Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа
    Євангеліє про Преображення Христове Про свято Преображення Господа…
  • Влахернська ікона Божої Матері
    Влахернська ікона Божої Матері знайдена в Єрусалимі імператрицею…
  • ЦЕРКОВНІ ЧАСИ НА СВЯТУ ПАСХУ
    Читаються весь Світлий тиждень замість ранішніх і вечірніх молитов. …
  • Воскресіння Христове
    Воскресіння Ісуса Христа: хроніка подій Про Свято Воскресіння…
  • Пасхальне послання Предстоятеля Православної Церкви України митрополита Епіфанія
    Христос Воскрес! Ці короткі слова звичного зараз для нас…
  • Популярне
    Где то косяк! Проверь правильность строки подключения. Возможно просто нет новостей за последние 30 дней.
    Опитування
    Ти святкуєш 8 липня православний День закоханих?
    так
    ні
    святкую день Валентина
    а що це за свято?
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Жовтень 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
    31
     
    Серпень 2019 (1)
    Липень 2019 (1)
    Квітень 2019 (4)
    Березень 2019 (2)
    Грудень 2018 (2)
    Листопад 2018 (1)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Ідеал страстотерпця. Святі Борис та Гліб

    Брати Борис та Гліб, молодші сини князя Володимира Святославича, котрі трагічно загинули 1015 року під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол,— перші святі, канонізовані давньоруською церквою. Вони є визнані як чудотворці й молитовники перед Богом "за землю Руську", "за нові люде християнські".
    Це є істотним, що невдовзі по їхній загибелі, ще до офіційної канонізації, вшанування Бориса та Гліба роз-поширилось серед усіх верств народу. До їхньої могили в містечку Вишгороді, неподалік Києва, йшли на поклоніння ті, хто бажав зцілення та чуда. Напевно, й сама ініціатива канонізації належала не ієрархам церкви. Ще й більше, греки-митрополити, котрі очолювали давньоруську церкву, висловлювали великий сумнів щодо святості загиблих братів.
    Навіть і після того, як сам князь Ярослав Мудрий розказав митрополитові Іоану про чуда, які діються на могилі Бориса та Гліба, той зостався в "усумнении". Не вірить, "яко свята блаженая", і митрополит Георгій, котрий стояв на чолі давньоруської церкви 1072 року, коли мощі святих переносили до новозбудованого храму.
    Для таких сумнівів у них був свій резон. Занадто незвичайними з точки погляду усталеного канону візантійської церкви були ці святі.
    Грецька церква взагалі знала дуже мало святих мирян. Найголовніше вшановувались як святі преподобні аскети-подвижники та святителі, а поодиноких мирян було канонізовано як мучеників за віру. Але руські брати-князі "не вписувалися" до цього типу святості. Адже їхня мученицька смерть була пов`язана не з гоніннями на віру, а з боротьбою за владу.
    Міжусобні війни між князями-братами не були таким уже рідкісним явищем у суспільному житті Київської Русі. Після смерті Святослава — діда Бориса та Гліба — їхній батько Володимир прибрав зі свого шляху до єдиновладдя брата Ярополка, котрий перед тим і сам був винуватцем загибелі брата Олега. Тільки ж ці події не зворушують літписця, йому й на думку не спадає якесь особливе вшанування жертв міжкнязівської "котори". До речі, того ж таки 1015 року, коли загинули Борис та Гліб, було вбито ще одного брата — Святослава. Але про канонізацію його не було й мови.
    Отже, щось незвичайне, ба й парадоксальне, ховає в собі смерть Бориса та Гліба. Є в ній якась дивна особливість, що стала прикметною саме для давньоруського образу святості. І така своєрідність показує самостійність та творчі можливості щойно наверненого в християнство народу Київської Русі. В чому ж полягає той внесок, який зробила давньоруська культура у створення образу святості?
    Хвиля народного вшанування Бориса та Гліба виявилась такою могутньою, що, попри сумніви та спротив представників візантійської церкви, канонізація братів-мучеників сталася доволі скоро.
    У літературі є різні гіпотези щодо часу канонізації перших святих на Русі. На думку історика руської церкви Макарія, перший храм на честь Бориса та Гліба, вже як канонізованих святих, побудовано у Вишгороді невдовзі після 1021 року1. Двадцятими роками XI століття датували канонізацію їх такі відомі дослідники, як Є.Голубинський, О.Шахматов, М.Приселков та інші. Д.С.Лихачов висловив припущення, що це сталося одразу ж після 1037 року. На таку думку його навела система заходів Ярослава Мудрого задля утвердження автокефалії, незалежності давньоруської церкви од Константинопольського патріарха. З волі Ярослава, без благословіння патріарха, було настановлено на митрополита Київського русича Іларіона. Для того, щоб зміцнити авторитет церкви, здійснюється програма канонізації давньоруських святих. Ушанування святих Бориса та Гліба й стало таким важливим актом, що не лише засвідчував перемогу національної політики Ярослава, а й увінчував ореолом святості саму великокнязівську владу.
    І все ж таки є низка поважних міркувань, які не дозволяють погодитись, що акт канонізації Бориса та Гліба стався ще за життя Ярослава. Якби воно було так, то митрополит Іларіон неодмінно згадав би про перших святих Руської землі у своїх писаннях. Він був сучасник Ярослава і своє славнозвісне "Слово про Закон та Благодать" спеціально присвятив звеличенню Русі та князівського роду, який правив на цій землі. Про святих страстотерпців у творі взагалі не йдеться.
    Доволі прикметний такий факт: 1050 року новонародженого внука Ярослава названо не Борисом чи Глібом, а Святополком — ім`ям убивці цих своїх братів. Коли б на цей час було встановлено культ святих братів, то такого не могло б статися. Взагалі лише з XII століття почали давати княжим дітям імена Бориса та Гліба. Тому, гадаємо, мають рацію ті дослідники, котрі датують канонізацію їх 1072 роком.
    Саме того року мощі братів було урочисто перенесено до новозбудованого храму у Вишгороді. Подія ця —єдина, яку літописець у "Повісті врем`яних літ" означує як "світлу" з-поміж усіх, що привернули його увагу впродовж шістдесятих — сімдесятих років. Він відтворює атмосферу особливої піднесеності: "В літо 6580 [1072]. Перенесли [останки] святих страстотерпців Бориса й Гліба. Зібралися Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод, тодішній митрополит Георгій, єпископ Петро Переяславський, Михайло Юр`євський, Феодосій ігумен Печерський, Софроній — [монастиря] святого Спаса ігумен, і Нікола — ігумен Переяславський, і інші ігумени, і всі, хто створив цей світлий празник, і перенесли їх у нову церкву, збудовану Ізяславом, яка стоїть і нині. Спочатку взяли останки Бориса в дерев`яній раці. Ізяслав, Святослав і Всеволод взяли на плечі свої і понесли, а поперед йшли чорноризці, тримаючи в руках свічі, а за ними диякони з кадилами, а потім пресвітери, і за ними єпископи з митрополитами, а за ними ішли ті, що несли раку. І принесли її в нову церкву, і відкрили раку, і церква наповнилась благоуханиям приємних запахів, і всі, хто бачив це, прославили Бога. І митрополита жах обійняв, бо не дуже вірував [у святість покійних], і впав ниць, і просив прощення. І коли поцілували мощі Борисові, поклали їх у раку кам`яну. Після цього взяли [останки] Гліба у раці кам`яній, поставили її на сани і, взявшись за гужі, повезли її. І коли були уже в дверях, зупинилась рака і не пройшла. І повеліли народу кликати "Господи, помилуй!". І повезли його, і перехоронили його 20 травня. І коли відспівали літургію, обідали брати всі разом, кожний із боярами своїми, і з любов`ю великою"2.
    Кінець шістдесятих — початок сімдесятих років XI століття позначений загостренням політичної ситуації в Київській Русі. Напади половців, міжкнязівський розбрат, який здійнявся по смерті Ярослава між його синами Ізяславом, Святославом та Всеволодом, голод, народні повстання в Новгороді, Києві, біля верхів`їв Волги,— все це надзвичайно актуалізує потребу канонізації Бориса та Гліба. Культ загиблих братів був безпосередньо спрямований проти негативних сил, які підривали єдність і міць давньоруської держави.
