
Кінець XIII ст. — час досить тяжкий і непевний. Мати міст руських — Київ лежав у руїнах. Саме князівство Київське та й сусідні були розбиті і пограбовані, нещасні люди розбігалися і ховалися де могли. Набіги ворожих орд тривали й далі. Зупинившись у Києві на короткий час, митрополит Максим негайно відбув в Орду до тодішнього хана Тода-Мангу. У таку далеку подорож київського першоієрарха покликали, вірогідно, нагальні потреби церкви, адже окупанти до неї ставилися поблажливо. А може, він мав важливе доручення від візантійського імператора Андроніка Старшого.
До Києва митрополит повернувся вже наступного року й зразу ж зібрав собор підлеглих йому єпископів, та про що там говорилося, літописи не повідомляють.
Оскільки Київська держава перебувала під страшним гнітом ординських завойовників, то без сумніву, що і в князів, і в єпископів, і в митрополита турбот було предостатньо. Окремі історики говорять про тодішню масову втечу населення з центральних і південних регіонів у двох напрямках: один — у Галичину та Польщу, другий — у межиріччя Оки та Волги. Якщо перший потік справді мав місце, і навіть відомі факти чималих повернень додому вже нащадків тих біженців у третьому-четвертому поколіннях, то другий видається досить сумнівним. Безумовно, що північно-східна частина Київської держави, особливо земля Суздальська, зовсім по-іншому переживала лихоліття ХIII-ХІV ст. Так, вищі церковні ієрархи справді тікали туди, і це ми побачимо пізніше, а от український народ…
Тим часом митрополит Максим, як і його попередник Кирил (який навіть і помер у Переславлі Залєському), постійно знаходився в подорожах по митрополії.
У 1285 році він відбуває на землю Суздальську, а потім до Новгорода й сусіднього Пскова. Перебуваючи в 1288-89 роках у Києві, митрополит Максим висвятив нових єпископів: Володимирського і Суздальського — Якова (через 7 років його довелося зняти), Ростовського — Тарасія та Тверського — Андрія. Відвідував і Галицько-Волинські землі, а там зустрівся з ігуменом Петром Ратенським, який подарував йому ікону Пресвятої Богородиці власного письма. Чи міг тоді думати митрополит Максим, що за 5 років після його упокоєння цей ігумен стане його наступником на Київській кафедрі? А так воно й сталося… Пам’ять святителя Петра митрополита Київського наша Церква відзначає 21 грудня (3 січня за новим стилем).
А поки-що у самому кінці XIII ст. Київ укотре був підданий страшному розбою та пограбуванню і святитель Максим його спішно покинув. Митрополит Іларіон (Огієнко) так описує ці події: «… митрополитові Київському тяжко і небезпечно було мешкати і працювати в занепалому місті. Ось тому митрополит Максим… десь 1299 чи 1300 р. не терпя татарского насилля, оставя митрополію і сбежа из Києва.»
Таким вчинком київського першоієрарха не могли бути задоволені ні князі, ні священнослужителі півдня Київської держави. Але що вони могли тоді вдіяти? У всіх залишалася надія, що це тимчасово. Тим паче, що митрополит Максим нового ієрарха на Київську єпархію не призначав, а залишив її за собою. А ще треба зазначити, що мине багато років перебування митрополитів у Володимирі на Клязьмі, а потім і в Москві, а титули за ним залишаються київські. Перебуваючи вже у Володимирі, митрополит Максим висвятив Новгородського архієпископа Феоктиста. У 1301 році разом з єпископом Сарським Феогностом митрополит їздив до Вселенського Патріарха Іоана XII у Константинополь і вирішував питання церковного правила для Руської Церкви: про пости в середу і п’ятницю та законності шлюбу. Ці правила знаходяться в Кормчих книгах, що збереглися до нашого часу.
Мав засмучення від князівської ворожнечі і серйозні турботи щодо примирення князів: Московського Георгія та Тверського Михаїла.
Упокоївся святитель Максим 6 грудня 1305 року і був похований у Володимирському Свято-Успенському соборі.
Пам'ять - 19 грудня (н.ст.).

Після прибуття митрополита у Володимир йому уві сні було з’явлення Божої Матері, яка вручила йому омофор зі словами «прийми цей омофор і паси в граді моєму словесні вівці.» Пробудившись, митрополит побачив той омофор у своїх руках. Видіння справило на нього величезне враження, негайно був запрошений іконописець, який з розповіді святителя відобразив цю подію на іконі. Омофор зберігався в золотому ковчезі в Успенському соборі 112 років і зник після нашестя на Володимир безбожного татарського царевича Талича. День святкування - 1 травня (новий ст.).