янську мову. І написали вони книг безліч, за якими навчаються віруючі люди і насолоджуються навчанням Божественним, – засвідчує "Повість минулих літ"). При храмі Святої Софії він заснував велику бібліотеку – першу в Київській Русі.
Така всебічна культурна діяльність князя Ярослава дає підставу називати його просвітителем Руси-України.
ЗАКОН БОЖИЙ
Церква у Київській княжій державі швидко розвивалася за Ярослава Мудрого. Було створено дві нові єпархії – Переяславську і Юр'ївську. 1039 року літописець вперше згадує про митрополита-грека Феопемпта, якого прислали з Візантії. Він не відповідав інтересам і потребам Церкви, яка була для нього чужою. Це посилювало позицію тих, хто вважав, що Церква у великій і могутній державі повинна бути незалежною. Такого погляду дотримувався і сам князь Ярослав.
1051 року князь скликав у Києві собор єпископів, на якому, без згоди Царгорода, було поставлено митрополитом Київським свого власного кандидата. Це був Іларіон, священик церкви Спаса в селі Берестові, де стоїть тепер Києво-Печерський монастир. Митрополит Іларіон був видатною особистістю. Він поєднував побожність з ерудицією та красномовністю, був щирим патріотом своєї країни ("муж благ, і книжник, і посник", – пише про нього літописець). Відоме його слово на звеличення Володимира – "Слово про закон і благодать", виголошене ним у Десятинній церкві. У тогочасній гомілетичній літературі твору, рівного цьому, не було.
Поставлення власного митрополита було рішучим кроком – це була перша спроба встановити автокефалію Церкви у Київській державі. Константинопольський Патріарх не дав благословення митрополитові Іларіонові і не визнав його як первосвятителя Київської митрополії. Можна з упевненістю припустити, що якби князь Ярослав жив довше, а після нього княжа держава залишилася б об'єднаною та могутньою під одним князем, то православна Церква в Русі-Україні вже тоді назавжди закріпила б свою незалежність. Але Ярослав Мудрий помер 1054 року, після його смерті знову почалися міжусобиці, і митрополит Іларіон безслідно зник зі сторінок історії: про його подальшу долю нічого не відомо.
Князь Ярослав Мудрий продовжував будувати церкви. Після хрещення Київської Руси вони швидко виростали в Києві та в інших містах. Коштовною перлиною української церковної архітектури став споруджений ним собор святої Софії у Києві (завершили будувати цей величний храм у 1051 р. Тоді ж кафедру Київських митрополитів було перенесено з Переяслава до Києва). На відміну від більшості церков у княжій державі, споруджених грецькими майстрами, ця велична святиня постала як творіння переважно місцевих будівничих і митців. Архітектурна велич святої Софії, збагачена монументальним розписом, не могла не справляти на сучасників глибокого враження. Вони сповнювалися гордістю, що не десь, "не в невідомій землі, а в Руській, яка відома і яку чують у всіх кінцях землі", вони мають храм "дивний і славний по всіх навколишніх країнах, що іншого такого немає по всій північній землі" (митрополит Іларіон, "Слово про закон і благодать").
Велику увагу приділяв князь Ярослав поширенню освіти і писемності у державі. Він засновував школи при церквах, дбав про виховання власного духовенства. У літописному записі 1030 року розповідається, що князь наказав узяти від старост і священиків у Новгороді 300 дітей для навчання їх на священиків. Будучи книголюбом, Ярослав вживав заходів для поширення книжок ("зібрав переписувачів багатьох, і перекладали вони з грецької на слов'янську мову. І написали вони книг безліч, за якими навчаються віруючі люди і насолоджуються навчанням Божественним, – засвідчує "Повість минулих літ"). При храмі Святої Софії він заснував велику бібліотеку – першу в Київській Русі.
Така всебічна культурна діяльність князя Ярослава дає підставу називати його просвітителем Руси-України.
ЗАКОН БОЖИЙ