    Ушанування Бориси та Гліба скоро вийшло за межі Київської Русі. Мабуть, наприкінці того ж XI ст. культ святих було прийнято у Візантії. В Константинопольському храмі Софії встановлюють ікону Бориса та Гліба. В Іспагасі ставлять присвячену їм церкву. Збереглося проложне Житіє Бориса, писане вірменською мовою. Цей твір, напевне, був перекладом із грецької. Культ Бориса та Гліба поширюється серед слов`янських народів. У Чехії, в Созавському монастирі, будують на честь їх боковий вівтар у церкві.
    На Русі від урочистого акту 1072 року вишгородських святих ушановують загальноцерковно. День смерті Бориса — 24 липня — заносять до великих церковних свят. Крім того, в Київській Русі пам`ять Бориса та Гліба відзначали ще 5 вересня, в день смерті Гліба, 2 травня і 30 травня — на честь урочистостей 1072 та 1115 років, пов`язаних з перенесенням їхніх останків до новозбудо-ваних храмів. У пізніші часи додаються ще два дні пам`яті — 12 серпня (дата загибелі Бориса) та 11 серпня (цього дня 1191 року старі раки, в яких колись були поховані Борис та Гліб, було перенесено до Смоленського монастиря на річці Смядині). У місяцеслові початку XX ст. з пам`яттю цих святих пов`язані три дати — 24 липня, 5 вересня та 2 травня.
    До наших днів зберігся чималий масив писемних пам`яток давнини, присвячених життю й трагічній загибелі Бориса та Гліба. Головні з них — три. Передовсім то літописна оповідь, вміщена в Іпатському списку "Повісті врем`яних літ" під 1015 роком; вона має назву "О убієніє святыхъ новоявленіих мученикъ Бориса и Глеба". Далі — новгородська редакція в Новгород - ому першому літописі, її назва така: "О убиении Бориса и Глеба". Як доведено дослідниками ще на початку нашого століття, обидві згадані редакції походять від спільного джерела. Воно, на жаль, не збереглося. Більшість учених держаться такої думки, що то був текст у складі Початкового Київського літописного зводу 1095 року.
    До цього ж таки джерела тяжіє й інший важливий текст борисо-глібівського циклу пам`яток давньоруської книжності. Йдеться про анонімний твір "Сказание про страсть и похвала святых мучеников Бориса и Глеба". Деякі з дослідників гадають, що автором цієї пам`ятки був письменник XI століття Яків Мніх, відомий своїм твором на честь князя Володимира Святославича. Хоча найдавніший список, який зберігся у складі збірки, що належала московському Успенському соборові, датується XII століттям, цей твір, без сумніву, виник ще в попередньому, XI столітті. Збіг фактичної канви, а також і текстуальні повтори (подеколи до слова) у літописі та "Сказанні" дозволяють припустити, що останнє сягає якогось найдавнішого описання смерті братів. "Сказання" різниться з відомим нам літописним оповіданням більшою повнотою, популярністю викладу й художньою довершеністю. На думку сучасних дослідників, це є "одна з вершин давньоруської літератури саме з художньої точки погляду"3. Тому ця пам`ятка зажила такої слави в наступній традиції вітчизняної культури і зробилася головним джерелом для зрозуміння того, як давньоруська свідомість сприймала подвиг князів-мучеників.
    Зрештою, третім важливим джерелом є складене Нестором "Чтение о житии и о погублений блаженных страстотерпцев Бориса и Глеба". Воно значно поступається "Сказанню" мистецьким рівнем. Своєю структурою "Чтение" прагне максимально наблизитись до грецької житійної традиції. В літературі висловлювали доволі ймовірне припущення, що Нестор написав цей твір з нагоди підготовки до акту канонізації Бориса та Гліба Константинопольським патріархом.
    Зіставлення розглянутих трьох пам`яток дає змогу виявити риси, спільні для образу святості у православній традиції взагалі, й визначити принаймні деякі прикмети, специфічні для давньоруської культури.
    Зробимо одне застереження: ми викладатимемо плин подій так, як його подано давньоруськими книжниками. Це неодмінно треба сказати, бо сучасна історична критика має неабиякі сумніви щодо вірогідності багатьох епізодів цієї історії. Висловлюють припущення, що після смерті Володимира не Святополк захопив престол у Києві, як випливає з давньоруських текстів, а стали на боротьбу за нього брати Мстислав та Борис і винуватцем загибелі Бориса був Мстислав. Інші дослідники вважають винуватцем їхньої смерті Ярослава Володимировича — майбутнього князя Ярослава Мудрого. Безліч суперечностей виявлено і в традиційній оповіді про смерть Гліба4. Але нас тут цікавлять передовсім не самі історичні події, що складали зміст суспільного життя Київської Русі першої чверті XI століття, а той їхній образ, що змальований давньоруськими книжниками. Вони передали в ньому власне розуміння святості, сформували новий етичний ідеал поведінки, яким мав керуватися давній русич у своїм житті.
    Отже, полиньмо подумки в літо 1015 року, коли в своєму палаці, в князівському селищі Берестові на околиці Києва, помирав великий князь Київський Володимир Святославич. Саме з цього розпочинається оповідь, присвячена Борисові та Глібу, як у літописі, так і в "Сказанні". Багатодітний Володимир мав од різних жон дванадцятьох синів. Живих на час його смерті лишилося семеро: найстарший Святополк, далі Мстислав, Ярослав, Святослав, Судислав і молодші Борис та Гліб. У центрі подальшої оповіді стають Борис та Гліб, з одного боку, та їхній антагоніст Святополк — з другого. Таке протистояння, згідно з давніми переказами, визначилося від народження братів.
    Річ у тім, що після охрещення та одруження з "порфирородною" візантійською принцесою Анною Володимир не мав з нею синів. Вона народила лише дочку — Марію Доброгніву. Отже, всі сини були від батька-язичника. Але статус матерів їхніх був неоднаковий. Молодші сини Борис та Гліб були народжені жоною-болгаркою. її народ на сто років раніш од Русі прийняв хрещення. Тому шлюб з болгаркою-християнкою розглядався як справді благодатний та освячений церквою. Відповідно до цього сини болгарки від самого початку змальовані з найвищими якостями, притаманними їхньому тілесному й духовному образові.
    Наведемо деякі характеристики їх з "Читання" Несторового та "Сказання". Борис та Гліб, за Нестором, змалку вирізняються досконалістю своєю поміж усіма, хто їх оточує. Вони "тако св1»тящеся, акы дві зв-Ьзд-Ь светле посреди темныхъ"5. Борис був навчений грамоти, рано почав читати книжки, шануючи житія та муки святих угодників Божих. Малий же Гліб був біля брата, слухаючи його читання. Настановлений батьком на князювання, Борис у своїй отчизні виявляв надзвичайну лагідність та милосердя "не точью къ убогымъ, инъ и къ всЬмъ лю-д`Ьмъ". Подібним до нього змальовано й Гліба, котрий, за Нестором, був "дЬтескъ тЬлом, а умъ старь, многу же милостыню творя нищимъ и вдовицямъ и сиротамъ" (с. 5).
    "Сказання", як уже відзначалося, не приділяє спеціальної уваги описові життя Бориса та Гліба до трагічних подій 1015 року. Тут ми маємо узагальнені характеристики обох братів, цілком відповідні образові, що творить його Нестор. Найвиразніше змальовано старшого брата, Бориса, котрий є "правьдивъ и щедръ, тихъ, крътъкъ, съм`Ьренъ, всЬхъ милуя и вься набъдя" (с. 31). Не вдовольняючись переліком суто моральнісних, духовних чеснот, автор "Сказання", явно під впливом давньоруської народної традиції, завершує оповідь портретом молодого князя: "Об убо благов-Ьрьный Борись, блага корене сый, послушьливъ отцю б-Ь, покорялся при
    всем отцю. Т-Ьл-Ьмь бяше красЬнъ, высокъ, лицьмъ кругълмь, плечи велиц-Ь, тънъкъ въ чресла, очима добра-ама, веселъ лиц1>мъ, борода мала и усъ, младъ бо б-Ь еще, светяся цесарьскы, кр^пъкъ гЬлъмь, вьсячьскы укра-шенъ, акы цв-бть цвьтый в уности своей, в ратьхъ хъбъръ, в съв`Ьт`бхъ мудръ и разумьнъ при вьсемь, и благодать Божия цвьтяаше на немь" (с. 51 — 52). Погодьмося, що тут він скоріше нагадує героя давньоруської билини, аніж того аскета візантійської агіографії, котрий, полишивши плотське, поринув у вищі духовні сфери.
