Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ ВЛАДИЧИЦІ НАШОЇ БОГОРОДИЦІ І ПРИСНОДІВИ МАРІЇ
    Історія Успіння Божої Матері Тропар, величання, кондак свята Успіння…
  • Біблія українською для твого Android-смарфону
    Завантажуй додаток Біблія на Google Play :) Мова: українська …
  • АллатРа - обережно! секта!
    Протягом останніх років в Україні виникла і почала поширювати свою…
  • Як молитися за померлу людину в перші дні після смерті?
    Коли тіло померлого обмиють, зодягнуть, то відразу ж читають канон,…
  • Популярне
  • УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ ВЛАДИЧИЦІ НАШОЇ БОГОРОДИЦІ І ПРИСНОДІВИ МАРІЇ
    Історія Успіння Божої Матері Тропар, величання, кондак свята Успіння…
  • Опитування
    Коли Ти святкуєш Жіночий день?
    у Неділю жінок-мироносиць
    8 березня
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Вересень 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
    Серпень 2018 (1)
    Липень 2018 (3)
    Червень 2018 (1)
    Травень 2018 (1)
    Квітень 2018 (2)
    Лютий 2018 (3)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Ідеал милосердя. Рівноапостольний князь Володимир

    Ідеал милосердя. Рівноапостольний князь ВолодимирХвалить же похвалными гласы Римьскаа страна Петра и Паоула, има же вЪроваша въ Ісуса Христа — сына Божіа, Асіа і Ефесъ и Патмъ — Іоанна Богословьца, Індиа — Фому, Египетъ — Марка. Вея страны и гради и людіе чтуть и славять коегождо ихъ оучителя, иже наоучиша и православній вірі. Похвалимъ же и мы по сил`Ь нашей малыими похвалами великаа и дивнаа сътворыпааго нашего оучителя и настарника великааго кагана нашеа земли Володимера!",— так уже по кількох десятиліттях після смерті Володимира оспівує його апостольський подвиг автор "Слова про Закон та Благодать". Велич звершень Володимирових, як на Іларіона, полягала не просто в тім, що він мав силу струсити з себе прах невір`я, а в тім, що він навернув ув істинну віру цілий народ руський. Іларіон наводить слова апостола Іакова: той, хто настановить на шлях істини одного грішника, врятує душу свою від смерті,— а затим піднесену мову свою обертає до Володимира: "Каково оубо спасете обрете ты, Василіе (ім`я князя по хрещенні.—Авт.), како брЪмя греховное расыпа единого обративъ человека от заблужденіа идольскыа льсти, ни десяти, ни града, нъ всю область сію!"1.
    Саме як хреститель Русі, котрий історичним актом 988 року встановив християнство як державну релігію, передовсім і вшановується Володимир у пантеоні святих. Житійна література витворює постать діяча, котрий гідно докінчив справу своїх великих попередників і навернув Русь та її народ у християнську віру. Як і завжди, тут історичні факти дивовижно переплітаються з вигадками народної фантазії, що зрештою відбиває складність самого цього процесу.
    "Первое хрестилась Русь и народ словенскій,— говориться в "Житії Володимира" (рукопис XVII століття, що зберігається в Центральній науковій бібліотеці АН України ім. В.Вернадського),— єще от святого славнаго первозваннаго апостола Андрея". Йдеться про легендарну історію, як на гори київські прийшов апостол Андрій і поставив хрест, провістивши процвітання містові, що воно тут постане. Пам`ять про це зберігає Андріївська церква, побудована у XVIII ст. за проектом Растреллі на тому місці, де, за переказами, сталася ця подія.
    Друге хрещення Русі автор "Житія" пов`язує з місією святих Кирила та Мефодія, котрі "зложили славенськіи литери и переложили на язык словенській грецкіє книги, святое євангеліє, апостол и инныи".
    Третє хрещення "Житіє" покладає на 881 рік, за князювання Олега. Тоді, оповідає агіограф, з Візантії прийшов "на крещеніє Руси" митрополит Михайло. Невіруючі русичі зажадали від митрополита чуда, яке б довело їм істинність його віри. Михайло наказав розкласти багаття і поклав у вогонь Євангелію. Коли дрова згоріли і полум`я згасло, всі з великим подивом побачили, що Святе Письмо лишилося неушкоджене.
    Четверте хрещення здійснила свята Ольга, бабка Володимира, як стверджує житійна версія, в Константинополі.
    І зрештою, вп`яте "досконале крестилася Русь также от Константинополя за святого равноапостольнаго велика-го князя Владымера, всей Россіи самодержца..."2.
    У сучасній літературі нема одностайності щодо визначення етапів християнізації Русі. Одну з цікавих концепцій (щоправда, не позбавлену дискусійності) нещодавно обгрунтував український дослідник М.Ю.Брайчевський. На його думку, реальне утвердження християнства на вітчизняному терені є складний процес, який тривав багато віків. Спонтанне проникнення християнських ідей у середовище слов`янських племен зумовило перше хрещення Русі ще в IX ст., за князювання в Києві Аскольда. Відтоді й аж до "другого офіційного хрещення", здійсненого Володимиром, точилася вперта боротьба християнства з язичництвом. Спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності. Акція Володимира, за висновком М.Брайчевського, знаменує собою не початок, а завершення доби встановлення християнства як державної релігії Русі3. Не вдаючись у дискусію щодо окремих деталей цієї концепції, скажемо тільки, що й вона визнає особливе значення діяльності Володимира в історії християнізації Київської Русі.
    Від часів князювання Ярослава Мудрого, сина Володимира, в усій наступній вітчизняній традиції святість хрестителя землі руської пов`язується з цим його апостольським подвигом. Шану йому віддають і писемні, книжні пам`ятки, і народна творчість. Часи Володимира "Красного Сонечка" оспівано як своєрідні "золоті часи", вершину слави рідного краю.
    Утім, офіційна канонізація Володимира сталася зовсім не відразу по його смерті. Маємо свідчення літопису й найдавніших пам`яток житійної літератури, що тут не обійшлося без певного "спротиву". Мабуть, на заваді ставала відсутність чудотворень, які визнавалися за обов`язковий аргумент на користь святості. Принаймні саме цій темі приділяють особливу увагу давнє Житіє та створена в XI ст. "Пам`ять і похвала Володимирові", автором якої здогадно був Яків Мніх — чернець Києво-Печерського монастиря. Докоряючи русичам, що вони належно не вшановують пам`яті Володимира, Житіє пояснює: саме через це Бог і не прославляє його святі останки дарами чудотворення. Якова Мніха не бентежить відсутність чуд, бо в ієрархії цінностей, які доказують святість, куди вагомішим за чудо є "добре діло". "Не дивимся, възлюбленеи,— пише він,— аще чюдесъ не творить по смерти; мнози бо святей праведней не створиша чюдесъ, но святей суть. Рече бо негде о томъ святый Иванъ
    Златоустыи: "От чего познаемъ и разоумеемъ свята человека, от чюдесъ ли, или от дела?". И рече: "От делъ познати, а не от чюдесъ"4.
    Можливо, церковній канонізації Володимира перешкоджала й неоднозначність, притаманна, з точки погляду християнської моралі, постаті князя. Багато дещо в житті та вчинках князя не вкладалося в усталений образ християнського святого. От через що, мабуть, поминання Володимира попервах мало скоріше характер традиційного для прадавньої слов`янської культури вшанування предків, і тільки з часом воно набирає рис християнського поклоніння святим.
    Найімовірніше, офіційна канонізація Володимира сталася невдовзі після перемоги, здобутої Олександром Ярославичем Невським над шведами 1240 року. Річ у тім, що бойовище біля впадіння річки Іжори в Неву припало на 15 липня —- саме на день смерті Володимира. Тож перемогу мали за знак чудесного піклування святого хрестителя Русі, котрий дав силу православному воїнству взяти гору над "латинством". 15 липня — день успіння Володимира —відтоді вшановується за церковним календарем як день пам`яті святого. Вже у запису під 1254 роком святим називає його Іпатіївський літопис, а в запису під 1263 роком — Лаврентіївський. Перед 1311 роком Новгородський архієпископ Давид побудував на честь Володимира першу церкву. В мінеях і прологах з кінця XIII — початку XIV ст., в церковному статуті 1398 року незмінно відзначається пам`ять цього святого. Тогочасна літургійна література прославляє його як "рівноапостольного", "другого Костянтина словом і ділом", "нищителя ідолів, начальника доброчесності й проповідника віри, світлого світильника та преславного Христового угодника", котрий "молиться за тих, що оспівують його та вірно возвеличують".
