Українське православ'я і наша національна самоідентичність

Питання, яке мені хотілося б висвітлити, здається не нове. Доволі часто доводиться чути різні висловлювання, спостерігати за протистоянням протилежних думок з цього приводу. В чому ж полягає суть питання? Українська Православна Церква протягом свого більш як тисячолітнього існування дійсно впливала на процес творення української нації, виховувала душу народу, формувала його світоглядні цінності. Дехто на сьогодні повністю відкидає сам факт існування такого впливу. Та ще й не доведи Господи, щоб подібне твердження потрапило на сторінки якогось державного документу на кшталт Конституції.

Одразу ж поборники псевдосвободи здіймають бучу: зараз доба свободи віросповідань, свободи світогляду, свободи думок, а тут Православ'я з його застарілими пережитками та ортодоксальністю. Інша категорія людей, головно інтелігенція, поділяє ці думки, однак не наважується вголос заперечувати духовно-історичну роль Православної Церкви в житті українського народу. Отже насправді, чи можемо ми сьогодні не тільки думати, але й говорити не озираючись про те, що Православна Церква мала неабиякий вплив на формування самоідентичності українського народу?


Церква – дух суспільства

Насамперед зауважу: Церква являє собою таємниче продовження життя Христа, Втіленого Слова, тому вона не може бути ані вузько національною, ані, навпаки, широко інтернаціональною. Як і Сам Христос, вона наднаціональна і вселенська. Тому кожен народ, переживаючи особливо, по-своєму, істини, які проповідує Церква, накладає на них відбиток власного сприйняття. Це твердження істинне, воно стосується українського народу так само, як і будь-якого іншого народу. (Автор має тут на увазі не догматичні істини, які є незмінними, а скоріше традиції та обряди, які віддзеркалюють самобутність того чи іншого народу). Кожна нація має своє особливе покликання. Найповнішою мірою це покликання реалізується через самоутвердження і збереження самоідентичності в лоні Церкви. Тому для того, щоб пізнати глибини української душі, необхідно осягнути справжню українську духовність, укорінену в духовній традиції нашого народу, сприйняти духа, що насичує і животворить українську дійсність і, врешті-решт, формує життя і світогляд українця. Носієм цього духу від початків християнства на теренах нашої держави була Православна Церква. І якщо ми сьогодні чесно говоримо про конфесійну толерантність і мир, мусимо визнати цей правдивий історичний факт – Православна Церква, як носій цього духу, сформувала душу українського народу.

Церква оживотворяє суспільство, духовно впливає на нього. Про це образно сказано у Данила Заточника: "Не море попихає кораблі, а вітри. Не вогонь творить розпечення заліза, а надув міцний". Подібно до цього свої думки про Церкву, як животворчий елемент, висловив Григорій Сковорода: "Колос не стебло з віттям, не його солома, не плевели, не верхня шкірка, що одягає зерно, колос це сама сила, яка вирощує зерно, стебло, солому, тіло зерна". Коли з різних обставин народ покидає Церкву, він позбувається цього духу, як це сталося за часів комуно-більшовицького режиму. Тоді зникає, приходить до занепаду все видиме, всі установи, життя держави стає подібним до паралітика, бо воно не живиться тими істинами, які проповідував Христос і Його Церква. Народ без своєї Церкви те саме, що храм без молитви, хай навіть він і стане найвидатнішою пам'яткою світового значення, зарахованою до пам'яток ЮНЕСКО. Ось чому ми сьогодні в нашому політикумі, серед переважної більшості державного чиновництва з почуттям "врємєнщіков" маємо дефіцит совісті й безвідповідальності, внаслідок чого процвітає хабарництво і корупція. Весь цей колапс було закладено ще в безбожницьку епоху, яка зникла видимо, але не вийшла з наших душ і генів.