    Святополка змальовано за принципом контрасту. Якщо богоугодні Борис та Гліб є наділені абсолютною цільністю, органічно поєднуючи в собі тілесну бездоганність з мораль-нісною, то Святополк від початку свого життя має роздвійну, суперечливу натуру. Гріховний шлях, на який став Святополк ("окаянний" — так його пойменовують усі джерела), наперед визначила гріховність його народження. Ось як пише про це автор "Сказання": "Сего мати преже б-Ь чьрницею, гръкыни сущи, и поялъ ю 61> Яропълкъ, брать Володимирь, и растригъ ю красоты для лица ея, и зача отъ нея сего Святоплъка оканьнааго. Володимиръ же, поганъй еще, убивъ Яропълка и поять жену его, непраздьну сущю, отъ нея же родися сий оканьный Святопълкъ. И бысть отъ дъвою отцу и брату сущю, Т1ыъ же и не любляаше его Володимиръ, акы не отъ себе ему сущю" (с. 27 — 28). Отже, гріхам Святополка передують гріхи його справжнього батька Ярополка, котрий розстриг монахиню красуню-грекиню, зробивши її своєю жоною, та гріх його названого батька Володимира, котрий убив свого брата Ярополка і взяв собі його жону — матір Святополка. Зрештою і вона внаслідок цього є вмістищем гріха. Як колись Едіп, так і автор "Сказання" виводить тут персонажа, котрий від початку реалізує двоїсту парадигму: він є воднораз і син і племінник Володимира, і ця гріховна роздвійність визначає його моральнісне обличчя. Звідсіля — лицемірство, брехня, подвійна тактика, подвійна мораль. Якщо Борис та Гліб змалку тягнуться до стежки Божої, то Святополкові "въниде въсрьдце... сотона" (с. 38). Міжкнязівська війна, призвідником якої був Святополк і яка спричинила загибель Бориса та Гліба, набирає ознак глобального конфлікту поміж Добром і Злом, Богом і Сатаною. І саме з такої височини дивиться автор на поведінку персонажів трагедії 1015 року.
    Тоді, як помер Володимир, обох його синів-любленців Бориса та Гліба, що він їх, як найменших, довго держав при собі, якраз не було в Києві. Гліб щойно посів стіл у Муромі. (Правда, Нестор у "Читанні" викладає іншу версію: буцімто Гліб був іще занадто малий, щоб дістати князівство; дізнавшись про смерть батька і братовбивчий замір Святополка, він утікає на північ. Проте це є менш імовірне, ніж описане у "Сказанні" та літописних повістях.) Борис же очолив князівське військо в поході.
    Ще як заслаб Володимир, насунули на Русь печеніги з півдня. Тож послав князь їм назустріч Бориса. Тільки ж до бойовища не дійшло. Дізнавшись про наближення руського війська, печеніги відступили від кордонів Руської землі. Коли Борис повертався назад, додому, в дорозі його спіткала звістка про смерть батька і про те, що Святополк посів батьківський престол.
    Глибоко засмучений тяжкою втратою, помолившися Богові за упокій душі коханого батька, Борис водночас щиро радіє за свого старшого брата — "сий ми будеть яко отець" — і рушає знову до Києва, "яко овця незлобиво, не помышляше никоего же зла на брата своего" (с. 8).
    Святополк, захопивши стіл у Києві, щедрі дари роздавав киянам, але ті не так дуже радо приймали їх. Адже ж бо їхні рідні та близькі були в поході з Борисом. До того ж не до душі їм був Святополк, котрий ще за життя свого батька з намови польського короля Болеслава, тестя свого, хотів одколотися від Русі. Володимир за те кинув його до темниці. Бажаючи закріпити свою владу в Києві, Святополк задумав лихе проти меншого брата. Через гінців він запевняє Бориса в братерській любові, а насправді вони, як зазначено у "Сказанні", "льстьно, а не истину глаголя" (с. 32). Святополк подався вночі до Вишгорода та прикликав до себе Путьшу й інших мужів вишгородських і наказав їм виступити назустріч Борисові, щоб убити його. Лиходії погодились і рушили в путь.
    Коли дружинникам Бориса стало відомо про підступний план Святополка, вони кинулися просити свого князя, щоб пішов він на Київ і вибив окаянного з міста силою, та й сів на батьківському престолі.
    Але така пропозиція для Бориса не є прийнятна. Його моральні переконання не дають йому здійняти руку на брата, поготів на брата старшого: "Не буди ми възяти рукы на брата своего, и еще же и на старішпіа мене, его же быхъ им-Ьлъ акы отьца" (с. 33). Крім того, Борис здає собі справу з тим, що як станеться сутичка, то багато його вояків накладуть життям, а він з любові до них допустити того не можєї Тому юний князь просить дружинників, щоб верталися до рідних осель, а до Святополка посилає свого отрока, аби він запевнив старшого брата в Борисовій любові та відданості.
    Отрок не повернувся назад, бо Святополк його не пустив. Натомість надходить звістка, що вбивці вже наближаються до табору, і Борис, чуючи смерть, з гірким смутком починає готуватись до неї. Він наказує тим кільком отрокам, що лишилися біля нього, розбити шатро на березі річки Альти, і там, у самоті, з бурхливим риданням просить Бога про спасіння душі своєї і про милість до своїх убивць. А тим часом кати Святополкові Путьша, Тальць, Єлович та Ляшко підступилися до шатра. Щойно князь закінчив молитися, як вони забігли всередину і накинулися на нього. Та супроти вбивць став "угрин" Георгій, найулюбленіший слуга Бориса. Він хотів заступити собою князя, але впав, уражений вражою зброєю. Лиходії поспішали заволодіти дарунком князя, "гривною златою", що Георгій носив її на шиї, і відтяли голову бідоласі.
    Але життя ще не полишило зраненого князя, він вибрався із шатра. Вороги кинулися навздогін, Борис молив їх не добивати його, поки він не промовить ще однієї молитви. І князь дякує в ній Богові найперше за те, що він дав йому "убежати от прельсти жития сего льстьнааго" (с. 35 — 36), `ще й зичить миру старшому братові й убивцям, що він їх послав. А відтак просить підступників кінчати свою службу.
    Хто те бачив, ридали й захоплювалися з того, як повівся князь.
    А сталося все це, як повідомляє "Сказання", 24 серпня.
    Лиходії поклали тіло князя на воза та й повезли. Але дорогою він знову почав виявляти ознаки життя. Тоді двоє варягів, приставлених Святополком, добили його.
    Тіло Бориса привезли до Вишгорода й поховали біля храму святого Василія.
    Святополк же "окаянний" продовжує додавати беззаконня до беззаконня. Лиха стежка, на яку він ступив, тягне його до нових злочинів. У "Сказанні" устами самого лиходія розкрито пружини його злочинницьких діянь. Якщо ці діла припинити, розважує Святополк, то брати, щоб мені відомстити, або вчинять мені ще гірше, ніж ото я вчинив, або, в ліпшому разі, проженуть мене з батьківського престолу, "и поношения поносящихъ нападуть на мя, и къняжение мое прииметъ инъ" (с. 38); а що тяжіє наді мною материн гріх, то однак "съ правьдьныими не напишюся" (с. 39). Отже, він не знаходить іншого шляху, як цей кривавий — повинищити всіх братів, щоб не було йому суперників у його владі.
    Наступною жертвою став найменший із братів князь Гліб.
    Гліб мав отчину в Муромі, де він і сидів, ще не знаючи про смерть батька і Святополкове злочинство над Борисом. Святополк же посилає гінця до Гліба із звісткою, що батько їхній Володимир захворів і бажає бачити його в себе. Гліб, не гаючись, сів на коня і помчав до Києва. Та невдовзі його наздогнав гінець од брата Ярослава, котрий княжив тоді в Новгороді. Сумну новину Ярославові повідомила сестра, і от він сповіщав Гліба про батькову кончину, про загибель Бориса і просив його не йти до Києва, бо Святополк задумав і над ним учинити розправу.