    Чимало з великого числа давніх творів, присвячених життю та діяльності Володимира, збереглися до наших днів. Вивчення їх дає достатній матеріал для відтворення образу святого, як він склався у вітчизняній духовній традиції.
    Крім уже згаданих "Слова про Закон та Благодать" Іларіона, "Пам`яті і похвали Володимирові" Якова Мніха, приблизно у XIII —XIV ст. було написано Проложив житіє
    Володимира. Це сталося вже після офіційної канонізації князя. На основі цього Житія в XV — XVII ст. створені його різноманітні поширені редакції, а в XVII — XVIII ст. — обробки "простою" мовою.
    Значний масив інформації містять також відповідні розділи численних списків "Повісті врем`яних літ", історичних творів українських авторів XVII ст. — "Кройніки" Феодосія Софоновича, "Літописця" Леонтія Боболинського, "Синопсису" Інокентія Гізеля та інших.
    З іноземних стародавніх джерел назвемо лист єпископа Брунона Квертфуртського Генріхові II, надісланий біля 1006 року. Автор пише про своє перебування на Русі, про спілкування з Володимиром, котрий виявив велику гостинність до прибульців. В "Оповіданні" єпископа Титмара Мерзебурзького (1008 р.) також є цікаві звістки про особу Володимира.
    Ця література відтворює дуже суперечливий образ, неординарну натуру, в якій дивним чином уживалися нестримне буйство й холодна розсудливість, лицарська доброчесність і жорстокість тирана. Життьовий шлях Володимира позначений учинками такими різнорідними, що їх можна, либонь, розставити по всій шкалі моральних чеснот і гріхів.
    Перед агіографом поставало доволі складне завдання — узгодити все це з образом святості, узвичаєним на Русі. Сказане значною мірою й визначає специфіку циклу житійної літератури, присвяченої Володимирові.
    Чи не найбільш віддаленим од християнського ідеалу святості видається ранній період життя князя, що передував охрещенню Володимира.
    Непорозуміння виникають уже тоді, коли йдеться про його походження. У книжній традиції завжди підкреслювалась беззаперечна шляхетність родоводу князя по батьківській лінії. "Сій славный от славныихъ рожься, благороденъ от благородныих",— наголошує Іларіон у "Слові про Закон та Благодать", нагадуючи, що Володимир був онук "старааго Игоря", син "славнааго Святослава", "иже въ своа л-Ьта владычествующе, мужьствомъ же и храборъствомъ прослуша въ странахъ многах и победами и кріпостію поминаются ньші» и словуть" .
    Через багато віків, уже на початку XVIII ст., Димитрій Туптало в "Книзі житій святих" виявляє вірність цій започаткованій Іларіоном традиції у висвітленні родоводу Володимира, хіба що додавши йому нових чеснот: Володимир не лише син Святослава й онук Ігоря та Ольги, а правнук Рюрика, прикликаного від варяг на князювання руське. Рюрик же "ведяше племя своє от Августа, кесара римскаго" .
    Отже, родовід Володимира по батьківській лінії сумніву не викликав. Що ж до матері князя, то давньоруська література здебільшого це питання замовчує. Хіба що в одному місці "Повісті врем`яних літ" надибуємо деякі скупі звістки. У запису під 970 роком (тоді саме юного Володимира посаджено князем у Новгороді) літописець побіжно розкрив "таємницю". "Святослав посадив Яро-полка в Києві, а Олега в Деревах. У цей же час прийшли люди новгородськії просити собі князя: "Якщо не підете до нас, то самі знайдемо собі князя". І рече до них Святослав: "Аби хто йшов до вас?". І відмовились Ярополк і Олег. І говорить Добриня: "Просіть Володимира". Володимир бо був від Малуші — Ольжиної любимиці, сестри Добрині, а батьком їм був Малко Любчанин, і був Добриня дядьком Володимира"7. Цей простенький запис дає дослідникам єдиний ключ до з`ясування походження Володимира.
    Зрозуміло, що з-поміж братів Володимир був найменш значущою постаттю. Князівство йому пропонують лише після того, як од нього відмовились Ярополк та Олег. Причиною на те був не тільки молодий вік князя. Він — бастард, нешлюбний син Святослава. Щодо Малуші, матері Володимира, висловлюються припущення, що вона була донька деревлянського князя Мала, згадуваного літописцем як Малко Любчанин. Того самого Мала, котрий убив Ігоря та сватався до Ольги.. Деревлянська князівна, як полонянка знатного роду, стала ключницею Ольги. Княгиня, судячи з усього, була невдоволена зв`язком її сина з невільницею. Принаймні в Никонівському літописі сказано, що Ольга розгнівалася на Малушу й заслала її до села Будутина, де та й народила Володимира.
    Дитинство Володимира минало біля бабки, але безпосереднє виховання його вона доручила, мабуть, дядькові Володимира Добрині. Адже не випадково на відміну од старшого брата Ярополка, котрий змалку був християнином, Володимир зростає в язичництві. З ранніх літ за Володимиром скрізь тягнеться ганебне прізвисько "робичич" —син рабині. Почуття меншевартості в зрівнянні з єдинокровними братами, законними синами Святослава, гнітило його змолоду.
    Сім років просидів Володимир у далекому північному Новгороді, де-управляв од його імені Добриня. Славетний богатир землі Руської, оспіваний у народній творчості як Добриня Никитич, чоловік мудрий і суворий, він став Володимирові за матір і за батька. Саме йому завдячував юний князь за те, що виростав не маніжним пестуном, а хоробрим мужем і вояком. І все ж таки, певно, почуття меншевартості не полишало Володимира. Образливі нагадування про незаконне походження ятрили йому серце, здіймали злобу й нестримне бажання помститися за несправедливість. Усе це далося взнаки під час кривавих подій 977 — 978 років, коли Володимир став на боротьбу з Ярополком за князівський стіл.
    Загалом кажучи, династичні вбивства, коли син повставав проти батька, а брат проти брата, в середні віки були звичайним способом політичного утвердження та розв`язання ` державних конфліктів. Ісландський автор XIII ст. Сноррі Стурлусон в "Хеймскринглі" оповідає, як сини конунга Вісбурга спалили під час міжусобиці свого батька в його домі. Конунг Бйрік Кривава Сокира знищив кількох своїх братів. Немало аналогічних розповідей є й у давньоруському літописі. Досить згадати про смерть Бориса та Гліба, осліплення Василька Теребовльського, про забитого Андрія Боголюбського... Але такі діяння церква піддавала суворому осудові. От через що християнські автори, описуючи боротьбу Володимира з Ярополком, намагаються пом`якшити образ не язичника Володимира, а християнина Ярополка. Вчинки останнього подано як ілюстрацію до поширеної на той час ідеї про злих порадників, котрі можуть обернути на зле дії надміру довірливого князя. "Історія Ярополка ціла,— відзначав М.Грушевський,— обробляє оден сей мотив — як гинуть князі від злих дорадників бояр: послухав Ярополк Свенельда і розпочав усобицю, котра кінець кінцем на нього ж обернулась (Володимир месник за пролиту кров); послухав Блуда — позбавив себе помоги землі й мусив віддати ся на заріз"8.
    Та ми трохи забігли наперед. Перш ніж оцінювати, опишемо ці події так, як їх відображає стародавня книжна традиція.
    977 року Ярополк, котрий сидів "на столі" у Києві, вирушив у похід проти брата свого Олега — князя землі Деревлянської. Його обурила Олегова непокора, тож надумав приборкати брата, змусити його коритися волі старшого князя, Київського. Насправді ж, як пояснює літописець, сталося те через намовляння найближчого радника Ярополкового Свенельда. Зненависть і жадобу помсти Свнельд затаїв у душі після того, як Олег убив його сина Люта, котрий забрів під час полювання до володінь дерев-лянського князя.
    Похід завершився блискавичною перемогою над дружиною Олега біля міста Овруча. Коли рештки розбитого війська безладно втікали, шукаючи захисту за оборонними мурами Овруча, багато вояків попадали з містка, перекинутого через глибокий рів на підступах до міста. Там, у рові, через три дні й знайшли тіло забитого Олега. Ярополк, котрий щиро переймався загибеллю брата, поховав його урочисто, з усією шанобою.
