Говіння – це момент, коли з обновленою силою і знову, по-новому ми повинні задумуватися над життям та над собою. Над життям – яким його Господь задумав для нас, і над собою – яким ми це життя зробили. В тому й полягає покаяння, щоб немовби виміряти відстань між тим, що задумав Господь, і тим, що ми здійснили; між тим, що нам було дано і що ми використали чи ні, виконали чи не виконали. Це треба робити – і не раз в житті. Ми часто відкладаємо цю задачу до нашої передсмертної години, до останньої нашої хвороби, до моменту, коли раптом виявимо, що невиліковно хворі або що перебуваємо в смертельній небезпеці. І тоді, перед обличчям страху, перед обличчям смерті, перед небезпекою ми раптом стаємо по відношенню до себе, до життя, до людей, до Бога – серйозними. Ми перестаємо грати в життя. Ми перестаємо жити так, немовби пишемо тільки чернетку, яка колись пізніше – о, набагато пізніше! тому що здається, що часу ж так багато попереду – буде перетворена у щось остаточне. І ніколи цього не буває, тому що старість, старіння тіла, виснаження розуму, раптова смерть, обставини застають нас зненацька і вже не дають часу. І дуже страшно думати, що може настати момент, коли виявиться запізно.

Є місце в книзі Об’явлення, де тайноспоглядач Іоан оповідає нам, що коли прийде час і ми всі будемо в Царстві Божому, то кожен отримає ім’я таємниче, яке знає тільки Бог, Який дає його, і пізнає той, хто його отримує. Це ім’я ніби містить в собі всю таїну людини; цим ім’ям сказано все про неї; цього імені ніхто не може знати, окрім Бога і того, хто отримує його, тому що воно визначає те єдине, неповторне співвідношення, яке існує між Богом і Його творінням – кожним, єдиним для Нього творінням.

В євангельському читанні ви чули про біснуватого з Гадаринської країни і про зцілення його Ісусом Христом. Біси мучили нещасного, і від того життя його було надзвичайно тяжким. Ісус Христос показав Свою владу над цілим легіоном нечистих духів і тим засвідчив, що Він є Син Божий, Якому підвладне все у світі. Біси за дозволом Спасителя ввійшли у стадо свиней і всі загинули в морі. Євангеліє ясно свідчить про те, що злі духи дійсно існують, і не треба сумніватися в їх бутті. За попущенням Божим вони можуть чинити зло як людям, так і тваринам. У бутті злих духів ми переконуємося з книг Святого Письма, із свідчень святих отців Церкви та із житій угодників Божих. У книзі Буття оповідається, як диявол з’явився у образі змія Адаму та Єві і спокусив її порушити заповідь Божу. Через це обоє вони стали порушниками волі Божої і дійсно пізнали, що таке добро, яким вони насолоджувались у раю, і вкусили гіркоту зла від страждань, хвороб і смерті. Тому-то диявол і називається чоловіковбивцею споконвіку, тобто від початку (Ін. 8, 44).

В чудесах Христових відкривається багате і вражаюче нас відношення Бога до нашої землі і до нас, людей. З однієї сторони, Його співстраждання- не тільки здатність любити і бажати ніби зовні, але співстраждати разом з нами, глибше нас ( тому що Він бездонно глибокий) пережити страждання, скорботи і, часом, жах нашого земного буття.
В сьогоднішній розповіді ми чуємо , що шкода стало Христу цієї матері, вдови, яка втратила єдиного сина, шкода, боляче, тому що не для того створив Він світ, не для того народжувався чоловік, не для того мати привела його в світ, щоб передчасно він помер. І в цій милості Христовій, в цьому співстражданні Христа, здатності разом з нами страждати нашими стражданнями, відкривається одна з сторін Божого ставлення до нас і до світу.

Сьогодні свята Церква запропонувала нам послухати уривок з Євангелія про воскрешення Ісусом Христом сина вдови з міста Наїна. Нас вражає, як євангеліст декількома словами зумів описати велике горе жінки: “Виносили померлого, єдиного сина у матері, а вона була вдова”. Самотність! Яка вона страшна! Господь змилосердився над нещасною і сказав: “Не плач!” Ми теж часто кажемо скорботним близьким нам людям: “Не плач!” Але наше слово і слово Господа мають різну силу. Слово Господа несло радість, про яку ридаюча мати навіть і не мріяла. Ісус Христос підійшов до гробу і сказав: “Юначе, тобі кажу, встань!” Мертвий піднявся, сів і почав говорити. Всіх присутніх охопив страх, і всі прославляли Бога, кажучи: “Великий пророк постав між нами, і Бог відвідав народ Свій” (Див.: Лк. 7, 11-16).

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Ханаанка, яка приступила до Христа благаючи Його зцілити її біснувату дочку, язичниця, в час, коли євреї, єдині, хто вірив в Бога Єдиного, не спілкувалися з поганами, цуралися, їх. І ось ця жінка підходить до Христа: це вже говорить про те, що вона в Ньому побачила щось, чого вона не бачила в інших, що вона відчула щось у Ньому: чуттям, серцем вловила щось, що вселило їй довіру і зняло з неї страх, що вона буде прогнана.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Сьогодні Христос дає нам, або, швидше, нагадує нам про дві основні заповіді: про те, щоб любити Бога всім серцем нашим, всім нашим розумом, всіма нашими силами, (тобто всією владою і здатністю любити, які нам дані) і ближнього любити, як самого себе.
Коли ми чуємо слово "заповідь", ми завжди згадуємо його, як наказ про те, що ми повинні зробити, а якщо не зробимо, то понесемо відповідальність, прийде покарання: але це слово має більш широкий смисл. Воно означає заповіт Божий даний нам, коли Він створив нас, то обдарував свободою, здатністю стояти на власних ногах, дав нам владу вибору і владу слідувати нашому покликанню або відвернутися від нього. І ось, це не "наказ" від Бога: це ніби настанова, або заповіт в тому розумінні, в якому людина, коли помирає, залишає заповіт, щоб його спадкоємці його виконали.