    Тільки ж не може святий отрок не послухатись старшого брата. Він Має надію своєю покірливістю умилостивити Святополка і так порятувати своє молоде життя. Гліб знову пускається в путь. Аж тут кінь його зламав собі ногу. Тоді він іде до річки Смядині, сідає з дружинниками на "кораблець", щоб вийти до Дніпра і водою дістатись до Києва. По якомусь часі вгледіли вони стрічний корабель. Коли стало зрозуміло, що то є послані проти них люди Святополка, дружинники взялися до зброї, щоб захистити в бою свого князя. Та Гліб не міг допустити того і звернувся до своїх воїв із такими словами: "Друзі мої! Не треба чинити опір насильникам. Якщо ми зустрінемо їх без бою, то в посланців Святополка не буде причин позбавляти мене життя. Вони привезуть мене до Києва, де я вблагаю брата змилосердитись і зберегти мені життя. Якщо ж ми чинитимемо збройний опір, то й вас поб`ють і мене погублять. Тому, прошу вас, зійдіть на берег, а я сам зустріну їх посеред річки". Так переповідає Нестор Глібові слова, головний сенс яких — турбота про дружинників: "блюдя ихъ, да ніжако и тыхъ погубять и пролиють кровь неповиньну. Уняше бо святый единъ за вся умрети, и сего ради отпусти я" (с. 12).
    Лиходії на чолі з Горясером підпливли до "кораблеця" й поскакали на нього. Вони схопили Гліба, котрий і не думав опиратися, і наказали його кухареві Турчину вбити свого господаря. Цей слуга був не такий, як отрок Бориса, ладний віддати власне життя за свого князя. Турчин, наче Іуда, зрадив господаря і зарізав його, як безмовну вівцю: "закла яко агня непорочьно и безлобиво" (с. 43).
    Убивці повернулись до Києва і доповіли Святополкові про вчинене. Почувши це, підступник надумав було й інших братів отак повигублювати, та Бог не допустив того. Кияни повстали на Святополка і вигнали його з Києва. Батьківський стіл посів Ярослав.
    Тепер уже він пішов війною на Святополка, щоб помститись убивцеві безневинних братів. Перше бойовище сталося біля міста Любеча. Військо Ярославове перемогло дружину Святополка, і той змушений утікати "в Ляхи", до свого тестя Болеслава. Тоді вони обоє виступають на Русь і в бойовищі на річці Бугові завдають поразки Ярославу. Переможений князь подався до Новгорода, але новгородці, зібравши нову дружину, примусили його знову стати на бій із затятим ворогом. Цього разу Болеславове військо було розгромлене, а Святополк утік до печенігів. За їх допомоги він робить ще одну спробу заволодіти Києвом.
    Вирішальний бій стався на річці Альті, на тому самому місці, де загинув Борис. Ось тут Ярослав і здобуває остаточну перемогу над лиходієм. Святополк шукає тепер порятунку на Заході, "прибіаке въ пустыню межю Чехы и Ляхы, и ту испроврьже животъ свой зъл`Ь" (с. 47). Така була Божа кара на братовбивцю. З могили його понині, як говориться в "Сказанні", виходить "смрадъ зълый на показание челов`вкомъ, да аще кто си сътворить, слыша таковая, си же прииметь и вящыыа сихъ" (с. 47). А де та могила, ніхто не знає.
    Місця загибелі святих позначали з граничною чіткістю, щоб було де поклонитися їхній пам`яті. Злочинець же не гідний пам`яті.
    Місце поховання Святополка Окаянного, як зазначено в текстах "Сказання" й "Читання",— "межю Чехы и Ляхы". Відомий дослідник О.Сенковський пояснив цей вислів. То є переклад поширеної в Польщі приповідки: "Midzy Czechy і Lechy", що означає: "Хто зна, де й як"6. Автор "Сказання" завершує свою оповідь так: "И от-тол`Ь крамола преста въ Русьски земли, а Ярославъ прея вьсю волость Русьскую" (с. 48). Але описанням життьових подій не закінчується повість про святих страстотерпців.
    Чи не найголовнішим аргументом на користь святості є чудотворення. Тож і в Несторовому "Читанні", й у спеціальному додатку до "Сказання" поважне місце віддано описові чуд, пов`язаних із посмертною історією Бориса та Гліба.
    Чудотворення розглядається як особистий дар Божий, яким він значить своїх обранців. За життя Борис та Гліб довели свою моральну бездоганність боговгодними вчинками, а по смерті доказом їхньої святості є чудотворення.
    Тему чуда у творах борисо-глібівського циклу розроблено доволі детально, згідно з каноном візантійської агіографії. Чуда супроводять усі акції, пов`язані з перенесенням останків загиблих князів. Бориса, як було вже сказано, спочатку поховали у Вишгороді, біля церкви святого Василія. А тіло Гліба вороги кинули в "пустыни подъ кладою" (с. 13). Коли Ярослав кінчив справу помсти за безневинно вбитих братів, він наказав розшукати те місце, де мав покоїтись Гліб. Але нікому з оточення князя воно не було відоме. І тут допомогло чудо. Якось один чоловік випадком натрапив на тіло Гліба. Хоча багато часу збігло від дня загибелі святого отрока, тіло його було цілісіньке — не зайняв його ані птах, ані звір. Коли про цю новину дізнався старійшина найближчого міста і поспішив разом з отроками до вказаної місцини, то став свідком дива, яке приголомшило його: він побачив тіло святого "св-Ьтящася яко молнии" (с. 14). Староста поставив варту на тому місці й дав знати "христолюбцю Ярославу". За наказом князя тіло Гліба з усією шанобою перенесли на корабель, доправили до Вишгорода і поховали біля могили брата Бориса.
    Відтоді до цих могил почали приходити всі, хто жадав зцілення, адже, за словом Нестора, "всякъ недугъ и всяка язя отъ человекъ отгонима бываеть силою Господнею и молитвы ради Бориса и Гл-Ьба" (с. 15).
    Це є характерним, що творець чуда — не святий, а Бог. Святий своєю молитвою може вблагати Бога дарувати чудо. І коли Бог дарує його — то є знак боговибраності. Місцем поховання святого, де вчиняються чуда, не може бути проста могила. "Не л1шо бо 61» такому скровищу,— пояснює Нестор,— скровену подъ землею"(с. 15).
    По-перше, Бог чудесним чином значить те місце, де поховані святі страстотерпці. Образ святого завжди є пов`язаний з образом світла, вогню, як тієї субстанції, що "просвічує" тіло святого. Тому на місці поховання Бориса та Гліба час від часу спалахує божественний вогонь — "овогда свгбнгЬ, овогда столпъ огньнъ, с небесв сущь" (с. 16). Якось неподалік того місця стали на відпочинок варяги. Один з них відійшов од товаришів і, не відаючи, що тут поховані святі, ступив на їхню могилу. Тоді з неї вибухнуло полум`я й обпекло йому ноги. Відтоді, як сталося це чудо, ще частіше почали приходити люди на поклін до святого місця.
    А тим часом лихо приспіло. Пономар тої церкви, що стояла поблизу, по заутрені "омраченъ бывъ сномъ отъ вселукаваго сотоны" (с. 16). Він полишив у храмі запалені свічки і подався додому спати. Спалахнула пожежа, люди, котрі зоставались у церкві, встигли порятуватись, а от храм дощенту згорів.
    Нестор, за своїм звичаєм, пояснює цей випадок "Бо-жиимъ попущениемь" (с. 16): церковця ж бо дуже стара була й не годилося переносити до неї останки святих. Отак Бог дав знак на побудову нового храму, що й було зроблено. Божим піклуванням позначені й тіла святих страстотерпців — вони не підвладні тліну. Коли останки святих перенесли до новозбудованого храму і відкрили гроби, то зачудовано уздріли, що тіла їхні зовсім неушкоджені, а пахощі від них розлилися по цілім Вишгороді.
    Наступний опис чуд містить перелік їх, обов`язковий для святих: силою, даною від Бога, вони повертають зір сліпим, визволяють безневинно ув`язнених. І чуда ті діються скрізь. "Сим же образомъ,— сказано в Несторо-вому "Читанні",— многы, сущая въ жел`Ьзехъ и въ погреб-Ьхъ, избависта, не токмо въ град* томъ единомъ, но на всихъ м-Ьстехъ" (с. 20). Святі вздоровлюють німого й кульгавого, сухоруку жінку, котра мешкала в Дорого-бужі й зазнала кари за те, що працювала за церковного свята.
    Насамкінець у Нестора вихоплюється щире захоплення и задивування з тих чуд: "И кто не подивиться святыма сима? Кто ли не похвалить ею? Сима ангели почюдишася и человіщи прославиша" (с. 25).
    Чудо, яке вчиняють святі, завжди є спрямоване на захист нещасного, страдника, пригніченого. Воно сприймається як вияв неземного милосердя, нічим не обмеженої любові праведника до людей, котрих він не тільки чудесним чином уздоровлює од хвороб тілесних, але й зціляє духовно. Ось така, антиіндивідуалістична інтенція, в якій закладено сприйняття високоморального життя як служіння людям, становить одну з головних підвалин образу святості у світогляді, в культурі Київської Русі.