    Звичайно ж, справжня причина походу була не Свенельдова помста, а прагнення об`єднати землі Руські під рукою князя Київського. Це втямив і Володимир. Щойно звістка про загибель Олега дійшла до нього, як він утік за море, до Скандинавії. Ярополк садовить ув Овручі й Новгороді своїх намісників. Проте єдиновладдя його тривало недовго. Незабаром Володимир зібрав велике варязьке військо й повернувся до Новгорода, а по якомусь часі вирушив походом до Києва, щоб помститися за смерть Олега. Та напередодні сталася одна подія, яка додала Володимирові бажання стати на бій з Ярополком.
    І Ярополк, і Володимир, мабуть, прагнучи розширити сферу свого владарювання, обертають свої погляди до Полоцького князівства, де правив тоді Рогволод. Притягнути його до себе в союзники, за тогочасних звичаїв, найпростіше було, породичавшись із ним. І от обидва брати засилають сватів до Рогволода, щоб віддав він за них свою дочку Рогнеду. Володимировим сватам половецький князь відказав, що за дочкою він полишає право вибрати собі мужа. Гоноровита ж князівна заявила, що не стягатиме черевиків з якогось "робичича" й воліє вийти за Ярополка.
    Ображений Володимир негайно подався з військом до Полоцька. Рогволод, заскочений зненацька, не спромігся належно вчинити опір. Володимир же захопив місто, вбив князя полоцького та двох синів його, а Рогнеду силою взяв собі за жону. Тепер, коли він став господарем і цього князівства, Володимир вирушає до Києва.
    А що Володимир гаразд розумів складність здійснення свого задуму взяти Київ, то він підмовляє радника Ярополкова Блуда до зради. Той дає згоду послужити Володимирові та вдається до подвійної гри, жертвою якої знов-таки стає довірливий Ярополк.
    Володимир, аби дати змореним своїм воякам перепочити після важкого походу, намагається уникнути відкритого бою. Тим часом Блуд підступно радить своєму князеві зачекати з військовими діями: мовляв, дружинники Володимира ним невдоволені, то й перекинуться на бік Ярополка. Вийшло ж навпаки — тривале стояння супротивника під Києвом його оборонці поставили на карб своєму князеві й, обурені його нерішучістю, почали переходити на бік Володимира.
    Тоді Блуд нарадив Ярополкові втікати з Києва, і той з невеличким загоном подається до міста Родень біля впадіння річки Росі в Дніпро. Володимир без бою захоплює Київ, а навздогін утікачеві посилає своїх дружинників. І от Родень оточено з усіх боків. Незабаром у місті починається голод. Тоді Ярополк, і цього разу з намовляння Блуда, вирушає до Києва для переговорів з Володимиром. Але щойно Ярополк переступив поріг князівського палацу, як два варяги, котрі вже чекали на нього, встромили мечі в нещасного.
    Так Володимир зробився єдиновладним князем у Києві, а красуня-грекиня, вдова вбитого брата, стала другок, жоною Володимира. Слідом за нею буде і третя — "чехиня", потім четверта — також "чехиня", зрештою п`ята — "болгариня". Взагалі надмірне женолюбство Володимира є неодмінно присутня тема в оповіданнях про життя Володимира-язичника. Перелічивши всіх жон Володимира, автор одного з житій, створених у XVII ст., додає: "М-Ьл теж и подложниц пятьсот, 300 — у Вишгороді», а 200 — в селци на Берестовом. Єднак же не досить ему тых было, але єще и панны, который ся єму подобали, и от мужов жоны брал. Албов-Ьм был велми несыт блудом, як и Соломон"9. Зрештою така риса Володимира, за уявленнями слов`ян язичницької доби, сама по собі не сприймалася як негативна. Пояснюючи це, М.Грушевський зазначає: "Такий еротичний темперамент в представленнях тодішніх являв ся прикметою енергії й сили, і не мав в собі нічого непочестного з не-церковного погляду"10.
    Правда, за своє женолюбство Володимир, згідно з переказами, одного разу мало не заплатив життям. Рогнеда ховала в душі гірку пам`ять про насильство, вчинене князем над нею, про загибель батька й братів. До того ж вона була ображена тим, що, бавлячись з іншими жінками, він збайдужів до неї і не опікується сином її Ізяславом. І надумала помститися. Якось уночі Володимир, котрий відпочивав у її покоях, розплющив очі й побачив біля себе Рогнеду з кинджалом, занесеним для удару. Володимир був скорий на розправу: наказав їй зодягтися "во всю твар цесарскую", як ото вона була вбрана при шлюбі, та вийшов, щоб узяти меча. Та коли повернувся, побачив поперед себе малого Ізяслава, котрий, стискаючи у правиці кинджал, стояв поруч матері, готовий до оборони. Не наважився Володимир здійняти меча на матір на виду в сина. Суд бояр відрадив князеві позбавляти життя матір його дітей. Володимир заслав Рогнеду з дітьми до села Предславина на річці Либеді й більше ніколи про неї не згадував.
    Утвердившись при владі, князь позбувся й пожадливих найманців — варягів, котрі почувалися замалим не господарями в Києві. Сталося так, як і раніше бувало, й пізніше траплялося: ті, що неправдою загарбують владу, беруться до усунення свідків і учасників свого злочинства. Катам випадає та ж сама доля, що й їхнім жертвам. Перш за наказом Володимира вбито Блуда. Варязьких найманців, коли вони зажадали данини з Києва за поміч у війні з Ярополком, князь послав служити до Візантії. Залишив біля себе тільки найвідданіших, а імператора листовно попередив: "Се ідуть до тебе варяги, не маєш тримати їх в городі, а то накоять, тобі в городі, як тут, і розсели їх порізно, а сюди не пускай жодного" .
    Наступні роки Володимир присвятив об`єднанню земель навколо Києва, але не меншу увагу приділяв він зміцненню язичницької віри. Настають часи гоніння на християн. Саме тоді в Києві підбурювана волхвами юрба замордувала перших на Русі християн-великомучеників. То були варяги — батько та син. Здійснюються спеціальні заходи у реформуванні язичницької релігії. В Києві, на горі неподалік князівського палацу, споруджується єдиний пантеон, де поставлено було всіх ідолів, яким поклонялися русичі. "Повість врем`яних літ" називає шістьох —Перуна, Хорса, Дажьбога, Стрибога, Симаргла та Мокоша.
    До речі, такий перелік викликає великі сумніви у дослідників. Не зрозуміло, чому в ньому нема Велеса, або Волоса,— другого за значенням і популярністю на Русі бога —заступника торгівлі й скотарства. Важко пояснити присутність у пантеоні відразу двох сонячних богів — Дажьбога та Хорса. Крім того, у Нестора в одному ряду виступають боги вищого рівня (Перун, Дажьбог, Хоре), середнього (Стрибог, Мокош) і нижчого (священний пес — вартівник посівів та збіжжя Симаргл). Такого поєднання в дійсності бути не могло. Наводить на роздуми й те, що подекуди в житійній літературі пізніших часів, присвяченій Володимирові, перелік ідолів пантеону істотно різниться з наведеним у Нестора. Так, наприклад, Димит-рій Туптало подає такий ряд: Перун, Волос, Позвизд (чи Вихор), Ладо, Купало, Коляда12.
    Отже, можна гадати, що перелік богів був довільний. Він мав на меті підкреслити одну важливу для християнських авторів рису — багатобожжя язичників.
    Єдине, що об`єднує всі повідомлення (і це, мабуть, відповідає дійсності), — головним над ідолами пантеону названо Перуна. Феодосій Софонович у своїй "Кройніці" описує його зображення. То була "барзо висока" скульптура, "тулуб был з дерева мастерные рвзаньїі, голову м-Ьл серебряную, уши золотьіі, ноги желізньїє, а в руках держал камень на кшталт перуна палаючого, рубинами и карбункулом осаженой и светячийся"13. Перун — бог грому й блискавиць, якому поклонявся князь та його дружинники — утверджується як верховне божество. В цьому власне й полягав сенс реформи. Політична система, що встановила єдиноначальство князя Київського, мусила мати й відповідну релігію, що ставила над усіма бога верховного.
    Спроба реформувати язичництво не вдалася, бо такі переміни були проти його сутності. Язичницька релігія виявилась непридатною для забезпечення потреб суспільства на новому щаблі його розвитку. Зрештою усвідомлення цього факту й примушує Володимира обернути свій духовний зір до християнства.
    Але перш ніж розглянути новий етап у житті Володимира, подивімося, який же образ вимальовується з тих звісток, які розказують про його попередні літа, з точки погляду ідеалу християнської святості.
