Святитель Петро є сином Галицько-Волинської землі. Своїм походженням, святительськими подвигами і діяльністю він став величним свідком православної віри на західноукраїнських землях, уособленням нерозривних зв’язків нашого народу з братнім народом північної частини Русі, і цим назавжди лишився в пам’яті свого віруючого люду.Святитель Петро народився в Рава-Руській окрузі від побожних батьків, мабуть, духовного стану. В селах Бутині й Дворцях, на середній течії річки Рати, що впадає в Буг вище Крестянополя. До останнього часу серед старих людей існував переказ, що св. Петро народився в с. Дворцях, де його батько Феодор був дияконом. Ця земля завжди належала до Волині. Стверджують, що тут у Свято-Преображенський церкві є перекладина із церкви Святого Петра, недалеко, стверджують, існує і ліс, який називають Петрова долина.
Але існує ще одна точка зору і таке ж достовірне передання, що місцем народження Святителя Петра з давніх-давен вказують на місто Ратне, районний центр у нинішній Волинській області, де також знаходиться річка Рата, а при ній розвалини старезного монастиря, в якому, говорять, і був ігуменом Святитель Петро, а, можливо, був там і там.
Житіє митрополита Петра красномовно потім написав його наступник, відомий церковний діяч свого часу митрополит Кіпріан.
Час народження святителя неможливо з точністю вирахувати, як і місце його народження. Коли дитина ще знаходилася в утробі, то мама Євпраксія мала видіння: їй здалося у сні, що вона тримає в руках ягнятко (агнця), між ріжками котрого росло пишне дерево з великою кількістю квіток і плодів. Посередині нього горіли свічки, від яких йшло благоухання. Це були, на думку Святителя Кіпріана, знамена тих дарів, якими Господь захотів наділити обранця, щоб він у своїй церкві звершив особливе і велике служіння.
Св. Петро з дитинства відзначався здібностями. На сьомому році життя почав учитися в місцевого дяка, але наука спочатку не давалася. Це дуже печалило його і батьків. Одного разу Петро побачив мужа, вдягнутого в святительські одежі, котрий став біля нього і сказав: “Чадо, відкрий свої вуста!”. Отрок виконав повеління. Тоді цей святитель доторкнувся до його язика і благословив, наче влив у вуста якусь солодість. З того часу уже нічого тяжкого не було у навчанні Петра: він вчився краще за всіх у школі. Маючи дванадцять років, попросився до монастиря, де виявив високі чесноти монашого послуху та побожності. Там навчився також іконописання «і бисть іконник чуден». Він досить скоро спромігся писати лики Богородиці, Спасителя і Святих. Над цим безліностно працював, трудився над святими іконами, якими настоятель благословляв благочестивих людей. Не цурався майбутній святитель і тяжкої роботи у монастирі, і при ударі благовісту спішив до храму.
Коли досягнув 30 років, Петро удостоївся сану диякона, а потім і пресвітера. Пізніше, з благословення свого наставника, він залишив обитель і знайшов затишне місце в лісі, на березі річки Рати, збудував Спасо-Преображенську церкву і заснував монастир. Незабаром коло нього зібралися іноки, і св. Петро, облачившись в ігуменство, став відомий князю Юрію Львовичу (1301 —1315) і всій Галицько-Волинській землі. Коли митрополит Максим у 1301 р. відвідав західні єпархії Руської Церкви, сюди з іншими, прийшов одержати його благословіння й ігумен Ратенського монастиря. Він підніс митрополитові ікону Пресвятої Богородиці свого письма. Цей самий ігумен Петро через кілька років став наступником митрополита.
Після смерті митрополита Київського і всієї Русі Максима в 1305 р., Михайло Ярославич, великий князь Тверський, бажав посадити на митрополичу кафедру свого кандидата Геронтія. Це було порушенням старої традиції, бо з часу прийняття християнства на Русі існувала тільки одна Руська митрополія в місті Києві.
Цим свавільним кроком великий князь Тверський викликав загальне незадоволення. Галицько-Волинський князь Юрій Львович, маючи свою державу за спадкоємницю Київської Русі, почав уживати заходів до заснування окремої митрополії в Галичі і послав ігумена Петра з цим домаганням до Константинопольського патріарха. Константинопольський патріарх Афанасій прийняв його з любов’ю, висвятив і настановив, але не на Галицького митрополита, а на первосвятителя Руської Церкви, митрополита Київського і всієї Русі.
Київ у той час перебував у тяжкому стані. Його жителі внаслідок татарських нападів покидали давню столицю Древньої Русі. Після наскоку татар у 1299 р. Софійський собор і митрополичий дім були зруйновані, Десятинна церква лежала в руїнах, з Печерського монастиря порозходилися ченці, життя в Києві на багато років цілком занепало.