    Звичайно, сказаним не вичерпується зміст розуміння святості, високої моральнісної науки, що їх ця культура всіляко прагнула через ушанування святих вкласти в душі людей для їх просвітлення. Образ святості в давньоруській свідомості був як взірець відповідального ставлення до кожного вчинку і будь-якого діяння, що вкупі з них складається повсякденне життя людини. Збудити таке ставлення допомагало й "панорамне" бачення історії, притаманне тогочасним книжникам і яскраво виражене, зокрема, в творах борисо-глібівського циклу. Події людського побутування вони споглядають ніби з далекої відстані. Факти історії зображено так, наче дивимося на них "з височини пташиного льоту", на тлі історичного буття цілого світу. Тому про кожен конкретний учинок можна судити не з огляду на щоденні потреби людини та безпосередню користь, яку обіцяють їй ті чи ті діяння її, а з того, яке є значення того вчинку в плані історичному, всесвітньому. Так виробляється надзвичайно важливе розуміння історичності власного буття, а поряд з тим і почуття високої відповідальності за все, що чинить людина, не лише перед самою собою, а й перед своїм народом, його історією, перед цілою людськістю, перед Богом.
    Святий подвиг Бориса та Гліба з цього погляду вписується в максимально широкий контекст Священної історії і має всесвітньо-історичну значущість. Таким він і постає в Несторовому "Читанні".
    Нестор починає свою розповідь про події 1015 року на Русі не з характеристики головних учасників, не з оцінки ситуації в країні. Цей конкретний епізод вітчизняної історії, як видно з його повісті, свою справжню важливість показує лиш у контексті загальної Священної історії. Отож зачин його писання — про вчинення Богом світу, історію перших людей та їхнього гріхопадіння. Осібно розказано про братів Каїна та Авеля, бо тут є безпосередня аналогія зі злочином Святополка. Відтак Нестор згадує ті далекі часи, коли з намови диявола почало ширитись язичництво межи людьми. Бог заради порятування роду людського посилає своїх пророків, а потім сина свого. "Читання" розповідає про земне життя Христа, його смерть, воскресения, про те, як Ісус посилає апостолів на проповідь християнства. Багато народів прийняли цю правдиву віру. Тільки Русь не знала свого апостола. Але Бог, веде далі Нестор, виявив особливу турботу про цю землю і про народ, котрий був на ній, оскільки бажав його "в последняя дьні присвоити къ своєму Божеству" (с. 3) і не дати загинути йому зовсім у "прелесті ідольській".
    Після такого вступу виразно висвічується значення подій за часів Володимира Святославича, батька Бориса та Гліба. Цей князь "б-Ь же мужь правдивъ и милостивъ къ нищимъ и к сиротамъ и ко вдовичамъ, Елинъ же віфою" (с. 4). Бог його надихає прийняти християнство. Охрестившись, Володимир прилучає до віри православної своїх підданих. Цим він є рівний візантійському імператорові Костянтину, котрий навернув свій народ у віру святу, істинну. "Вторый Костянтинъ в Руси явися" (с. 4). Богообраність Руської землі, з погляду Нестора, є засвідчена наверненням народу її в християнство. Це, як на нього, є чудо. Чудом є те, що вчорашній язичник, котрий примушував усіх приносити требу ідолам, зробився християнином і прилучив до християнської віри свій народ. Чудом є й те, що русичі радо прийняли нову віру, не чинячи спротиву, "акы издавьна научены" (с. 4).
    Отже, безпосереднім контекстом, у який поміщено життя та загибель братів-страстотерпців, є вселюдська історія від створення світу Богом й аж до прийняття християнства на Русі за часів князювання батька святих отроків. Кожен крок у їхнім житті супроводить порівняння з персонажами Священної історії. Тому все, що відбувалося з Борисом та Глібом, сприймається не як таке, що належить виключно їхньому приватному життю,, а як доказ значливої причетності Божих обранців до сфери святості. Цю причетність символізують також імена, дані їм під час охрещення.
    Бориса, розповідає Нестор, охрещено було Романом, "яко же и на ономь почиваше Духъ Святый измлада, тако же и на семь благодать бъ Божия" (с. 5). Така ж значлива аналогія — в іменні Гліба, нареченого Давидом. Був він, пояснює Нестор, найменший у батька свого, як і Давид. Та головне полягає в тім, що "яко же пророкъ Давыдъ изиде противу иноплеменьнику и погуби и, отъять поношенье отъ сыновъ Израилевъ, тако же и сий святый Давыдъ изиде противу супостату дьяволу и погуби и, и отья поношение отъ сыновъ Рускыхъ" (с. 6).
    Отже, запровадження християнства на Русі за часів Володимира і подвиг перших святих землі Руської Бориса та Гліба прилучають народ руський до Священної історії. Цю ідею автори житій повсякчас підкреслюють відповідними порівняннями. Як уже зазначалося, злочин Святополка проти молодших братів поставлено в один ряд з убивством Каїном брата Авеля, а мученицьку загибель Бориса та Гліба — з жертвою християнських мучеників Микити, В`ячеслава та Варвари. Поховання Бориса та Гліба у Вишгороді, завдяки чому це місто перетворюється на зону особливого піклування святих, стає на рівні історії Дмитра із Солуні.
    Причетність до сфери Божественного виявляється також у безупинному інтимному спілкуванні з Богом, у зверненні до нього через молитву. Цим позначений кожен душевний порух святих братів у вирішальні моменти їхнього життя. До Бога лине молитва Бориса за упокій душі померлого батька. Молитвою він зустрічає своїх катів, котрі прийшли виконати злочинний наказ Святополка. Передсмертні слова Бориса — гаряче благання до Бога помилувати його грішного брата. Зі словами молитви на устах помирає і Гліб.
    Така підкреслена причетність до Священної історії, світу святості підносить Бориса та Гліба понад звичайний рівень синів людських. Святий, якнайближче доступаючи сфери Божественного, набуває прикмет, які дозволяють порівнювати його не з людьми, а з ангелами. Лиходії ж, котрі занапащають святих, уподібнюються до бісів. Протистояння святого і неправедного стає уособленням споконвічного змагання Добра і Зла, боротьби поміж Богом і дияволом, ангелами і бісами. Святий, подібно як ангел, робить добро людям, а лихі люди, як біси, є послані на зле. В певному розумінні лиходій, котрий здіймає руку на святість —гірший од біса. "Біси бо чіловека боятся,— пояснено в "Сказанні", — а зълъ члов`Ькъ ни Бога ся боить, ни человіка ся стыдить, б-Ьсы креста боятся Господня, а челов-Ькъ золъ ни креста ся боить" (с. 38). Для Бориса та Гліба автор "Сказання" знаходить високі, зворушливі слова: "Тімь же ваю како похвалити — съв-Ьмъ, или чьто рещи — недоумію и не възмогу. Ангела ли ва нареку, имьже въ скорі обрітаетася близъ скърбящихъ? Нъ плътьскы на земли пожила еста въ чловічьстве. Чловіка ли ва именую? То паче всего чловічьска ума преходите множьствъмь чюдесъ и посЬщениемь немощьныихъ... По истина несумьньні рещи възмогу: вы убо небесьная чловіка еста, земльная ангела, стълпа и утвьржение землі нашея!" (с. 49 — 50).
    Опікуючись "всей земли Русьскіи" (с. 50), святі виказують свою обраність "енергетичним" зростанням, своєрідним "світлосяянням", осяйним ореолом. Він призначений освітлювати людності шлях назустріч святому, до морального вдосконалення. Не випадково, як уже говорилося, місця, де поховані святі, випромінюють світло, і це є конкретно-чуттєва ознака їхньої святості. Святий, як наголошується в "Сказанні", покликаний "світити въ мирі премногыими чюдесы, сияти въ Русьскіи стороні велиціи"(с. 48).
    Що ж є найголовнішим на шляху моральної доброчесності, який освітлюють святі своїм подвигом? В чому моральна значущість самого цього подвигу? Це можна зрозуміти, коли розважити над тією моральнісною наукою, що її здобула Київська Русь із діянь святих братів, наукою, зерня якої проросло у наш час.