    Погодьмося, що в цілому портрет Володимира — незаконнонародженого "робичича", братовбивці, перелюбника та затятого язичника — є антитезою образу святості. То як же житійна література долає цю парадоксальну ситуацію?
    Щонайпростіше —вдатися до замовчування, нехтування фактів, які суперечать ідеалові святості. Не знайдемо в житійній літературі згадок про походження Володимира по материнській лінії. Натомість акцентується його належність по батькові до славетного князівського роду. "Славний від славних народився, благородний від благородних",— ця формула "Слова про Закон та Благодать" Іларіона лишається єдиною й у наступній агіографічній традиції. З житій пізнішого часу вилучаються епізоди братовбивчої міжусобної війни Ярополка, Олега й Володимира. Так у рукописній збірці кінця XVII — початку XVIII ст., що зберігається в Києві, не стало епізоду про смерть Олега з вини Ярополка. Димитрій Туптало поминає боротьбу Володимира з Ярополком. Власне самі факти, відомі з літописних переказів та пам`яток народної творчості, не заперечувались. Але вони були непотрібні з точки погляду тих завдань, що їх покладав собі агіограф. У цім щиро зізнається Димитрій Туптало: "О всем же житій Владиміровом, бывшем в нєведебніи Бога и в нечестіи, о братоубійств`Ь и кровопролитіах, о храбрости и многих бранех, о б-Ьсослужителствах и женонеистовствах его пишется пространно в л`Ьтописцу святого Нестора Печерско-го и в иных многих рукописных літописаніах руских и в печатном Синопсиси Печерском. Изволяяй, да чтет тамо.
    Мы же житіє его не яко прежде нечестива и грішна бывша, но яко ньші праведна и свята суща написати хотяше, не медлим долго при онаго злых ділех изначала, прежде пріятія святыя вірьі бывших, довлієт, яко вкратці та вспомянухом. Ово да не преизлишно продолжится исторіа, овоже да слух целомудренный не отяготится, идем же ко просвещенію его и к богоугодным ділам, от них же всему росскому роду содіяся душе-спасителная полза"14.
    Отже, заради "душеспасителнои ползы" агіографи полишали обік язичницьке минуле Володимира, вважаючи, що розповідь про неправедне й грішне зашкодить поступові просвіти й богоугодним ділам. Але ж треба було якось це минуле пояснити. Воно є язичницьке — оце й було пояснення влади над Володимиром всіляких гріхів, "похотей". Про міжусобну братовбивчу війну, "содіяшеся похотЬю господствования, его же ради Ярополк уби брата своего Ольга, а Ярополка брат Владимир смерти преда-де"15, згадується в українському хронографі Леонтія Бо-болинського. "Не сыт блудом" був Володимир, коли "в темности болвохвалства зоставал. А потом, гды был небесным світом просвіщен и познал правду а христіянином зостал, от того часу уже таких спросностей и сам не чинил и другим того заказовал и боронил"16,— цілком певно говорить "Житіє Володимира" XVII ст.
    Останні слова показують, що в проповіді християнства Володимир був найліпшим прикладом Божественного просвітлення. І великого грішника віра може переробити на святого. У біблійній релігійній свідомості людина є істота, яка росте, сутність, яка не з`явилась готова, а здійснюється повсякчас. Хоча охрещення як духовне народження звільняє людину од влади гріха від народження, однак в природному її існуванні його сила втримується у вигляді нахилу до порушення заповітів Божих. Тому треба ненастанних зусиль волі для переборення в собі згубних гріховних нахилів на шляху до обоження. Святий у цьому розумінні уособлював своїми моральними чеснотами не лише мету, до якої мусить прагнути людина, а й шлях, що його належить при цім здолати.
    Наступне, праведне життя Володимира — зразок християнської спокути. Замало користі у самобичуванні та поливанні себе брудом. Переміна свідомості, звільнення од неправедності й гріховності — ось де умова переображення. Димитрій Туптало пише про це так: "И живяше Владимір богоугодно и праведно премінив древныа своя обычаи, в нечестіи бьівшія, на всякую же добродітель"17.
    Звичайно ж, самий акт переображення Володимира трактується в житійній літературі кінець кінцем як результат Божої волі. "Єгда преблагій Бог,— пояснює Димитрій Туптало,— не хотяй смерти грешником, но об-ращенія им в живот желаяй от превеликаго и неизречен-наго милосердія своего, благоизволил єсть Руским странам, тмою идолобісія помраченным, не до конца по-гибнути, но світом святыя вірьі просвіщенньїм быти и на путь спасенія наставитися: избра им на то руководителя сего великаго князя Владиміра, якоже древле римляном и греком великаго царя Константіна, а в началі всім языком святаго апостола Павла"18. Але воля Божа передбачала й покладення значних зусиль волі та розуму обранця, аби піднестися йому до рівня, призначеного Богом.
    За згаданою вже оцінкою Іларіона, князь здійснив хрещення "токмо от благааго съмысла и остроумія". Це його діяння названо розумною справою. І тут маємо вже знайоме нам уславлення мудрості як неодмінної якості святого. Пізнання істини християнства веде до "просвіщення" людини, яке інтерпретується в християнській традиції насамперед як акт морального вдосконалення. "Просвіщення", за одним з найавторитетніших отців церкви Василієм Кессарійським, — то є піднесення людини до її первинного стану, коли вона, як ангели та інші мешканці неба, складалася із світлової субстанції (де світло — це розум). Цього стану людина позбавилась через гріхопадіння. Тому головним моральним завданням вважалося відновлення втраченої нею богоподібності —"просвіщення" її, або "просвітлення".
    Вибір Володимиром християнства в житіях подають як наслідок того, що він був "небесным світом просвіщен"19. Його мудрість, так само як в аналогічних сюжетах мудрість святої Ольги, в дусі фольклорної традиції розуміється як "хитрість розуму", "смисленість". Розповідь про вибір Володимиром релігії в "Повісті врем`яних літ" видержано в цьому ж дусі. її незмінно відтворювали всі житійні твори, присвячені Володимирові.
    Подію цю літописець датує 986 роком20. На ту пору завдяки активній державотворчій діяльності Володимира виріс міжнародний авторитет Київської Русі, до князя приходили представники різних народів, котрі старалися навернути могутнього володаря та народ його держави у свою віру.
    Перші з`явилися магометани. Вони хвалили свою віру, говорили про обов`язковість обрізання, заборону вживати свинину й пити вино. Особливо ж налягали на те, що вона дозволяє "з жінками і після смерті похотіння блудні творити". "Дасть Бохмит,— казали посли,— кожному по сімдесят жон красних, і вибере одну найвродливішу, і красу всіх їй віддасть, і вона буде йому жона". Так буде на тім світі. На цім же — "належить безперешкодно віддаватися всякому блуду". Володимир, пояснює літописець, "і сам любив жінок: грішив з ними багато, і вислухав з насолодою". Та все ж віра ця не вдовольнила його. Не вподобав князь її вимог щодо обрізання, споживання свинини, надто ж — щодо заборони пити вино. "Для Русі пиття —веселість, не можемо без того бути", такий був його присуд стосовно магометанства.
    Посланців папи Римського Володимир також відіслав геть. Батьки наші, заявив їм князь, не прийняли ваших заповітів.
    Коли ж князь мав розмову з представниками іудейської віри, то запитав у них: "А де земля ваша?". Вони відказали, що в Єрусалимі. Тоді він поцікавився: "То чи там вона и нині?". Посланці пояснили: "Розгнівався Бог на батьків наших; розсіяв нас за гріхи наші по світові, а землю нашу віддав християнам". "То як же ви інших навчаєте, а самі відкинуті Богом? — закинув їм мудрий князь.
    — Коли б Бог любив вас, то не були б розсіяні по чужих землях. Чи нам того ж лиха зичите?"
    Зрештою з`явився перед Володимиром Філософ — посланець від греків. Він почав з того, що піддав критиці вірування магометан, іудеїв, католиків, а потім уже докладно виклав основи християнського віровчення: від учинення Богом світу й аж до очікуваного другого пришестя та страшного суду. Тоді Філософ показав князеві запону, де був зображений суд Господній. Праворуч од Бога — праведники, що весело прямують до раю, ліворуч — грішники, котрі сунуть на муки. Зітхнувши, Володимир сказав: "Добре цим, що праворуч, горе ж цим, що ліворуч". На це Філософ одказав: "Коли хочеш одесную стать, то охрестися".