Ці умови спричинили до зрушення і зміщення церковного й культурного життя на півночі Русі. Однак, це було власне розростанням раніше створених вогнищ, а не «перенесенням просвіти» на північний схід, про що колись охоче твердили історики. Північні землі Русі давно вже не були закутком, навпаки, добре обізнані з культурними здобутками Візантії та слов’янського півдня. Ось чому за прикладом попередників, митрополитів Кирила III і Максима, св. Петро, враховуючи реальності свого часу і обставин, обирає в 1309 р. місцем перебування не Київ, а місто Володимир на Клязьмі, столицю великого князівства.
Великим князем на той час був Михаїл Ярославич Тверський (1305—1318). Усвідомлюючи значення кафедри «митрополита всієї Русі», він зробив невдалу спробу посадити на цю кафедру свого кандидата – Тверського єпископа Геронтія. Тому, коли до Володимира приїхав поставлений на Русь митрополит Петро, Тверський князь і частина вищого духовенства зустріли його дуже неприхильно. Добре, сприятливе ставлення йому було виявлено в Москві. Згодом про своє розкаяння і послух заявили митрополитові і в Твері, бо у відповідь на свої заходи, там почули від Константинопольського патріарха, що вся Русь повинна підлягати одній, неподільній Київській митрополії із столицею у Володимирі. Адже Київ являє собою першу столицю руських митрополитів. Тільки через те, що внаслідок татарських нападів він так підупав, що митрополити не мали відповідних засобів до утримання, Київ буде й надалі столицею єдиної Руської митрополії, а єпископство володимирське має бути її другою столицею та постійним місцем перебування митрополитів. Таким чином, святитель Петро від 1309 року став митрополитом усієї Русі з перебуванням у столиці великого князівства – Володимирі на Клязьмі, а потім у Москві, де після Юрія Даниловича (1303 –1325) правив енергійний брат його Іван Данилович Калита (1325 – 1340). Він, мабуть, був правителем у Москві ще за життя свого брата, коли Юрій вирушав у походи, їздив в Орду або перебував у Новгороді. Вже тоді Іван Калита зумів здобути прихильність митрополита Петра. Згодом святитель всієї Русі частіше і довше перебував у Москві, ніж у Володимирі.
Ставши митрополитом усієї Русі, святитель, за словами автора його першого житія, «почав навчати заблудлих християн, які помилялися й занепадали, поневолювані поганими іновірцями, пояснюючи євангельські та апостольські писання, як Великий Василій, Іоанн Златоуст та Григорій Богослов, їх повчання викладаючи, і до того своє смирення виявляючи. І тим утверджував істинну віру в християнах, обходячи землю волинську, київську і суздальську, навчаючи скрізь усіх».
Але, як розповідає житіє святителя, його зустрічали і нелегкі випробування. Тверський єпископ Андрій, намагаючись зайняти кафедру митрополита всієї Русі, вдався до Константинопольського патріарха з наклепницьким звинуваченням св. Петра в симонії. Той послав «єдинаго от клірик своїх» і доручив йому розглянути справу на соборі руських єпископів. Собор відбувся 1311 р. в Переяславі-Заліському в присутності тверського князя Михаїла Ярославича. Коли оголосили донос, на соборі виникло велике хвилювання. Щоб утихомирити присутніх, митрополит Петро сказав: «Браття і чада! Я не кращий від пророка Іони. Якщо заради мене постає велике збентеження, проженіть мене, щоб стихли поговори». Коли було виявлено винуватця наклепу, святитель Петро, виправданий собором, сказав йому: «Мир тобі, чадо, не ти вчинив це, а диявол».
У 1313 р. св. Петро ходив в Орду, щоб з’ясувати в нового хана Узбека підтвердження ярликів (привілеїв), дарованих Руській Церкві попередніми ханами. В ярлику, одержаному митрополитом в Орді, було зазначено: «Всі причти їх, і всі закони їх, уложені старі від початку їх – те все відає митрополит або кому він накаже». Крім того, додавалося, хто зневажатиме віру руських, церкви, монастирі, каплиці,– не знайде собі прощення, а буде покараний на смерть.
Натхнений соборним виправданням св. Петро, за словами першого житія, «почав ще більше навчати не тільки по містах, але й по селах у всіх краях; і всі місця обходив, незважаючи на труд, а дбаючи про Христове стадо духовних овець». І далі додається: «Святий же ще більший подвиг розпочав – посту й милостивої милостині, наставляючи ієреїв, як доглядати Христові вівці духовної отари та чорноризців і чорноризиць». Характерну рису архіпастирської діяльності св. Петра становить те, що він подібно до двох своїх помонгольських попередників подорожував по всій митрополії, щоб її особисто доглядати і впорядковувати.