    Усе те, що є підкреслено дивним, незвичним для свідомості наших пращурів ув історії загибелі Бориса та Гліба: найбільше те, що вони по своїй волі вибирають смерть; мають змогу порятуватись, але не бажають наражати на небезпеку своїх вірних слуг, ладних віддати за них життя,— усе це виставляє їх як речників нової історичної ідеї. Було щось таке, що його святі брати поставили понад життям. Оцей принцип, освячений їхньою мученицькою смертю, одностайно стараються всіляко виділити всі пам`ятки розглядуваного циклу. Його суть літописна повість формулює словами Бориса, котрий відмовляється очолити збройний похід проти Святополка: "Не здійму руки на брата свого старшого"7. Моральнісну значущість неухильного дотримання принципу старій-шинства підкреслюють і анонімне "Сказання", і Несторо-ве "Читання". Нестор, той просто так і мовить до сучасників: "Видите ли, братие, коль высоко покорение, еже стяжаста святая къ старійшу брату. Си аще бо быста супротивилася ему, едва быста такому дару чюдесному сподоблена отъ Бога. Мнози бо суть ньгаі дітескьі князи, не покоряющеся старшимъ и супротивящеся имъ, и убиваеми суть: ти не суть такой благодіти сподоблени, яко же святая сия" (с. 25).
    Отже, безумовна покора меншого старшому, навіть ціною життя,— ось той моральнісний імператив, який втілює в життя жертовний подвиг.
    У реальній історії політичного життя Київської Русі авторитет влади старшого брата, ба й навіть батька, не переходив межі морально-припустимого. Ще й більше, найпопулярніші на Русі династії — засновники єдиновладдя — то все були лінії, започатковані меншими синами: Всеволодовичі, Юрійовичі, Даниловичі. А що ідея старійшинства не вельми обходила повсякденну політичну свідомість давньоруської суспільності, то треба було надзвичайних заходів на утвердження її в житті. Таким заходом і стало вславлення подвигу Бориса та Гліба.
    Може постати питання: чому саме принципові старійшинства надавалося таке виняткове значення? Для того, щоб відповісти на нього, звернімось, бодай побіжно, до вельми дражливої для давньоруської свідомості теми "єдності землі Руської" і пов`язаного з цим осудження між-князівських усобиць.
    Сам собою факт роздрібненості Руської держави сприймався як природний і закономірний. Закликаючи до єдності Русі, вітчизняні діячі культури обстоювали не унітарну державність, а братерство та взаємодопомогу поміж усіма князями, при чім —із суворим дотриманням принципу феодальної ієрархії, підлеглості "менших" князів "старійшим". Феодальне роздрібнення країни було випливом об`єктивних законів суспільно-економічного розвою. По-своєму реалістично оцінюючи ситуацію, руські книжники беруться до виправдання принципу суверенного існування кожного князівства. Проте чимраз дужче заявляла про себе потреба максимально гармонізувати взаємини межи окремими землями, припинити розбрат, установити лад у міжкнязівському спілкуванні.
    Для того, щоб замирити відцентрові та доцентрові сили, потрібна була ідея, яка узгодила б їхні інтереси. І суспільна думка Київської Русі саме в другій половині XI ст., на яку припадає й канонізація Бориса та Гліба, виробляє принцип "отчини". "Отчина" — це та земля, якою править законний володар. Вона є захищена "отчинними правами" від зазіхань з боку інших князів. Права старій-шого (великого) князя є на певну міру обмежені, проте їх доволі на те, щоб стримувати ріст міжусобного розбрату. "Повість врем`яних літ" доводить непохитність цього принципу посиланням на Священну історію. Від тих часів, сказано у літописі, як за жеребом землі були поділені між синами Ноя Симом, Хамом та Яфетом, установився порядок "не переступати нікому жереб братній, і жив кожний у своїй частині"8.
    На цю старозаповітну легенду накладались реалії суспільного життя Київської Русі, що були живим відображенням традиційних родових взаємин. Усі давньоруські князі вважалися представниками єдиного роду, родичами. Вони утворювали за старійшинством одне генеалогічне древо. Так само й землі Руські уявлялися у вигляді древа земель, що різнилися одна з одною своїм значенням. Поділ сфер княжого володіння мав відповідати рівневі обох "древ", генеалогічного й територіального.
    Запроваджений Ярославом Мудрим принцип "отчини" був юридично закріплений його внуками, котрі 1097 року на князівському зібранні в Любечі постановили: "кождо да держит отчину свою".
    Зрозуміло, що на практиці такий принцип зумовлював безнастанне переміщення князів з однієї землі до іншої, бо старійшинство залежало від змін у складі князівського роду. Кожна смерть чи народження членів роду тягли за собою перестановки у владі. Впродовж півтора століття по смерті Ярослава Мудрого той принцип незмінно проголошувався на рівні суспільної свідомості, але безупинно порушувався в реальному житті.
    За такої ситуації особливого значення набувають моральні чинники. Саме на часі було усвідомлення величезної дійовості їх в установленні моральної та ідеологічної дисципліни.
    В межах концепції "отчини" особливо докладно розроблялися норми, що мали етично обмежувати свавілля державної влади. Це багато важило за умов міжусобних сварок. Принципи братерської любові, шани й безумовної покори меншого перед старшим проголошуються як мало не головні чесноти державного діяча. "Живіть між собою в любові, бо всі ви брати від одного батька і одної матері. І якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим"9,— так у "Повісті врем`яних літ" викладено цю ідею — найважливіший заповіт Ярослава Мудрого синам своїм.
    Принципи братерської любові лежать і в підґрунті політичної етики Володимира Мономаха. В листі до Олега Святославича він цитує популярну на Русі сентенцію з першого послання апостола Івана: "Бо коли хто каже: "Бога люблю, а брата свого не люблю, то лож"10. Цю ж цитату наводить і автор "Сказання" про Бориса та Гліба, культ яких безумовно відповідав щойно відзначеній тенденції, що утверджувалася в морально-політичній свідомості тогочасної Русі.
    Але, за всієї вагомості конкретно-історичних чинників, поширення культу Бориса та Гліба перейшло за межі встановлення принципу "отчини". Воно зумовило закріплення в свідомості народу певних уподобань, які впродовж віків були визначальними в його моральному кодексі.
    Значною мірою то були відмінності християнської моралі та етики взагалі. Але навіч є й своєрідні риси. Культ Бориса та Гліба служив проповіді та втіленню в життя найголовніше покори, любові та неприйняття марноти земного світу, що пов`язані з усвідомленням безглуздості жадання влади.
    Скромність, лагідність, сумирність — ось ті якості, які характеризують моральне обличчя святих братів Бориса та Гліба. Ще зовсім малим, розказує Нестор у "Читанні", Борис кохався у святих книгах та молитві до Бога, просив Господа, щоб дарував йому шлях, як отой, що пройшли його святі обранці Божі: "Да не вознесется мысль моя суєтою мира сего, но просвіти сердце мое на разумие твоє и твоихъ заповЪдий, и даруй ми даръ, его же дарова от в-Ька угодникомъ" (с. 5). Покірливість відзначає і наступні кроки Бориса. Коли Володимир задумав його одружити, син виконав волю батька, за словом Нестора, "не похоти ради телесныя —не буди то,—но закона ради цесарьскаго и послушания ради отца" (с. 6). А як доручив йому Володимир, бувши недужий, очолити військо й виступити на печенігів, то він з охотою те зробив, бо, як пише автор "Сказання", "сынъ быхъ отцю послушьливъ" (с. 28).
    Не менш яскраво показано притаманну братам безмежну любов до людей, милосердя до ближніх своїх. Характеризуючи Гліба, Нестор зазначає, що він "многу же милостыню творя нищимъ и вдовицямъ и сиротамъ" (с. 5). А щодо Бориса автор "Читання" вважає за потрібне наголосити, що милосердя своє виявляв він "не точью же къ убогымъ, нъ и къ всимъ людемъ" (с. 6). Те, що Борис відпустив своїх дружинників, дізнавшись про лихі заміри Святополка, Нестор пояснює добросердям святого отрока. А найвища ознака безмежної любові до ближнього — його молитва за найлютіших ворогів, котрі намірились заподіяти йому смерть.
    Так само чинить і Гліб, з наближенням лиходіїв відсилаючи своїх воїв: "Уняше бо святый единь за вся умрети, и сего ради отпусти я",—оповідає Нестор (с. 12). Гліб зичить миру вбивцям своїм і з тим помирає.
    На противагу добрості й любові до всіх людей, навіть і до недругів, недобрі чуття ненависті й гнівливості є прикметою тих, кому "в сердце сотона вниде". Ось такий і є Святополк, котрий не дослухався заповітів Божих. "Аще кто гетЬвается на брата своего, повиненъ есть суду и муце огньнъи",— висновує Нестор (с. 9).