    Судячи з усього, найбільше вподобав князь слова Філософа. Але "хитрий розумом" Володимир не поспішав з остаточним рішенням. Як пояснює присвячене йому Житіє XVII століття, він узяв усе сказане Філософом "собі на розмысл" і, коли проводжав його, об`явив: "Розмышлюся и добре ся выв`Ьдаю о всЬх вірах".
    Пристали на таку постанову свого "кагана" й мудрі радники його бояри. Як оповідає те ж таки Житіє, вислухавши його розповідь про зустрічі з представниками різних релігій, вони сказали: "Николи нихто своего не ганит, але завжды каждый своє хвалит. Єднак ты, великій княже, если хочеш правду познати, то маєш много мудрых людей, пошли их по всіх землях, нехай обачат каждую віру і як хто служит богу, а потом, пришедши, дадуть тебі и нам справу о том доводне"21.
    Володимир так і зробив. Відрядив він десять "смислених" мужів до болгар-магометан, німців-католиків та греків-православних. Коли посланці вернулися, князь скликав своїх бояр та старійшин і наказав посланцям говорити. Найстарший виступив наперед і розпочав: "Найперше ходили ми до болгар і дивилися, як вони моляться в храмі, точніше сказати в мечеті, стоячи там без пояса. А поклониться — сяде та зиркає сюди-туди, мов божевільний. І нема в них радості, а лише смуток та сморід великий. І недобра віра їхня.
    І прийшли до німців, бачили, як справляють службу Божу, а краси не бачили ніякої. І прийшли ми в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівняти з нею. Знаємо тільки, що там Бог із людьми пробуває і служба їхня лучча, аніж в усіх інших народів. Не можемо забути ми краси тієї, бо всякий чоловік, коли спочатку скуштує солодощів, потім не схоче гіркого прийняти. Так і ми вже не маємо так жити".
    Почувши цю розповідь, бояри погодились із послами, що найкраща — віра грецька, і ще один доказ додали: "Якби поганий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, а була вона наймудріша поміж людьми".
    Усе це остаточно утвердило Володимира у виборі християнства ва грецьким законом. У наведеній оповіді літопису виразно проступають ті риси, які врешті-решт і зумовили, на думку давньоруського книжника, такий вибір.
    Істинна релігія має нести людям радість і красу — ось критерій, що є вирішальним для мудрих мужів-русичів. Таке глибоко емоційне сприйняття християнства є доволі типове для давньоруської ментальності. Воно більше пов`язане не з ідеалом аскези та зречення світу земного, а навпаки, з утвердженням краси і веселощів у душах людських.
    Описану трохи вище подію літописець датує 987 роком. Але задумане було втілене в життя лише наступного, 988 року, й охрестився Володимир, згідно з "Повістю врем`яних літ", не в Києві, а в далекій Корсуні — чорноморській колонії Візантії.
    У дослідників ця версія викликає поважні заперечення. Багато дехто з них поділяють думку, що Нестор по суті звів у запису під 988 роком події, що в реальній історії відбувалися з 987 по 990 рік. Саме року 987, стверджують дослідники, не в Корсуні, а в Києві охрестився Володимир. При цім вони спираються на свідчення "Пам`яті і похвали Володимирові" Якова Мніха. Того ж таки 987 року, як зазначає у своїх записках сирійський хроніст Яхья-ібн-Саїд Антіохійський (980 — 1066), було укладено русько-візантійську угоду, згідно з якою візантійська принцеса Анна мала після охрещення Володимира стати його жоною. Похід на Корсунь був 988 року. Саме в Корсуні восени 989 року князь одружився з Анною, а наступного, 990 року, повернувшись до Києва, він охрестив киян.
    Нестор усі ті події (описані ним під впливом народних переказів, але в трохи зміненому варіанті) пов`язує з 988 роком.
    Як же все відбувалося насправді, й чому рішення, прийняте по глибокому розваженні та всіляких випробуваннях, так довго і трудно пробивало собі шлях до здійснення?
    Підстави для сумнівів та вагань були доволі поважні. Християнство мали приймати з рук візантійського імператора та царгородського патріарха. Тільки ж у Києві добре знали норов візантійських можновладців з тих тривалих політичних та економічних стосунків, які давно існували поміж Руссю та Константинополем. Володимир був свідомий того, що досвідчені візантійські політики здавна покористовуються християнством і церковною організацією як дійовим засобом політичної та духовної експансії. Отже, непросте питання, над яким сушив голову Володимир, було таке: як забезпечити незалежність і гідність Русі в умовах, коли є реальна загроза втратити їх після запровадження християнства як державної релігії?
    Ситуація у внутрішньому житті Візантії, на щастя, склалася на користь Володимира. Імперія була в стані громадянської війни. Найзаможніші земельні магнати повстали супроти співправителів-імператорів Василія II та Костянтина. Грецькі феодали хотіли бачити на престолі свого ставленика — досвідченого політика й полководця Варду Скліра.
    До Києва прибуло візантійське посольство з проханням надати імператорам військову допомогу в боротьбі з заколотниками. Володимир дав згоду, але зажадав за це руки принцеси Анни. Спочатку цю умову було відхилено. Не гідно було імператорському домові родичатися з якимсь північним варваром, язичником. Але військо повстанців наближалося до Константинополя. Супроти візантійських поневолювачів піднялися болгари. Імператорські легіони не мали сили здолати їх, хоча й кепсько озброєних, та беззавітно хоробрих. Тут було не до амбіцій, і візантійські зверхники погодились на шлюб Володимира з Анною, але за умови, що князь прийме хрещення. 987 року було підписано угоду, незабаром, як відомо з "Пам`яті і похвали Володимирові" Якова Мніха, князь охрестився в Києві, а навесні 988 року шеститисячне військо русичів (велика як на той час сила) виступило до Візантії.
    Перебіг подій цілком відповідав задумові Володимира. Бажане охрещення обійшлося без принизливого випрошування його у Константинополя. Навпаки, гордливі імператори самі звернулися по допомогу до князя руського. Шлюб із сестрою імператорів, поріднення з візантійськими можновладцями давало змогу говорити з Царградом як рівному.
    Тільки ж така угода кидала тінь на імператорський дім. Не випадково жодне з грецьких джерел, навіть докладна "Історія" Льва Диякона, ані словечком не згадує про обіцянку візантійських імператорів віддати сестру за північного варвара. Це може видатись дивним, але таких згадок нема й у давньоруських літописах. Тільки, так би мовити, незалежний історик, уже згадуваний нами сирій-ський хроніст Яхья Антіохійський залишив об`єктивну оповідь про цю угоду. Мовчанка грецьких авторів була зрозуміла. Одначе, чому німували руські книжники?
    Русь виконала свої зобов`язання. Влітку 988 року військо русичів біля Хрисополя розбило загони заколотників. Володимир охрестився. Але принцеса Анна, хоч князь і ходив її зустрічати аж до дніпрових порогів, так і не з`явилася. Імператори Візантії, зміцнивши за допомогою русичів свою владу, виявили чорну невдячність: вони "забули" про дану Володимирові обіцянку.
    Це власне й змушує князя піти походом до Корсуня — головної житниці Візантії та оплоту її панування на Кримському півострові. Він задумав силою примусити підступних царгородських політиків зважати на верховного володаря Київської Русі.
    Давньоруські літописці, мабуть, вважали за краще не привертати уваги до того, що могло б посіяти сумнів щодо міжнародного авторитету Київського князя. Тому й угоду про одруження та охрещення Володимира, й саме одруження його з Анною — всі ті події, що розтяглися на декілька років, вони пов`язують з облогою Корсуні. Розповідь про це, як і за багатьох інших випадків, рясно прикрашена образками народної фантазії, в яких, проте, відбилися й реальні події тих часів.
    "І коли проминув рік, в літо 988 пішов Володимир на Корсунь, город грецький"22,— такий початок має нова повість літописця. Володимир обложив місто з усіх боків, але довго не міг його взяти. Надто міцні були високі мури довкола нього, й городяни оборонялися відчайдушно. Після тривалого стояння та неодноразових невдалих спроб штурмом оволодіти Корсунню, Володимир удався до хитрощів.
    Князь наказав воякам наносити землі попід стіни, щоб насип був заввишки як міська огорода, а відтак перехопитися через неї. Але корсунці через підкоп під муром фортеці вночі повиносили до міста всю ту землю, яку вдень насипали Володимирові дружинники. Тож цей план князя не справдився. Допомога приспіла Зненацька. Якось до стану русичів прилетіла стріла, пущена зі стін корсун-ських місцевим священиком Анастасом, а при ній була записка: "За тобою зі сходу колодязі, від них вода по рурі тече в город. Перекопай і перейми воду". Як повідомляє літописець, почувши про записку, князь звів очі до неба і мовив: "Якщо це збудеться — охрещуся".
