Після Святого Хрещення Руси-України протягом шести десятиліть Київську кафедру очолювали Митрополити-греки, вихідці із Візантії. В Київ вони призначалися Константинопольським патріархом. Та, хоч і висвячувалися вони в Царгороді, у внутрішньому управлінні Київською Митрополією вважалися абсолютно незалежними. Їхні рішення були остаточними і не підлягали затвердженню Патріархом. І це тоді, коли Київська Митрополія перебувала в прямому підпорядкуванні Константинопольському Патріархату.На той час Київською державою уже вдруге (з 1019 року) управляв(керував?) син Рівноапостольного князя Володимира – великий князь Київський Ярослав Мудрий. Про розквіт Християнської віри за роки його князювання преподобний Нестор-літописець в “Повісті минулих літ” під роком 1037 описує так: “І при нім стала віра Християнська плодитися в Русі, і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні установи, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи (їх) часто вдень і вночі.
Але,в середині ХІ ст. князь Ярослав на цілих три роки опинився в стані безуспішної війни з Візантією. Якраз тоді, в 1048 році помер Митрополит-грек Феопелит і Київська кафедра стала вільною. Ці сумні події і дали можливість реалізувати давно назрілу потребупризначення на митрополита місцевого священнослущителя – українця.
Отож, про це й пише преподобний Нестор у вказаній праці вже під роком 1051:
“Поставив Ярослав русина Патріона Митрополитом Русі у Святій Софії, зібравши Єпископів… Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав (село) Берестове і Церкву Святих Апостолів, сущу тут і попів многих надбав, то між ними же був присвітер, на ім’я Ларіон, муж благий, і книжний, і пісник. І ходив він з Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового одспівував (церковні) часи і молився тут Богу потай. Потім же вложив Бог князю в серце (добрий намір): поставив Він його митрополитом у святій Софії, а ся печерка там осталася.”
Та не просто та печерка там осталася, а стала першим прихистком преподобному Антонію, засновнику нової Печерської обителі, коли він якраз тоді повернувся зі Святої Гори Афон. Отож невдовзі на цьому місці постав знаменитий на весь світ Києво-Печерський монастир.
Але, повернимося до житія митрополіта Іларіона, відомостей про яке до нашого часу надійшло надто мало. Вірогідно, що народився він в кінці Х ст. і навчався в школі заснованій в Києві рівноапостольним князем Володимиром. А ще навчався в Константинополі в школі при храмі 40-мучеників Севастійських. В другій чверті ХІ ст. він вже був пресвітером Церкви Святих Апостолів при літній великокняжій резиденції в с. Берестові, недалеко від Києва.
В довір’я князя Ярослава Мудрого Іларіон увійшов досить швидко, став йому найближчим порадником, тому відбір його на митрополита був зовсім не випадковим. Після завершення військових дій з Візантією, які для князя Ярослава були фактично поразкою, Іларіон якраз і став відповідним виразником нового відношення Київської церкви до Константинопольського Патріархату. Крім всього він був визначним провідником і першим помічником князю в церковно-будівничій справі.
Митрополит Іларіон освячував, побудований Ярославом Мудрим рядом (поряд?) з Софійським собором в Києві Свят-Георгіївський храм. Цей день святкується Українською православною церквою 9 грудня.
Проте, після смерті Ярослава Мудрого в 1054 році літописи більше не згадують митрополита Іларіона, вірогідно, його було усунуто від управління Київською митрополією. В них вже в 1055 році знаходимо ім’я нового митрополита Київського Єфрема, знову грека.
Слід зауважити, що існувала думка, наприклад, архиєпископа Волинського і Житомирського Модеста, що митрополит Іларіон і схимник Іларіон (пам’ять 3 листопада), що спочиває в дальніх печерах одна й та ж особа. А ще було ототожнення Іларіона з ігуменом Києво-Печерським Никоном (пам’ять 5 квітня).
Тепер-же зупинимося на літературній діяльності митрополита Київського Іларіона, на тому, чим найбільш відомий він в наш час. Коротка назва головного його твору така: “Слово про закон і благодать.”
