Коли Ісуса Христа повели на суд до первосвящеників, апостол Іоан, який був знайомий первосвященикові, увійшов у двір, а Петро залишився за брамою. Потім Іоан, сказавши служниці, увів у подвір'я і Петра. Служниця, побачивши Петра, сказала йому: "Чи ти не з учеників Цього Чоловіка (Ісуса Христа)?"
Петро відповів: "Ні".
Ніч була холодна. Слуги розклали надворі багаття й грілися. Петро теж грівся біля вогню разом з ними.
Незабаром інша служниця, побачивши Петра, що виходив за ворота, сказала слугам: "І цей був з Ісусом Назореєм".
Та Петро знову відрікся з клятвою: "Не знаю Цього Чоловіка".
Через деякий час слуги, стоячи у дворі, знову стали говорити Петрові: "Справді, і ти був з Ним; бо й мова твоя викриває тебе: ти галилеянин". Тут підійшов родич того самого Малха, якому Петро відсік вухо, і сказав: "Чи не тебе я бачив з Ним у саду Гефсиманському?"
Петро ж почав клястися і божитися, що не знає цього Чоловіка, про Якого йому говорять.
У цей час заспівав півень, і згадав Петро слова Спасителя: "Перше ніж проспіває півень, тричі зречешся Мене". В цю хвилину Господь, перебуваючи серед варти, повернувся у бік Петра і поглянув на нього. Погляд Господа проник у серце Петра; сором і покаяння оволоділи ним і, вийшовши геть із двору, він гірко заплакав за свій тяжкий гріх.
З тієї хвилини Петро ніколи не забував свого падіння. Святий Климент, Петрів ученик, розповідає, що Петро впродовж усієї решти життя, як тільки вночі заспіває півень, ставав на коліна і, обливаючись слізьми, каявся у своїм зреченні, хоча й Сам Господь, невдовзі після воскресіння Свого, простив його. Збереглося і давнє передання, що очі апостола Петра були червоними від частого і гіркого плачу.
(Див.: Мф 26, 69–75; Мк 14, 66–72; Лк 22, 55–62; Ін 18, 15–18, 25–27).