    Місто зосталося без води, і знесилені спрагою оборонці змушені були відчинити браму та віддатися на милість переможця. Володимир увійшов до міста. І ось лише тут ми вперше здибуємо в літописі звістку про сватання князя до візантійської принцеси. Нестор, а за ним і автори наступних житійних оповідань про Володимира, описують це так. Утвердившись у Корсуні, князь через своїх послів вимагає у Василія та Костянтина віддати за нього Анну, погрожуючи в разі відмови вчинити з Константинополем те ж саме, що він учинив із Корсунню. Сум пойняв царів, та що поробиш — згодились, але попросили, щоб Володимир прийняв хрещення. Князь не пручався, бо, як пояснив він, "ще до днів цих уподобав закон ваш, і любий він мені, і віра ваша, і богослужіння, про яке розповідали мені послані вами мужі". Але й собі виставив до них вимогу, щоб охрестили його константинопольські священики, котрі прибудуть до нього з Анною. Налякані суворим князем, царі благають сестру погодитись на одруження, і та зі слізьми змушена підкоритися. Незабаром до корсунського берега пристала "кубара", в якій прибула принцеса в оточенні великого почту.
    Як бачимо, відтворена давньоруськими книжниками версія загалом передає послідовність реальних подій. Вони лише є максимально наближені одна до одної в часі та розвиваються вже після того, як Володимир узяв Корсунь. А це дало змогу істотно змістити акценти в образі князя Київського.
    Такий спосіб викладу не дає підстав убачати в князеві довірливу людину, котра необачно поквапилась виконати всі зобов`язання перед підступними візантійцями. У киє-во-руській книжній традиції Володимир виступає в образі звитяжця. З почуттям власної гідності та свідомістю могутності своєї держави він диктує умови, які змушені виконувати настрахані силою князя Київського візантійські зверхники. Але тут шлях Володимира до прийняття християнства виглядає більш складним та психологічно напруженим.
    Незважаючи на те, що вибір релігії зроблено, сумніви не полишають князя. Адже ж він дійшов свого рішення "остроумна ради", власним розумом. Та хоч як високо поціновується мудрість людська, проте їй незмога обійтися без Божого втручання, яке через чудо підтверджує істинність обраного шляху. І чудо сталося.
    Після жаданої зустрічі з принцесою князя спіткало лихо. "З Божого попусту,— розповідає Нестор,— в цей час заслаб на очі Володимир і не бачив нічого". Пойнятий страхом, він подумав, що так мстяться йому язичницькі боги за намір зректися їх. Але на поміч приходить принцеса Анна. "Коли хочеш хвороби цеї позбутися,— радить вона,— то охрестися негайно, а коли ні, то не збудешся цього". Зачувши це, Володимир проголосив: "Якщо справді так буде, то воістину великий Бог християнський".
    Корсунский єпископ із священиками, котрі прибули з Константинополя, благословили й охрестили Володимира. І коли єпископ, веде далі Нестор, наклав руку на нього, тієї ж миті Володимир прозрів і прославив Бога істинного та всемогутнього. Отак, через охрещення, підкреслюється в житійній літературі, князь не лише позбувся тілесної сліпоти, але й дістав душевне прозріння. "Бысть же в крещеніи его — чудо,— пояснює Димитрій Туптало,— подобное иному, єже в Дамасціі на Савлі, церков Божію гонившом, и от облиставшаго и на пути небеснаго світа осл-Ьпшом, сод-Ьяся"23.
    Чудо, яке супроводило охрещення Володимира, спостерігали люди з його оточення, бояри й дружинники. Багато хто з них під враженням од побаченого охрестилися тут же, слідом за князем своїм. І було це, повідомляє Нестор, у церкві святої Софії, що стоїть посеред Корсуні на торжищі. Після хрещення відбулися заручини князя з Анною. На горі, яку насипали корсуняни посеред міста, беручи землю з отого насипу, що його зробили були дружинники князя, Володимир поставив церкву святого Івана Предтечі. А місто він повернув грекам як "віно" за наречену й подався до Києва. Разом з ним були Анна, корсунський священик Анастас, котрий допоміг князеві оволодіти містом, грецькі священики.
    Володимир вивіз із Корсуні мощі святого Климента — четвертого папи римського, якого церква канонізувала як одного з перших християнських мучеників. Священні останки Климента було знайдено там 861 року під час перебування в місті просвітника слов`ян Кирила. Частину мощів узяв з собою Кирил, перенісши їх під кінець свого життя до Рима, решту ж, доправлену Володимиром до Києва, згодом зберігали в Десятинній церкві. Святий Климент набув великої популярності в Київській Русі. Тітмар Мерзебурзький, описуючи своє перебування в Києві 1017 року, навіть назвав Десятинну церкву храмом Климента. Захопив Володимир із Корсуні й два мідяні капища та чотирьох мідяних коней г поставив їх у центрі Києва на торговому майдані.
    Князь одразу ж заходився утверджувати християнську релігію у своїй столиці, а згодом і по всій державі.
    Першим актом на шляху християнізації Русі стало хрещення киян. Володимир почав з того, що нещадно понищив язичницьких богів, яким поклонялися кияни, а донедавна і він сам. Ідолів, лише вісім років тому врочисто поставлених Володимиром на головному капищі в Києві, за його наказом було скинуто, потрощено й спалено. Найбільше дісталося Перунові — головному богу, якому найперше поклонявся князь та його вояцтво. Перуна прив`язали до хвоста коневі й стягли Боричевим узвозом до Дніпра. Дванадцять дужих дружинників ішли слідом і періщили його залізними киями. "І робили те,—пояснює літописець,— не тому, що дерево може відчувати, а для наруги над бісами, що спокушали цим образом людей,— хай прийме відплату від людей". Описуючи це, Нестор не приховує свого ставлення до таких змін у людських уподобаннях: "Великий єси, Господи, і дивні діла твої! Вчора був шанований людьми, а сьогодні зневажений"24.
    Діставшись берега, дружинники скинули ідола в Дніпро, і течія понесла його далі від Києва, до порогів. Берегом слідом за ним бігли найзатятіші язичники і гукали: "Перуне, господи-боже наш, видибай!". Про це оповідає Феодосій Софонович у "Кройніці": "А то болван выдыбал, албо выплил был аж там на берег, где тепер монастир Выдубецкий, и названо тоє містце тым урочищем от выдыбаня Выдябичи, албо Выдубичи".
    Але й тут не було порятунку ідолові. Прив`язали до нього дебелого каменя та й, знову кинувши у воду, потопили. "А у Выдубичах,— веде далі Феодосій Софонович,— церков чуда святого Михайла збудовано также при Владимере для того, иж як в Хонєх святый Михаил чудо учинил, в ріки невірньїх погрузивши, так тут выдиба-лого, албо выплыненого, в болвані чорта помогл в водах потопити"25.
    Поквитавшись з учорашніми богами, Володимир подбав про встановлення віри нової. По всім місті гінці розпоширили наказ князя: "Взавтра зрання всім дорослим і дітям, усім, хто живе в славному граді Києві, зібратися біля Дніпра для охрещення. Якщо ж хто-небудь не прийде: чи багатий, чи вбогий, чи жебрак, ачи раб,—погрожували вони од імені князя,— той буде ворог мій!". Літописці малюють цю подію в підкреслено веселкових барвах: "І зачувши те,— пише Нестор,— люди йшли весело, раділи та примовляли: "Якби це не було добре, не прийняли б цього князь та бояри". Дещо ближче до реальної картини те, що повідав про хрещення киян Іларіон у "Слові про Закон та Благодать": "И не бы ни єдиного противящася благочестному его повеленію. Да аще хто и не любовію, нъ страхом повелевшааго крещаахуся, понеже бе бла-говеріе его съ властію съпряжено"26.
    На ранок усі городяни зійшлися до річки. За наказом князя вони зайшли у воду, хто по шию, хто по груди. Ближче до берега стояли отроки та отроковиці, дітей тримали на руках. Берегом ішли привезені князем священики й благословляли людність золотим хрестом. Князь спостерігав за обрядом з гори. Радісні почуття переповнювали серце його. Адже ж утверджувалась нова віра на Русі, а разом із нею сила та авторитет його великокнязівської влади.