Написаний він був ще в 1049 році, тобто до його вступу в митрополичний стан. Автор цієї статті користувався перекладами “Слова” на сучасну українську мову здійсненими митрополитом Канадської церкви Іларіоном (Огієнком), а також Володимиром Крекотнем та Василен Яременком.
Своїм мистецьким рівнем “Слово про закон і благодать” вже тоді стало рядом(поряд?) з кращими візантійськими церковними творами. Але в першу чергу, це була своєрідна програма для кращих тодішніх священослужителів Київської церкви, поборників церковної автокефалії. Висловлені в ній ідеї мали велике значення і для самої держави – Київської Руси-України.
Отже, “Слово про закон і благодать” складається з трьох основних частин:
- Зіставлення Старого і Нового Заповіту, тобто закону і благодаті;
- Похвала поширенню християнства і, особливо на Русі;
- Похвала Володимиру Святславовичу, його сину Ярославу та народу руському.
В першій частині автор розглядає переваги Нового Заповту над Старим, показує, що закон даний через Мойсея лише на відповідний час, щоб підготувати людей до прийняття благодаті. Царство благодаті засяяло для нас з народженням Ісуса Христа і тоді закон мав відійти. Адже він був призначений для біологічної суті людини, а благодать для духовної. Іларіон стверджує, що суть розвитку людської історії полягає в тому, що закон і благодать протилежні одне одному. Закон був даний лише для іудейського народу і змінився благодаттю, яка вже призначена для всього людства, а не для богообраних. Тому й не прийняли іудеї Ісуса Христа бо не була їм відкрита благодать через дотримання закону: відійшло-бо світло світло місяця, коли засяяло сонце, так і закон, коли благодать з’явилася. Іудеї-бо при свічі закону шукають собі оправдання, християни-ж при благодатнім сонці спасіння собі знаходять… Християнське спасіння благодатне і щедре і шириться на всі краї земнії.”
Про поширення християнства, про місце окремих народів в загальній історії людства, на прикладі народу Руси-України і йдеться в другій частині. “Слово” Іларіона стверджує рівність між всіма народами, що населяють Землю і почесне місце серед них відводить народу нашому. Вважає, що він достойно є рівним серед інших. А те, що благодать дійшла і до нашої землі – то закономірний акт Промислу Божого. Даючи оцінку “Слову про закон і благодать” Іларіона визначний історик ХХ ст. Михайло Брайчевський якраз і наголошує на тому, що твір цей присвячений темі самоствердження Руси-України як великої нації і великої держави.
Третя частина присвячена возвеличенню Київського князя Володимира. В ній сказано, що князь достойний похвали на рівні з апостолами. Автор також порівнює його з імператором Риму Костянтином, підкреслює вселенський характер його просвітницької місії серед свого народу. Похвала князю Ярославу стосується його в першу чергу як достойного послідовника свого батька в поширенні християнства, просвітницькій діяльності та як великого будівничого Києва.Завершується “Слово про закон і лагодать” великою “Молитвою до Бога усієї землі нашої, в якій Іларіон просить Його непрестанно охороняти Отару Свого від напастей і спокус, від голоду та всякої скорботи, від нападу чужинців і дарувати нашому народу радість душевну і тілесну, мир та благоденство.
Як же актуально виглядають окремі фрагменти цієї молитви для нашого сьогодення:
“… продовж милість Твою на людей Твоїх… мир утверди, ворожі країни усмири… князями нашими постраши сусідні країни, боярам пошли мудрості… церкву Твою плекай – багатство своє бережи.”
Ще в ХV ст. ця молитва в повному обсязі вживалася в церковних відправах.
“Слово про закон і благодать” є зразком церковної літературної майстерності високого рівня. Його перу приписується також Печерський ізвод 1037 року та твір “Оповідання віри”.
Пам’ять преподобного Іларіона митрополита Київського відзначається 11 жовтня та в другу неділю Великого посту.
Написав Борис Самбор
Джерело: Храм святого Миколая Чудотворця (Притиска)