    Прикметною рисою святих є усвідомлення минущості земних цінностей, не вартих того, аби ними керувався праведник у своєму житті. Борис рішуче відступається од боротьби за владу: "Аще пойду въ домъ отца своего, то языци мнози превратят сердце мое, яко прогнати брата моего, яко же и отець мой преже святого крыцения, славы ради и княжения мира сего, и иже все мимоходить и хуже паучины... Чьто бо приобр-Ьтоша преже братия отца моего или отець мой? Къде бо их жития и слава мира сего, и багряница, и брячины, сребро и золото, вина и медове, брашьна чьстьная и быстрин кони, и домове красьнии и велиции, и имъния многа, и дани, и чьсти бещисльны, гърд`вния, яже о болярЪхъ своихъ? Уже все се имъ акы не было николи же, вся съ нимь ищезоша..." (с. 30).
    Ще й тому так бідкається Борис, дізнавшись про смерть батька, що старший брат не став йому на заміну, забув про найвищі цінності: він "о суетни мирьськыихъ поучається" (с. 29). Глібові, котрий втратив коханого брата Бориса, що з ним його споріднювала ще й відданість неперехідним цінностям буття, смерть миліша за життя в цьому світі з його марнотними пристрастями: "О, милый мой брате и господине!— побивається Гліб,— аще еси уполучилъ дрьзновение у Господа, моли о моемь унынии, да быхъ азъ съподобленъ ту же страсть въсприяти и съ тобою жити, неже въ св`Ьт`Ь семь прельстьнііь" (с. 40).
    У наведенім уступі зі "Сказання" мотив мучеництва досягає надзвичайної сили звучання. Так моральнісна наука, що випливає з добровільної мученицької смерті Бориса та Гліба, через натхненне слово стародавнього письменника засвоювалась сучасниками.
    Взагалі мотив зв`язку жертовності зі святістю був доволі популярний на Русі. З двадцяти двох святих, канонізованих церквою до 1364 року, за перші три століття її історії, одинадцять, тобто половина, прийняли мученицьку смерть. Крім Бориса та Гліба, вшановували святих Ігоря Ольговича (князя Чернігівського), Андрія Боголюбського, Авраамія (мученика болгарського), Михайла Чернігівського, Романа Олеговича (князя Тверського), Михайла Ярославича (князя Тверського), Антонія, Івана та Євстафія (віленських мучеників).
    На відміну од грецької (а так само й римської) церкви, де святих мучеників ставили на чільному місці й у літургійному, й у народному вшановуванні, давньоруська церква нічим особливим не виділяла своїх мучеників з ряду святих. Переважну більшість цих загиблих за віру вшановують або тільки в окремій місцевості, де безпосередньо відбувались події, пов`язані з їхнім подвижницьким життям, або ж зовсім забули. Небагато хто з православних людей знає про варягів Федора та Івана, про печерського інока Євстратія, Кукшу та інших, подібних до них.
    Жоден із згаданих великомучеників не може зрівнятися авторитетом своїм з Борисом та Глібом. Отже, справа не в самому лише факті загибелі безневинної жертви від руки
    зловмисника, а в тій ідеї, за яку було віддано життя. В грецькій православній традиції, як завжди, вшановувалась пам`ять тих, хто прийняв смерть од руки поганина, язичника, відступника од віри. Знала таких самозречених страдників і Київська Русь, навіть ще і до 1015 року — часу загибелі Бориса та Гліба. Для того, щоб збагнути відмінність їхнього подвигу від страждань інших мучеників за віру, згадаймо Федора та Івана. Вони були одними з найперших православних, над якими вчинили наругу язичники.
    Ми вже побіжно спинялися на тих подіях 983 року, коли Володимир повернувся до Києва після перемоги над ятвягами і, як завжди, на Перуновому пагорбі з такої нагоди було влаштовано свято.
    Довкола капища запалали жертовні вогнища, на жертву Перунові забивали худобу, різали півнів. Але волхвам здалося, що того замало, щоб належно віддячити богові, який оберігав їхнього князя з дружиною у поході. "Мечемо жереб на отрока і дівицю, на кого впаде, того й заріжемо на жертву богам",— постановили вони. Жереб випав на Івана — сина варяга Федора. Сам Федір був купець, котрий прийшов із Константинополя й оселився у верхньому граді, неподалік князівського палацу, де згодом Володимир поставив храм святої Богородиці.
    Не злюбив Федора та його сина, "красеня на вроду й душею", диявол, бо, як пояснює літописець, нечистий мав владу над усіма, а ці були йому "як тернина в серці". Річ у тім, що Федір та Іван охрестилися у Візантії і, живучи серед язичників, таємно сповідували християнську віру. Тим-то, веде далі оповідач, диявол й нацькував людей на цих вірних християн.
    Коли жереб показав на Івана, було послано людей до двору Федора, щоб вони переказали йому волю богів, а сина забрали й привели на Перунову гору. Та Федір не послухався посланців і сказав їм: "Не боги то, а дерево. Сьогодні є, а завтра згнило. Не їдять бо, не п`ють, не говорять, а зроблені руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один, йому служать і поклоняються греки, він сотворив небо, і землю, і чоловіка, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі, а ці боги що зробили? Самі зроблені. Не дам сина свого бісам". Тоді збуджена юрба вдерлася в дім і вбила батька та сина. Так загинули непохитні у вірі своїй ці перші давньоруські християни-мученики, але назавжди лишилися переможцями у двобої з дияволом. Своїм прикладом вони засвідчили, підсумовує літописець, що Руській землі не бути під владою диявола, він і тут не знайде собі пристановища. "Так же перемогли його ції два мученики і прийняли вінець небесний нарівні зі святими мучениками і праведними"11.
    Здавалось би, Борис та Гліб у свій смертний час не виявили таких рис, які давали б їм перевагу перед традиційним образом мученика за віру. їм не властиве палке чекання смерті як звільнення з полону земних пристрастей і спокус, як жаданого з`єднання зі сферою Божественного. Навпаки, і "Читання", й особливо "Сказання", спеціально підкреслюють притаманну юним братам щиру любов до життя і той біль сердечний, який викликає в них думка про близький кінець. Вони є далекі од зречення світу людського, надто кровного зв`язку, любові до рідного батька, братів. Борис, дізнавшись про скін батька, невті-шимо плаче: "Увы мн-ь, світе очию моею, сияние и заре лица моего, бъздра уности мое-Ь, наказание недоразумения моего!" (с. 29). Ще дужче переймається смертю батька і втратою брата Гліб. У цих святих ми не знайдемо і зневаги до світу людського, а поготів світу кровного, родинного, що була притаманна зразковій поведінці монаха-аскета. Натомість у "Сказанні", в гіркому прощанні Бориса та Гліба з життям, проникливими словами передано любов до цього " звабливого світу". Борисові ятрить серце не лише смерть коханого батька —його ридання над власним занапащеним життям не менш болісні. Звертаючись до Бога, він молить його: "Не остави мене погыбнути, но ты Самъ державьную руку твою простри на мя грёшьнаго и худаго, избави мя отъ ярости идущих на мя, спаси мя в часъ сий" (с. 10). Ще виразніше цей мотив чується у благанні Гліба, зверненому до вбивць: "Не дъите мене, братия моя мілая и драгая, не дъите мене, ни ничто же вы зъла сътворивъша... Помилуйте уности моєї», помилуйте, господье мои!.. Не пожьнете мене отъ жития не съзьр`Ьла, не пожьнііте класа не уже съзьр`Бвъша, нъ млеко безълобия носяща!" (с. 41).
    Ні, нема в Бориса та Гліба, як їх малюють давньоруські письменники, ані бажання смерті, ані виклику силам зла, чим так часто позначені діяння святих мучеників. Брати йдуть назустріч своїй загибелі "плакашеся съкрушенъмь с-ьрдьц-ьмь" (с. 33). Проте тут і гадки нема про слабкість духу. Навпаки, на тлі такої життєлюбності яскравіше проступає велич подвигу, звершеного святими братами. Вони "душею радостьною жалостьно гласъ испущааше" (с. 33). Те, що в душах їхніх зійшлися разом два такі протилежні переживання,— ота мука озивається в читачеві особливим співчуттям. І це ж визначає осібне місце Бориса та Гліба в ряду святих.