    Звичайно, хрещення в Києві лише започаткувало тривалий і болісний процес християнізації. Народ ще не звільнився од язичницької віри. Спочатку було охрещено людність двох найзначніших міст Русі — Києва та Новгорода, згодом —Чернігова, Переяслава, Смоленська, Володимира-Волинського, Полоцька. Абсолютна ж більшість населення Київської Русі ще впродовж десятиліть поклонялася язичницьким "кумирам". Це завдало чималого клопоту Володимирові та його соратникам, котрі навертали в нову віру не лише хрестом, але й мечем, і наступникам Володимира на київськім престолі.
    Візантійські джерела фактично замовчали акт заведення Володимиром християнства на Русі. Мабуть, подію цю не вважали аж надто масштабною. Під 1039 роком і навіть 1353 року літопис коротко звідомлює про повторне висвячення давньоруських церков грецькими митрополитами. Аж до XII ст. у храмах на Русі були спеціальні приміщення для охрещення дорослих язичників, котрі зголошувалися прийняти християнство. Певно, лише з XII ст. починається широке проникнення християнства до північних та західних територій києво-руської держави. Показові щодо цього дані є про спорудження церков у Новгороді. Якщо в X ст. їх було побудовано лише дві, в XI ст. — п`ять, то у XII ст. — вже 75. Конфліктний діалог християнства й язичництва, розпочатий задовго до Володимира, триває і в пізніші часи. Глибоке протиріччя і невщухаюча ворожість поміж новою культурою, новим світоглядом і тією культурою, яка віджила свій вік, але втримувала "посмертне" побутування, зумовлювали тривалий і болісний характер процесу християнізації Русі, започаткованого значною мірою апостольською діяльністю Володимира.
    Князь гаразд усвідомлював, що самим лише актом хрещення підданих аж ніяк не вичерпується справа християнізації. Для того, щоб віра ширилася і вбивалася в силу, треба по всій Русі завести храми, а для того треба великого числа добре навчених архітекторів, будівельників; щоб прикрасити церкви фресками та мозаїками, треба досконалих майстрів, малярів. Для церковних відправ треба великого числа священиків, а для научення їх — тисячі книжок. Це й собі означало, що треба багато вчених людей, котрі можуть не тільки читати, а й писати книжки.
    Попервах в усіх тих справах не обійтися без Візантії. Та особливо —без Болгарії, бо ця слов`янська країна вже сто років як прийняла християнство. Впродовж цього часу в ній було здійснено велику працю над перекладом церков-нослужебних книг з грецької на зрозумілу русичам старослов`янську мову.
    Тільки ж Володимир не покладався лише на допомогу іззовні. Він задумав широку програму заходів, виконувати які випало не тільки йому, але й нащадкам його.
    Це, по-перше, широке будівництво церков на Русі. Літописні та агіографічні джерела називають багато храмів, спорудження яких розпочав і здійснив Володимир. Серед них — церква на честь святого Василія, патрона Володимира (якщо пам`ятаєте, за охрещення він дістав ім`я Василій), зведена на місці язичницького капища в Києві; церква Переображення Спаса в заснованому князем місті Василькові — як пам`ять про врятування його од загибелі під час бою з печенігами, що стався саме тут у день Переображення Спаса. Тітмар Мерзебурзький одразу після смерті Володимира писав, що в Києві було 400 церков. Звичайно, це перебільшення, але наслідки бурхливої, невсипущої діяльності Володимира справді були вражаючі.
    Безперечно, найзначнішою спорудою цього роду був храм святої Богородиці в Києві. Він мав стати центральним, головним храмом Київської Русі. Багато про що говорить уже вибір місця для нього — в самому центрі міста, там, де загинули перші великомученики Федір та Іван. Зведення церкви "на крові" християн-варягів цілком відповідало канонічним правилам. Немало важило й те, що неподалік було язичницьке кладовище, яке Володимир наказав зрівняти з землею.
    Сім років тривало це незвичайне будівництво на Ста-рокиївській горі, поряд із великокнязівською резиденцією. Грецькі майстри з численними київськими підмайстрами зводили велетенську споруду. Такої ще ніколи не бачили на Русі — то була найперша мурована церква, що стала своєрідною школою давньоруського монументального будівництва, де вдосконалювались талановиті вітчизняні архітектори та художники.
    Коли новонавернений християнин заходив до цього величного й пишного храму, все вражало його невимовно.
    Підлогу ніби встилав барвистий килим з візерунчастих майолікових плиток. Стіни покривали золотаві мозаїки, фресковий розпис. Урочистий настрій навіювали мармурові колони, тішили зір різьблені шиферні плитки.
    Володимир передав цьому храмові богослужебні книги, ікони, хрести, посуд для причастя — все здебільше вивезене ним із Корсуні. Тут же зберігалися мощі святого Климента.
    Настоятелем церкви князь настановив Анастаса Корсу-нянина. Під час урочистостей з нагоди освячення храму Володимир пообіцяв віддавати на утримання його десяту частину (десятину) своїх прибутків, що надходили від усіх міст та местностей. Запис про цю обіцянку було врочисто покладено в церковній ризниці, а церкву відтоді прозвали Десятинною.
    Не менш істотне значення мало запровадження Володимиром системи шкільної освіти для навчення вітчизняних книжників. То була не така легка справа. "І почав Володимир,— читаємо в "Повісті врем`яних літ",— посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне. А матері плакали за чадами своїми, як за померлими, бо ще не були кріпкі у вірі"27. Спроба просвітити книгою сприймалася носіями язичницького світогляду як насильство над "живим життям". Родоплемінні стосунки грунтувалися з давніх-давен на традиції усного слова. Правила життя передавалися в усній традиції від діда-прадіда до батька й сина. Слово ж писемне руйнувало кордони звичного світу, опановування "книжної премудрості" провіщало смерть родові, розрив із звичаями, які досі управляли людськими взаєминами. Отже, матері, котрі побиваються за чадами своїми, "як за померлими", коли їх з волі князя забирають на книжне навчання,— то вже в другій черзі художій образ, а в першій — відображення реального, болісного зламу традиційних уявлень дохристиянської Русі. Давньоруська писемність є дуже багата на панегірики на честь книги, книжної мудрості. Чи не найбільш проречисті з них читаємо в "Ізборнику 1076 року", "Повісті врем`яних літ", "Слові про Закон та Благодать" Іларіона, у проповідях Кирила Туровського, в "Молитві Данила Зато-ченика". Що це говорило про глибоку повагу авторів до книжного слова — то є річ очевидна, але хвалу йому проголошували так наполегливо й повсякчасно, бо ще багато декого доводилось переконувати в користі книги.
    Прилучення до книжності давало змогу давньоруській суспільності безпосередньо засвоювати надбання всесвітньої християнської культури. Цей процес був революційний за своїм характером і становив собою стрибок у розвиткові національної самосвідомості. Душа русича відкривалася назустріч найвищим здобуткам, нагромадженим передовою цивілізацією впродовж тисячолітньої історії. Через величезну різницю потенціалів, з одного боку, вітчизняного, опертого на народній свідомості, а з другого — християнського, що увібрав у себе найзначніші досягнення тогочасної всесвітньої культури, для засвоєння такого досвіду треба було могутніх стимулів, які могли б дати поштовх напруженій праці розуму та волі.
    Саме таку роль перебрало на себе християнство як "релігія Письма" з притаманною їй побожною шаною до Слова писаного, книжного. Культура Київської Русі завдяки християнству набирає "книжного" характеру, подвигаючи до осягнення смислу, захованого в слові, до розмислів над словом, віднайдення метафоричного, символічного значення його. Адже ж істина, за християнським віровченням, не просто вимовлена Богом, заповідана людям, а "загадана" в слові. От через що прилучення до Божої істини є невіддільне од глибоких розмислів над Словом, яке об`явив Творець, од пошуків заповітного смислу, втаємниченого в самій глибині текстів Святого Письма. Ось це саме й грало роль могутнього каталізатора, що прискорював перебудову всієї суспільної свідомості.
    Школи, створені Володимиром, закладали грунт для цього процесу, стимулювали творче мислення. Вперше у вітчизняній історії формується тип давньоруського інтелігента. "Щойно поміж нас почало утверджуватись уміння читати й писати,— відзначав В.О.Ключевський,— як разом з ним з`явилися і книжки, а разом з книжками прийшла до нас книжна мудрість... Тоді руський розум припав жадібно до книг, до цих "річищ, населяючих Всесвіт, цих ісходищ мудрості". Відтоді за розумного й тямущого чоловіка в нас почали вважати чоловіка "книжного", тобто такого, що має науково-літературну освіту...