Дантові кола "путей арієвих"

У стародавній Україні не було так, бо держава, як тіло, за часів рівноапостольних княгині Ольги та князя Володимира, благовірного князя Ярослава Мудрого, дбала про свій дух – Церкву. Тоді Православна Церква мала багато засобів впливу на свій народ, плекала його духовність, оберігаючи від супротивних та деструктивних сил. Нажаль сьогодні в державному домобудівництві ми не наслідуємо духу і традиції тієї княжої доби Київської Руси-України, яку недаремно, мабуть, історики охарактеризували, як добу найвищої святості. Ми блукаємо стежками вигнанців, "путями арієвими", збираємо і плекаємо трипільські горщечки, вишукуючи на них символ хреста, вибудовуємо якісь еклектичні ідеї, знову граємося й кохаємося у багатобожжі, навздогін усьому цьому проповідуючи не знано яку українську національну ідею. А варто було б зазирнути не в трипільський горщик, а в більш як тисячолітню історію нашої києво-руської державності для того, щоб переконатися, що саме там з найбільшою гостротою виявляється справжній дух України, там виплекана душа нашого народу.

Такий народ здатен був народжувати великих мужів з державницьким глибинним мисленням. У "Слові про Закон і Благодать" митрополита Київського Іларіона знаходимо досить цікаву характеристику князя Володимира Великого: "Сей славний від славних родився, благородний від благородних, каган наш Володимир... мужеством і розумом успіваючи... землю свою научи мужеством і розумом". Ми бачимо, якими відзнаками нагороджено просвітителя держави нашої Володимира Великого визначним руським богословом: благородством, мужністю та розумом. Слушно зауважити, що в нашому народі таке уявлення про керманичів не вмирало аж до тих часів, які ми звикли називати часами "великорусского владычества". Так у ХVІІІ столітті "Правильник" Рафаїла Заборовського, митрополита Київського, для учнів Києво-Могилянської Академії зазначає, що майбутні члени правлячої, світської і, навіть, духовної еліти України мають бути не "тупоумні", не "плути", мусять бути "прекрасної моральності", інакше не принесуть вони ніякої користі "ні Вітчизні, ні Церкві".


Церква та держава – українська симфонія

Православна Церква як суспільна інституція в Київській державі дбала про моральний стан народу, навчала і виховувала його на християнських засадах. Дух святості й шляхетності панував у всьому. Недаремно пізніше стосунки між Церквою й Державою в Київській Русі-Україні історики охарактеризували як гармонійні, такі що в давнину одержали назву симфонії. Такі взаємини дають змогу Данилові, "ігумену землі руської" і паломнику, молитися біля Гробу Господнього за князів та княгинь руських, поминати правителів і весь Богом благословенний народ.

Православна Церква Київської Руси-України мала неабиякий вплив на формування суспільної свідомості, виступала, в повному розумінні цього слова, фундатором усіх задумів і починань наших славних пращурів. Початок цьому поклав ще апостол Андрій Первозваний, який у святому пророцтві "подал описаніє всіх духовних украшеній церкви нашея". Так постала Церква Православна в землях наших, "так преднаписа Андрій святий, святий же Владимир як Соломон премудрий, все тоє преднаписаніє ділом совершил". Наша традиція, ідентичність і коріння, світло Київської, а, згодом, Козацької Руси, промені якого виблискують до сьогодні, було тим "світом єже духом водимим" по горах Київських, яке побачив у Господньому одкровенні богонатхненний апостол Андрій. Це світло сприйняли та довершували наші рівноапостоли, примножували князі. З поглядів тих, що тлумачили і переписували у скрипторіях Десятинної церкви та Софії Київської книги, тих, що переймали книжний розум, були людьми книжними, з роздумів преподобного Феодосія Печерського про марноту тлінного, матеріального і про велич небесного, постав наш національний духовний палладіум – Києво-Печерська Лавра, постала Свята Софія, Золотоверхий Михайлівський з їх мозаїками і фресками, що вражають нас і до нині, постали інші храми, монастирі, богословські центри, які відіграли величезну роль у формуванні моральності та культури нашої нації. І, як продовження, з поглядів Петра Конашевича-Сагайдачного, Галшки Гулевичівни, святителя Петра Могили, постала Київська Академія. Усі ці творчі задуми можна було реалізовувати лише за підтримки Православної Церкви.


