Цього року Свято-Георгіївський монастир на Козацьких Могилах (с. Пляшева Радивилівського району Рівненської області) багатий на визначні дати. Рівно сто п'ятнадцять років тому, у 1910 році, було закладено перший камінь у будівництво Георгіївського храму-пам’ятника.
Величний триповерховий Георгіївський храм будувався чотири роки, а для того, щоб ченцям заснованого монастиря було де молитися у 1912 році на Козацькі Могили було перенесено дерев’яний Михайлівський храм, який стояв раніше у сусідньому с. Острів. Саме в цьому селі у 1651 році, під час битви під Берестечком, була ставка гетьмана Богдана Хмельницького і православний Михайлівський храм був найближчим до гетьманської ставки. За переказами, саме у цьому храмі Богдан Хмельницький разом зі своєю старшиною сповідався та причащався Святих Дарів перед битвою, та отримав з рук Коринфського митрополита Іоасафа меча, освяченого на Гробі Господньому в Єрусалимі.

П'ятий Вселенський Собор відбувся в 553 році в місті Константинополі при імператорі Юстиніані I. Собор було скликано з приводу суперечок між послідовниками Несторія та Євтихія. Головним предметом суперечок були твори трьох учителів сирійської Церкви, відомими в свій час, а саме: Феодора Мопсуетського, Феодорита Кирського та Іви Едеського, в яких чітко висловлювалися несторіанські хибні думки, а на Четвертому Вселенському Соборі нічого не було згадано про ці три твори.

Четвертий Вселенський Собор відбувся в 451 році в місті Халкідоні за імператора Маркіана.

Третій Вселенський Собор відбувся в 431 р. у місті Ефесі за імператора Феодосія II Молодшого. Собор було скликано проти лжевчення константинопольського архиєпископа Несторія, який нечестиво вчив, не наче Пресвята Діва Марія народила просту людину Христа, з Яким потім Бог з'єднався морально, перебував у Ньому, наче в храмі, подібно до того, як раніше перебував у Мойсеї та інших пророках. Тому і Самого Господа Ісуса Христа Несторій називав богоносцем, а не Боголюдиною, а Пресвяту Діву називав Христородицею, а не Богородицею.

Другий Вселенський Собор відбувся в 381 р. у місті Константинополі (Царгороді) за імператора Феодосія Великого. Цей Собор було скликано проти лжевчення колишнього аріанського єпископа константинопольського Македонія, який відкидав Божество третього Лиця Св. Тройці, Духа Святого; він учив, що Дух Святий не є Бог, і називав Його творінням або створеною силою, що служить Богу Отцю і Богу Сину так, як ангели.

Перший Вселенський Собор відбувся у 325 р. у місті Нікеї за імператора Костянтина Великого. Цей Собор було скликано проти лжевчення олександрійського священика Арія, який відкидав Божество і предвічне народження другого Лиця Св. Тройці, Сина Божого, від Бога Отця, і вчив, що Син Божий є тільки вище творіння. У Соборі брало участь 318 єпископів, серед яких були: св. Миколай Чудотворець, Яків, єпископ Низибійський, Спиридон Тримифунтський, св. Афанасій Великий, який був у той час ще в сані диякона, та ін.

У Києві 22 травня 1992 року в відбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1–3 листопада 1991 року вже почалися переговори про об'єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.

Паралельно з цим в УРСР, яка тоді входила в Радянський Союз, ішов інший церковний процес. У 1990 році (7–10 червня) на Помісному Соборі Російської Православної Церкви, який обрав після смерті Патріарха Пимена Патріархом Московським і всієї Руси митрополита Алексія (Рідігера), митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), який був тоді місцеблюстителем патріаршого Московського престолу і головуючим на Помісному Соборі, добився для Української Православної Церкви (Український екзархат у лютому 1990 року був перейменований на УПЦ) права "незалежності і самостійності в управлінні". Це був крок уперед до автокефалії Української Церкви.

У 1988 році,після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України, в Україні почався рух за третє відродження Української Автокефальної Православної Церкви. В західних областях України церковне життя проходило в умовах міжконфесійних конфліктів. Українська Греко-Католицька Церква, яка спочатку вітала відродження незалежної Української Православної Церкви, різко змінила свою позицію, коли стало зрозуміло, що сотні колишніх греко-католицьких парафій у Галичині не бажають повернутися під владу Рима. Войовничі католицькі кола висунули гасла: "Галичина для католиків! Православні за Збруч!" УГКЦ домагалася повернення їй усіх храмів, які належали їй до 1946 року, коли цю Церкву було насильно ліквідовано та приєднано до Російської Православної Церкви. При цьому повністю ігнорувалася воля парафіян багатьох громад, які повернулися до предківської православної віри і хотіли в ній залишатися. Логічний і справедливий тимчасовий вихід з цього складного становища – почергові відправи богослужінь двома конфесіями в одному й тому самому храмі до того часу, коли для меншості спільними зусиллями буде побудовано власний храм, – не мав успіху з огляду на конфесійний фанатизм. З різних місцевостей Західної України раз по раз надходили повідомлення про насильство, сутички, непримиренну ворожнечу. Деякі відверто упереджені органи влади на Львівщині та Івано-Франківщині, а також деякі засоби масової інформації активно підтримували католиків, зневаживши православних.

Після визволення України від німецької окупації і повернення радянської влади Московська Патріархія підпорядкувала Російській Православній Церкві усі православні парафії. Був створений Український екзархат. Ще під час війни на окуповану територію Московська Патріархія призначила екзархом України митрополита Миколая (Ярушевича). Після визволення Києва екзархом став митрополит Іоан (Соколов) (лютий 1944 р. – березень 1964 р.).

В умовах відносної свободи,яка існувала на початку,православні українці в Західній Україні почали відновлювати своє церковне життя. Вони сподівалися, що Церкву знову очолить архиєпископ Олексій (Громадський) – цей ієрарх мав найбільший на українських землях церковний стаж. Та надії не справдилися. 18 серпня 1941 року владика Олексій, спільно з трьома іншими єпископами-однодумцями, скликав у Почаєві таємний Собор, на якому ухвалив залишитися в канонічній підлеглості Московській Патріархії на правах автономії. Так виникла в Україні Автономна Церква, а разом з цим почався новий церковний розбрат.

На православних землях Західної України прихід радянської влади 17 вересня 1939 року швидко усунув численні здобутки Української Церкви 20–30-х років. У церквах одразу зникла українська мова, припинилася перекладацька та видавнича діяльність. Парафіяльні школи влада закрила. Із загальноосвітніх шкіл було усунуто вивчення релігії, а замість цього введено інтенсивну антирелігійну пропаганду. На парафії та священиків накладали непосильні податки, закривали церкви та монастирі. Почалися арешти духовенства та церковно-громадських діячів, зокрема тих, що за часів польської влади відзначилися патріотичною діяльністю, працею на ниві освіти рідного народу. Багатьох було вивезено до в'язниць і концтаборів углиб СРСР.