    Суворому монахові-аскету земне життя не є дороге. Вони ж усім своїм молодечим єством чують потяг до нього. Та хоч яка велика для них принада життя, вони знають ще вищі цінності. Смерть не була невідворотна, але ціна порятунку для них неприйнятна. Тому жертва їхня — то результат вільного вибору. Хоч як хочеться жити, хоч як страшно вмирати, та жертовний подвиг в ім`я Бога обертається втіхою і надією на життя вічне.
    Усвідомлення смерті як жертви, що принесена Богові, жертви, якою людина дарує йому найцінніше, що в неї є,— своє життя,— ось що наскрізь проймає всі твори, присвячені святим страстотерпцям. Уподібнення загибелі Бориса та Гліба традиційному жертвоприношенню —один з провідних мотивів "Сказання". Коли Борис з останньою молитвою звертається до Бога, то просить прийняти його, "яко овьна на сън`Ьдь" (с. 36). Так само в образі ягняти, відданого на жертву Богові, постає і Гліб. Описуючи жахливу сцену, коли кухар Глібів, схопивши юнака за голову, перерізав йому горло, автор "Сказання" вдається до такої аналогії: "закла яко агня непорочьно и безлобиво" (с. 43).
    Істотна річ, що жертовний акт здійснюється з волі самої жертви. Жертву не вибирають десь інде, з-поміж інших, а вона є сама в собі, з`єднана сама з собою як самопожертва. Духовний улаштовувач жертви, її конструктор і, тим самим, жрець з`єднані з самою жертвою в одне неподільне ціле, що є результатом акту свобідної волі, свобідного вибору.
    Отже, тема любові до життя переростає в тему мучеництва як вибору добровільної муки. Адже що дужча любов до життя, то величніший подвиг свобідного вибору смерті заради найвищих цінностей.
    Хочемо знову навести слова, які згадували з іншої нагоди, щоб увиразнити своєрідність цієї стрижневої теми давньоруських писань. Недаремно двічі в "Сказанні" Борис промовляє: "Аще кровь мою пролиет, мученикъ буду Господу моєму". Він згадує про "мучении и страсти" святих Микити, В`ячеслава й Варвари, і думки ці вселяють в його душу звагу йти їхнім шляхом. У передсмертній молитві він складає дяку Богові, котрий сподобив його "труда святых мученик". А Гліб, дізнавшись про смерть брата, молить Господа, "да быхъ азъ съподоблен ту же страсть въсприяти" (с. 40).
    Свобідний вибір мучеництва —то ще більше, як саме лише сповідування віри Христової, відданість ученню Божому. Це є свідоме будування власного життя за зразком земного подвигу Христа, вільна мука як наслідування Йому. Ось та головна наука, яку всіляко стараються вкласти в розум і серце свого читача-співрозмовника давньоруські автори.
    Так підживлювався грунт, на якому давньоруська ментальність зроджувала самобутнє життєрозуміння: ідеалом вважалося не саме лише осягування вищої правди, сенсу людського буття, а подвиг щоденного втілення у власній життєвій практиці пізнаної істини. За всієї шани до Слова, пріоритет завжди зоставався за Ділом, спрямованим на втілення істини, проголошеної Словом. Тому вищим за подвиг мучеників в ім`я віри вважався героїчний шлях тих, хто власну життєдіяльність будує за зразком поведінки Христа. Свобідне страждання заради любові до людей в ім`я їхнього спасіння — сенс земного подвигу Христа, отак і свідомий, вільний вибір мучеництва є втіленою любов`ю до Бога, наслідуванням його прикладу. Ця ідея, служіння їй пересилювали прив`язаність до життя. Борис перед смертю шукає опори саме в Христовій самопожертві заради спокутування людських гріхів: "Господи Иисусъ Христе, иже симь образъмь явися на земли, изволивы волею пригвоздитися на кр-ьст и приимъ страсть гр`Ьхъ ради нашихъ! Съподоби и мя прияти страсть" (с. 34). З цими словами, взятими із "Сказання", перегукується й молитва Бориса, як передає її Нестор: "Благодарю Тя, Владыко Господи, Боже мой, яко сподобил мя еси недостойнаго съобыцнику быти страсти Сына твоего, Господа нашего Исуса Христа" (с. 11).
    Через подвиг святих страстотерпців давньоруська свідомість сприймала образ Сумирного й Страждаючого Христа, чиє добровільне мучеництво служить перемозі Добра над Злом. "Святі Борис та Гліб,— відзначає Г.Федотов,— створили на Русі особливий, не вповні літургійно виявлений, чин "страстотерпців" — найпарадоксальніший чин руських святих. За більшості випадків видається неможливим говорити про вільну смерть: можна говорити лише про непротивлення смерті. Непротивлення це, мабуть, надає характеру вільного заклання насильницькій кончині й очищує заклану жертву там, де дитинство не дає природних умов чистоти"12.
    Подвиг страстотерпства є найвища наука, яку Добро протиставляє Злу, Насильству й Неволі.
    Хоч би яким всемогутнім здавалось насильство, хоч би якими слабкими в зрівнянні з ним були сили Добра, все ж таки перемога зостається за ними. Жертва стає перепоною зростанню насильства. Якщо гвалтівний опір Злу помножує кількість Зла в світі, то самопожертва спиняє ріст насильства, поширення якого загрожує основам життя.
    Самопожертва виявляється й шляхом для подолання неволі, для виходу з рабства необхідності й примусу до Божественної свободи.
    Здавалось би, ніщо так не суперечить свободі, як смерть. Аж ні, парадоксальність поведінки Бориса та Гліба якраз і полягає в тім, що, вибираючи смерть, вони здобувають найвищу свободу. Через смерть вони виборюють вільне, вічне життя. Прилучаючись через вільний вибір смерті до царства свободи, вони реалізують справді духовний прорив до Бога, стверджують ідеал христоподібності як критерій святості.
    В утвердженні образу святості на Русі попереду ідеалу христоподібності йшов, як ми бачили, образ апостоло-подібності. Характерна річ, що і цей образ в Київській Русі витворювався на прикладах життєвих подвигів святих — Ольги та Володимира.
    Завершуючи розгляд історії образу святості представників чину благовірних князів, відзначимо особливості цього образу в культурі Київської Русі. На відміну од грецької церкви, де найперше бралися на увагу заслуги святих царів та цариць у боротьбі з єресями і вшановувався теократичний ідеал царського служіння, давньоруська церква не висвячує владу як таку. Князь сприймався передовсім як речник народних інтересів, як народний ватажок, національний герой. У подвижницькому житті святих вбачали не лише особистий, але й національний подвиг, і це визначало своєрідність ідеалу праведного життя в культурі Київської Русі.
    У сонмі святих князів можна виділити кілька груп залежно від характеру подвигу, здійсненого ними. Першу таку групу складають рівноапостольні святі Ольга та Володимир. Другу —князі-страстотерпці, репрезентовані насамперед Борисом та Глібом. До цієї ж групи належить князь Василько Костянтинович, котрий 1238 року був після битви на Ситі захоплений у полон татарами і вбитий у Шеренському лісі. Чи не найшанованішим після Бориса та Гліба був князь Михайло Всеволодович Чернігівський. Він разом з боярином Федором прийняв мученицьку смерть в Орді 20 вересня 1246 року. Як страстотерпця вшановували князя Київського Ігоря Ольговича, вбитого киянами 1147 року.
    Наступна група — то князі-іноки, поміж якими найшанованішим був Нікола Святоша, колишній князь Чернігівський, смиренний воротар і трудник Печерського монастиря, один із вірних духовних чад святого Феодосія. Ми ще матимемо нагоду звернутися до образу цього святого, коли йтиметься про подвижників Києво-Печерської лаври.
    Самовіддана любов до народу, готовність віддати життя "за други своя" — відмітні риси ще однієї групи святих-князів, що вони здобули собі славу як оборонці рідної землі. Поміж ними перше місце належить Олександрові Невському. Але ще до нього, за часів Київської Русі, були звитяжці, подібні до цього святого. Справжнім втіленням лицарських чеснот, превельми шанованих на Русі, були внуки Мономаха Всеволод-Гавриїл (він княжив у Пскові в XII ст.) та Мстислав Ростиславич Хоробрий (оборонець Києва, а згодом і Пскова од війська Андрія Боголюбського).
    Тільки ж чин благовірних князів не вичерпує склад святих, котрі з часів Київської Русі були у шанобі в народу та церкви. Не поступався перед ними своєю кількістю та значущістю чин святих монахів-подвижників, репрезентований найголовніше славною когортою святих насельників Києво-Печерської лаври.
    Написав В.С. Горський



    Джерело: Храм святого Миколая Чудотворця (Притиска)
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com