Один священик протягом довгих років молив Господа, щоб Він послав йому доброго духовного провідника, який вказав би найкоротшу та найвпевненішу дорогу до твердої віри, до Божої любові - до святості. І ось одного дня той священик у душі почув дивний голос, який кликав його до Храму. Якісь душевні відчуття підказували, що саме сьогодні Господь сповнить його довготривалу молитву і саме через це у нього виник потяг піти до Храму. Прийшовши, перед дверима Церкви він побачив убогу, босу й обідрану людину.

- Доброго дня! - привітався він до того жебрака, подаючи йому милостиню.

- Дякую за побажання, - відповів жебрак, - але я не пригадую, щоб у моєму житті був колись недобрий день.

Здивований такою відповіддю, священик сказав:

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Прочитана сьогодні притча про таланти - одне з цілої низки пророчих попереджень-сказань Христа про прийдешній Суд. Якщо прочитати 24-ту і 25-ту глави Євангелія від Матфея, звідки і взята сьогоднішня притча, то бачимо, що Спаситель попереджає нас про три основні небезпеки, які можуть привести нас до суду неготовими. Перша небезпека - це безтурботність, друга - малодушність, а третя - життя, яке негідне людини по нечуйності і нелюдяності.
Безтурботність описана Христом в трьох притчах: перша - це безтурботність благодушна, весела; безтурботність, яку ми вважаємо природною. Христос каже: "Пильнуйте, бо суд, день Господній, прийде раптово, як він прийшов у дні Ноєві. Тоді люди і пили, і їли, і заміж виходили, і ні про що не думали більше ніж про землю, щоденну радість життя, а суд Господній наростав і в якийсь день вибухнув гнівом і потопом. Буде і пізніше так: дві, що мелють на жор­нах: одну буде забрано, а другу залишено, з двох, що будуть у полі, одного буде забрано, а іншого за­лишено... Ця безтурботність для нас буденна, звична, рідна, благодушна, весела, радісна у житті і ми забуваємо, що життя не така плоске, але глибоке, бездонне, що вона йде у вічність.

Центром усього євангельського благовістя, центром усього християнства, центром усієї християнської історії є Воскресіння Христове. Тому кожного року, зустрічаючи це світлоносне свято, ми не перестаємо радіти у воскреслому Христі Ісусі, Який смертю смерть подолав і тим, що у гробах, та нам, живим тут на землі, дарував життя вічне.
Тепер навіть ті, що називають себе християнами, із сумнівом вірять у цей факт воскресіння. Але ж чому тут дивуватись, коли у повстання із гробу Христа Спасителя не до кінця вірили навіть Його послідовники. Так, один із учеників настільки виявив своє невірство, що тільки за умови чуттєвого дотику готовий був визнати факт Воскресіння Христа.

Чому ж Господь відмовив у проханні святим апостолам Якову, Іоану та їхній матері? Вони ж просили благого — місця в Царстві Христа Спасителя: Скажи, щоб оці два сини мої сіли в Твоєму Царстві — один праворуч, другий ліворуч Тебе (Мт. 20, 21). Хіба за це не можна молитися? Адже й заповідь є: шукайте перше Царство Боже; й усіх нас свята Церква вчить молитися: не відійми від нас, Господи, Небесне Твоє Царство. Чому ж Господь їм відмовив? Вони ж опісля таки одержали Царство й прославилися? Річ у тім, що вони самі привласнювали собі Царство, й не просто Царство, а найпочесніше місце в ньому. Але не можна привласнювати не тільки певний ступінь слави в Царстві, а й саме Царство, бо цей дар залежить тільки від волі Небесного Отця, котрої нам не можна знати, навіть якщо точно виконаємо всі умови. Не моє це давати, — каже Господь, — лише — кому мій Отець приготував. Оце ж нам наука із сьогоднішнього Євангелія: не присвоювати собі Царства, а, всіма силами трудячись задля його одержання, саме одержання передати Божій волі, очікувати його, як милости нашого Небесного Отця; трудитися й очікувати, без домагань, кажучи собі: ми нік¬чемні слуги, хоч би і зробили все, що звелено.

В п’яту неділю Великого посту, присвячену преподобній Марії Єгипетській, перед тижнем, підготовчим до Страсних днів, Церква досягає повноти покаяння. До свого навернення до Господа Марія поведінкою своєю була сучасною, дуже сучасною – безсоромна жінка з наймолодших літ. Але, якщо раніше таке життя засуджувалось, тепер цією ганьбою хваляться, пропагують цю клоаку, цей злочинний гріх, як щось прекрасне, як щось ароматне. Все робиться в нашій країні, щоб перетворити дівчат на Марій Єгипетських без покаяння. З раннього дитинства починається злочинне розбещення. В школах влаштовують конкурси краси для третьокласниць, на кшталт нещодавнього вступу в піонери; про конкурси стриптизу серед п’ятнадцятилітніх оголошують по телебаченню і радіо, а залучення дітей до проституції стає звичним бізнесом. Під’їжджає до школи якийсь пройдисвіт на іномарці, підходить до восьмикласниць на перерві: «Дівчата, хто хоче заробляти після уроків? Чотири дні на тиждень». Він не боїться, що його затримає міліція, що отримає термін за статтею, яка існує: їхній час, їхня влада, їхня стихія. Чому ж мовчать батьки? Час їм влаштовувати самосуд, якщо не захищає держава.

Подумки ми зараз уявімо себе дві тисячі років тому, і яке дивне почуття повинно наповнювати нас: уже тиждень, як світ став іншим! Світ, який тисячоліттями був як загублена вівця, став тепер як вівця знайдена, піднята на плечі Сином Божим, що став Сином Людським. Непрохідна безодня, яку гріх зробив між Богом і людиною, тепер, хоча б зародковому стані, подолана: Бог увійшов в історію. Сам Бог став Людиною, Бог зодягнувся у плоть, і все видиме, те, що з нашої сліпоти представляється нам мертвою, інертною матерією, може впізнати себе прославленим в Його власному тілі. Трапилося щось небувале, і світ уже не той, що раніше.