Мудрість страху Божого

Православна Церква в Київській Русі-Україні сформувала своєрідну філософію життя, яку Володимир Мономах назвав мудрістю "страху Божого". "Ця філософія була сформована у тодішніх перлинах нашої церковної писемності, тримала у вічній напрузі дух тодішньої державної еліти і була зібрана у різних "Грамотицях", "Поученіях", "Словах", "Ізборниках" і "Патериках". Символи, слова і образи, зосередженні в цій києво-руській літературі були знаряддям масової сугестії і творенням національної душі та самоідентичності українського народу", писав Дмитро Донцов.

У часи нашої бездержавності й, здавалося б, безнадійного перепуття, безправності й гніту, особливо духовного, у ХVІ – першій половині ХVІІ століть Українська Православна Церква стає на оборону знедоленого народу. У відповідь на закиди Бенедикта Гербеста про нібито "дурну Русь", ми чуємо слова захисту від православного полеміста, архієпископа Герасима Смотрицького, який перш за все звертає увагу на образи національної гідності українського народу і просить князя Олександра Костянтиновича Острозького: "...завжди перед очима мати також страх і позір того, що ясно народив і світло живив і керував із добророзум'ям юністю твоєю і багатьом по різних сторонах світу доброго приклада давав, а особливо того, що у правовір'ї невідступно та незмінно чудово сяяв". Якби ми сьогодні мислили такими категоріями, як київські та староукраїнські книжники, і намагалися, хоча б на дещицю, виконати заповіт Ярослава Мудрого, чи хоча б вчитатися в "Поученіє" Володимира Мономаха, то не блукали б ми по бездоріжжю невизначеності та не приймали б ідей чужих, а самі б продукували їх іншим у настанову.


Ідеологія Києво-руського періоду історії України

Час від часу перед нами поставали питання: чому так сталося, що ми потрапили до тенет бездуховності, розпусти і морального занепаду? Де ми загубили святість київського княжого періоду? Коли ми перестали дослухатися до голосу Церкви? Коли ми забули про Бога? Дати відповідь на ці питання нам допоможе преподобний Іван Вишенський: "Прєлєсть – це єсть вмісто істини лож содержати і сію нудитися, не сий сущую, яко сущую показати". Отож, коли ми правду Божу підмінили так званими людськими моральними цінностями, і до цього часу це сповідуємо, довго ще нам доведеться тупцювати на місці.

Церква за часів комуно-більшовицького панування змогла вижити. Вона не могла відкрито нести слово Боже народові. Її головна місія – спасати людські душі виконувалася здебільшого формально: хрестити, вінчати, ховати. І це правда. Хай мене не звинувачують, ніби я відкидаю церковні таїнства. Але сьогодні священики мають вийти за церковну огорожу та йти свідчити про Христа до народу, духовно ошуканого й обкраденого.

Одного разу я запитав: "Чому ми разом з козацькими звитяжними, і не зовсім такими, подіями та нашими національними трагедіями, не відзначаємо, приміром, цього року 955-річчя з дня упокоєння князя Ярослава Мудрого?" Мені відповіли: "Ідеологія києво-руського періоду нашої історії зараз не актуальна". "А коли ж буде актуальною", подумав я. Коли наспіне потреба в ідеології "Руської правди", "Церковного уставу" Ярослава Мудрого, коли згадаємо про його ставлення до сім'ї, як цементуючої основи державності? Коли?...

Очевидно, що все це відродиться в нас тоді, коли в Україні постане єдина Помісна Православна Церква. Я не хотів би, щоб цієї, інколи вже заїждженої теми, боялися ті, хто говорить про міжконфесійний мир в Україні. Єдина Українська Православна Церква зніме безліч проблем і цей мир буде ще стійкішим, аніж сьогодні.





Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий цвіт"