Від святителя Петра збереглося два окружних послання, одне – як митрополита Київського, а друге – як митрополита Московського. Ці послання відзначаються лапідарністю стилю, простотою і тим, що автор майже кожну думку свою підтверджує словами Святого Письма. Наприклад, звертаючись до священиків, він пише: «Розумійте, діти, до якого достоїнства ви покликані Богом... Ви називаєтеся стражами Церкви, пастирями словесних овець, за яких Христос пролив Свою спасенну кров. Будьте ж, діти, правдивими пастирями, а не наймитами, що не дбають про вівці» (Ієзек. 34, 3). Подаючи правило життєвої моралі, говорить; «Будьте, діти, прикладом для свого стада (Мф. 5, 13, 14, 16), осявайтесь чеснотами, стережіться всяких вчинків непристойних, через які приходять спокуси (Мф. 18, 7), уникайте блуду, п’янства, забобонів, що є коренем усякого зла» (Єф. 5, 29).
Святитель багато уваги присвячує любові, говорить про суспільну згоду і гармонію, без якої всякі інші чесноти «є ніщо». Якщо любов є вищою чеснотою, то ненависть і заздрість він суворо осуджує.
Серед монгольського тягару Русь спіткала в той час ще одна пошесть – «чорна смерть». Вона спричинила страшні спустошення. Не тільки села, але й цілі міста порожніли від неї. Архіпастир закликав усіх до покаяння і християнської побожності, переконував вірних виправляти своє життя.
Як глава Православної Церкви, митрополит Петро в час князівських усобиць своєю діяльністю підтримував у пастві свідомість єдності всіх частин Русі і перебуванням у Москві сприяв зростанню її авторитету. Москву святитель пізнав під час подорожей. Він полюбив московського князя Івана Даниловича Калиту, що відзначався милосердям до вбогих та був великим знавцем Святого Письма. Тому й почав св. Петро проживати в Москві більше, ніж в інших містах. Для його наступників Москва стала вже постійним місцем перебування митрополита всієї Русі, і це мало дуже велике значення для зростання державного авторитету місцевого князя.
Наближаючись до могили, святитель порадив князеві збудувати в Москві мурований храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці, і, щоб переконати його, сказав, передбачаючи славне майбутнє столиці Московського князівства: «Якщо послухаєш мене, мій сину, то прославишся з твоїм родом понад усіх князів, і твоє місто стане найславнішим між усіма містами руськими, і святителі житимуть у ньому, і кості мої тут покладені будуть».
Митрополит Петро помер у Москві 21 грудня 1326 року. Виконуючи волю святителя, поклали останки його в Успенському соборі, а ховав його Феодосій, єпископ Луцький, земляк покійного, що своїм перебуванням на той час у Москві стверджує тісний зв’язок наших західних земель з первосвятителем усієї Русі.
На 20 день після смерті святителя, молодий хлопець, що мав із роду розслаблені руки, отримав зцілення при гробі, тоді ж сліпий прозрів і глухий отримав слух, а за цими пішли й інші чуда. Тоді митрополит Феогност звернувся до Константинопольського патріарха з проханням встановити свято на честь св. Петра, і патріарх благословив, і Руська Православна Церква зарахувала його до своїх святих. Високе шанування пам’яті св. Петра спонукало князів посилатися на нього, як свідка їх вірності укладеним договорам. Відкидаючи зазіхання Риму на православну Русь, собор єпископів у Москві 1459 р. схвалив обітницю «від господина і отця свого Іони, митрополита всієї Русі, бути невідступними й коритися в усьому йому та наступникові його, хто буде поставлений за обранням Св. Духа... в соборній церкві Св. Богородиці, на ріці Москві, при гробі св. Петра митрополита, руського чудотворця».
Проминули століття панування над нею угорських феодалів та фанатизованих латинським духовенством польських магнатів і шляхти, а серед віруючого народу жила і не зникала, всупереч усім намаганням керівників унії, пам’ять про святителя Петра на його батьківщині.
Даремно уніатський митрополит львівський Афанасій Шептицький у посланні від 3 травня 1738 р. наказував «викинути і вимазати» з богослужбових книг серед імен інших православних святих також ім’я святителя Петра, але забрати його пам’ять з душі присилуваного на унію віруючого народу він не міг.
Справдилося слово премудрого: «Пам’ять праведника залишиться благословенна, а ім’я нечестивих остогидне» (Притч. 10, 7).
Пам'ять - 3 січня за новим стилем, а перенесення мощів свт. Петра, митр. Київського, всiєї Руси чудотворця святкується - 6 вересня.