    Отак зродився перший достеменно відомий з письмових пам яток тип руського інтелігента .
    Цими фундаментальними зрушеннями в духовності нашого народу й вимірювався апостольський подвиг, здійснений Володимиром.
    Може постати питання: чому для такого, справді вікопомного подвигу Бог вибрав, як стверджує агіографічна література, саме Володимира —чоловіка, котрий за часів свого язичницького життя відзначався хіба що як носій найогидніших з погляду християнської моралі гріхів? Для того, щоб відповісти на це питання, треба розкрити ті особливості образу Володимира, які найголовніше висвітлює вітчизняна традиція. То є певні риси його, які позначають не якийсь окремий період життя та діяльності князя, а утворюють постійно діючу відзнаку його особистості, що зрештою й зумовлює вчинення ним подвигу святості. За всіх контрастових відмінностей поміж раннім, дохристиянським, та наступними періодами життя Володимира є принаймні дві риси, що об`єднують цілий його життьовий шлях.
    Перша — належність до чину святих "благовірних" князів, який у пантеоні святих посідав особливо почесне місце. За обрахунком Г.Федотова, біля 50 князів та княгинь складають цей чин святих, канонізованих до XV ст. Сказане зовсім не означає, що церква вшановувала в такий спосіб певні політичні заслуги. Адже ж поміж святих ми не знайдемо ані Ярослава Мудрого, ані Володимира Мономаха, попри всю значущість їхньої державної діяльності. До того ж церква не обмежується й ушануванням особистої праведності благовірних князів. Вона віддавала їм перевагу не як державцям, політикам, а як національним діячам, народним проводирям. Громадянський (а не лише особистий) подвиг їх вона розглядала як соціальний вияв заповіту любові, як служіння своєму народові. Г.Федотов пише про "репрезентативний" момент в ушануванні святих князів на Русі: "Коло їхнього життьового подвигу призначало їх на загальнонародну славу... Канонізація —не для неба, а для землі. І на землі давня Русь бачила в святих князях передовсім спільних предків, спільних заступників, обраних представників мирянськоїслави .
    В образі святого князя на Русі віддавна дістає втілення національна ідея. І такий мотив чи не найяскравіше відображає особливості саме києво-руської християнської свідомості. Річ у тім, що національна, патріотична ідея не знайшла собі грунту ані в традиціях прадавнього християнства, ані у Візантійській церкві. Римська імперія, в лоні якої історично зароджується християнство, та її наступниця імперія Ромеїв усвідомлювали себе всесвітнім царством, і на цьому культурному полі ніде було визріти національній ідеї.
    Доктрина, що народилася за таких умов, мала за головне не чинники, що визначають реальну земну спільність людей, а універсальну залежність кожного християнина від світу неземного, Божого, потойбічного. Відомий дослідник історії християнства Г.Ейкен зазначає, що "протилежність суспільної й особистої користі мала в середньовічному релігійно-моральному вченні другорядне значення. Вчення це, по суті, розрізняло загальнокорисне та егоїстичне лише за ступенем. Воно ставило поряд любов до вітчизни, любов до рідних, жадання привласнення, честолюбство, сластолюбство тощо як однорідні, лише різною мірою ганебні, оскільки всі вони за своєю природою є вкоренені в негідних земних цілях. Перші з зазначених бажань для релігійного духу середніх віків були тим же, чим були вони для блаженного Августина —"блискучими пороками"30.
    Говорячи про діячів церкви, один із найвидатніших її отців Василій Великий просто підкреслював, що не слід "дошукуватись земних їхніх вітчизн, коли про справжній град можна додуматись. Таким, на думку Василія, був "град Божий". Саме до нього, з точки погляду християнської традиції, й належали в першій черзі святі. Така позиція не лише не сприяла розвиткові національної, етнічної самосвідомості й пов`язаних із нею патріотичних чуттів, а й просто суперечила їм. На відміну од зазначеної тенденції, давньоруська духовність від початку прагне саме "дошукуватись своїх земних вітчизн". У києво-руській культурі дуже рано починають розробляти патріотичну тему. Вже "Слово про Закон та Благодать" Іларіона — властиво перша пам`ятка давньоруського оригінального письменства з тих, що дійшли до нас,— славить велич землі Руської, "яже ведома и слышима есть всеми четырьми конци земли". Патріотична ідея єдності "землі Руської", почуття особистої причетності до її долі, дістають свій подальший розвиток у києво-руській писемності починаючи від літописів, пам`яток борисо-глібівського циклу, "Слова про Ігорів похід" й аж до "Слова про погибель Руської землі" — цього гімну "світлій і пресвітлій Руській землі", проспіваного в тяжкі для неї часи монголо-татарської навали.
    В такому контексті осмислюється й апостольський подвиг Володимира, котрий, згідно з "Пам`яттю і похвалою Володимирові" Якова Мніха, охрестив "всю землю Руськую и гради вся" прикрасив церквами. Він хрещенням "всю землю Руськую исторже из усть дьяволь и къ Богу приводе, и къ св`Ьту истинному".
    Отож в образі святого Володимира, як його творить вітчизняна народна традиція, особливої ваги набирає діяльність князя у збиранні Руських земель в єдиній державі, що визначає зміст його державної політики впродовж цілого його життя. Князювання Володимира припало на час крутого зламу в долі його народу. Утворення справді могутньої та єдиної держави, що розкинулася на величезному обширі від Ладоги до Середнього Подніпров`я, від Карпат до Оки та Волги, робило Володимира в очах народу мудрим проводирем, речником його інтересів, оборонцем од зовнішніх та внутрішніх ворогів.
    Саме така людина природно сприймалася як гідна бути обранцем Бога, покликаним, щоб дати всьому народові світло правдивої віри — православ`я. Не випадково цей бік діяльності Володимира дістав яскраве відображення як у книжній, писемній, так і в усній, фольклорній традиції.
    Володимир передовсім є об`єднувач земель, які він підпорядкував владі Київського князя, здійснюючи численні походи впродовж усього свого князювання. Оповідаючи про це, Леонтій Боболинський у "Літописці" відзначає: "Первое поднесе брань на Мечислава, князя пол-скаго, и взя под ним град Премышль, и Червень, и волость Радомискую, и иных много, победи же и Вятичи и вложи на них дань по шелягу, менше полушки, от плуга. По том Владимир иде со войском великим за Дунай и взя во свою область землі»: Болгарскую, Сербскую, Корвацкую, Седмиградскую, Вятицкую, Дул`Ьйскую, Волоскую, Мултян-скую и татаров бобруцких и дань на веЬх их возложи, юже прежде греческим кесаром даяху"31.
    Для того, щоб приборкати свавільних місцевих племінних князів, Володимир узявся до реформи державного управління. В кожній землі він посадив свого уповноваженого князя, то були головно сини Володимира. Щойно котрийсь із 12 синів доступав відповідного віку, як він одержував свій стіл. Старшому Вишеславу було віддано Новгород, а коли він помер, його заступив Ярослав. Ізяс-лав отримав Полоцьк, Святополк — Туров, Борис — Ростов, Гліб — Муром, Святослав — Древлянську землю, Всеволод — Володимир-Волинський, Судислав — Псков, Мстислава було відіслано в далеку Тьмутаракань. Великий князь залишає під своєю ^безпосередньою опікою Київську, Чернігівську та Переяславську землі.
    Могутня, єдина Русь потрібна була Володимирові не для заспокоєння своїх амбітних забаганок, а для оборони її незалежності від численних нападників, передовсім печенігів. Адже ж не випадково князь посилає намісниками своїх синів до тих міст, які розташовані вздовж кордонів Руської землі. В цьому виявлялися його любов і піклування про весь край та народ, що були під його рукою,— найвище доброчинство з точки погляду народної традиції. В билинах, присвячених Володимирові "Красному Сонечку", його оспівано як заступника народу руського. Фольклорна традиція помітно позначилася і на житійній оповіді про князя. Головний мотив її —кривава й виснажлива боротьба Володимира з печенізькими ханами, чиї орди кочували Північним Причорномор`ям. Раз у раз нападали вони на руські землі, вбивали та забирали в полон людей тисячами, нищили посіви, грабували й палили міста та села.
    Для того, щоб стримати печенігів, треба було створити міцну оборонну систему. Нестор відзначає: "І сказав Володимир: "Це погано, що мало
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com