Недiля 25-та пiсля П'ятдесятницi (Лк. 10, 25-37)
В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!
Дорогi браття i сестри!
В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!
Дорогi браття i сестри!
Притча про милосердного самарянина була сказана Господом на пояснення одному законниковi, який не розумiв, що йому слiд робити, щоб успадкувати вiчне життя. На закiнчення притчi Господь дав йому настанову: "Йди i ти роби так само". Ця настанова звернена до всього християнського свiту i до кожного християнина зокрема. Питання про сенс життя, про спасiння, про вiчне життя i зараз непокоїть багатьох. Гранично ясну вiдповiдь на це питання, яке хвилює людину, дав Iсус Христос. Вiн однаково ставився до всiх, хто дорожить своїм спасiнням, для кого питання про вiчне життя не є лише звичайною цiкавiстю. Милосердний самарянин являє нам зразок, який ми, за велiнням Божим, повиннi наслiдувати. Що ж вiн зробив такого особливого, надзвичайного, що Сам Господь поставив його за приклад людинолюбства? Та нiчого особливого. Вiн зробив тiльки те, що пiдказували йому серце i совiсть, зробив просто i природно, за одним порухом спiвчуття. Просто i природно це виходить лише у тих, хто має добре серце i чисту совiсть.
Самарянин їхав шляхом, що вiв з Єрихона до Єрусалима, i випадково наштовхнувся на видовище, досить звичне на той час на цiй глухiй i пустельнiй дорозi. При дорозi лежав невiдомий чоловiк, пограбований розбiйниками i побитий мало не до смертi. Самарянин, скорившись поруховi серця, нi хвилини не вагався, як йому чинити. Пiдiйшовши до нещасного, вiн перев'язав його рани, потiм обережно посадив на свого осла i привiз до найближчого заїжджого двору. Самарянин попросив доглянути нещасного, а наступного дня, збираючись у подальшу дорогу, дав господаревi грошi з тим, щоб той потурбувався про хворого незнайомця. "Якщо ж цих грошей виявиться замало, i ти витратиш бiльше, - додав самарянин, - то я на зворотному шляху доплачу тобi". Ось i весь простий, нехитрий подвиг, який здiйснив спiвчутливий самарянин. А водночас яка чиста, небесна краса бачиться у цiй притчi. У душi здiймається мимовiльна i глибока симпатiя до цього доброго чоловiка. Вiн, очевидно, i не гадав, що робить щось велике, а у простотi серця робив те, що вважав за звичайний обов'язок совiстi.
Справедливо сказав учитель Церкви III ст. Тертуллiан, що душа людини - за природою християнка. Самарянин, не знаючи Євангелiя, знайшов Євангелiє i прислухався до нього в тайниках свого серця. Йдучи за природним покликом серця, вiн виконав найвеличнiшу заповiдь, основний закон усього християнства, який виражається одним словом: любов. Самарянин зовсiм не знав того нещасного чоловiка, якого знайшов на дорозi, i, зрозумiло, нiщо не заважало йому залишити того без будь-якої уваги i байдуже проминути людину, як це зробили перед ним юдейський священик i левiт, як робить багато хто в сучасному свiтi. У такому разi вiн зберiг би час i грошi та уникнув би багатьох клопотiв i турбот. Але вiн не зробив так, а поспiшив допомогти страднику.
Це пiднесене почуття любовi до людини незнайомої й чужої, вiльне вiд будь-яких корисливих мiркувань i рiвне самопожертвi, - ось у чому чарiвна краса i велич його подвигу. Саме в цому й полягає iстинний дух християнської любовi.
Любов вiдома була i до Христа. Вона була потрiбна i в Старому Завiтi. Як закон серця любов завжди вважалася найвищою окрасою людини. Але така безмежна, самовiддана, всеосяжна любов, яку заповiдав Христос Спаситель, - любов, яка всiх прощає i всiм спiвчуває, яка благо ближнього цiнує вище за власне i готова вiддати за нього життя, - така любов є нове слово, нове одкровення, принесене звище Сином Божим.
"Заповiдь нову даю вам, - говорить Господь, - щоб ви любили один одного" (Iн. 13, 34). До Христа на Землi панував закон: око за око i зуб за зуб (Вих. 21, 24). А Господь прийшов i принiс новий принцип життя: любов. Там, де немає любовi, немає i християнства. У нiй Самим Спасителем вказана вiдмiнна ознака Його послiдовникiв. "По тому знатимуть, що ви Мої ученики, як матимете любов мiж собою", - сказав Вiн у Своїй прощальнiй бесiдi.
Що дивного в тому, якщо ми любимо тих, хто близький до нас за спорiдненiстю або дружбою? Ця любов природна, притаманна всiм людям. Вона сама в собi носить винагороду, бо оплачується взаємно. Але любити всiх без винятку, хто потребує нашої допомоги, близьких i далеких, добрих i злих, а тим бiльше - своїх ворогiв, як заповiдав нам Господь, - ось iстинна, благодатна любов, до якої ми, християни, покликанi i яка уподiбнює нас Боговi. Така любов вища за природнi сили людини. Вона - властивiсть Божественна i є вiрним показником присутностi в душi благодатi Святого Духа.
Як же треба любити ближнього i в чому ця любов має виявлятися? "Полюби ближнього твого, як самого себе". Ось ясна i всiм зрозумiла вiдповiдь Бога. Хто з нас не любить сам себе i бажає собi лиха? Ми прагнемо до щастя, шукаємо радощiв i уникаємо страждань, - одне слово, турбуємося про свiй добробут. Чи не в цьому проходить усе наше життя вiд народження i до смертi? Будемо ж робити так само i стосовно iнших людей, хоч i зовсiм для нас чужих. Нехай їхнє щастя, їхнi iнтереси будуть для нас так само дорогi й близькi, як нашi власнi. У цьому полягає розв'язання життєво важливого питання. Ми радiємо своїм удачам i тужимо, коли спiткає нас горе. Зумiймо також радiти чужiй радостi i спiвчувати чужому горю так, немов це стосується нас особисто. Ми ситi, вдягненi i взутi, не знаємо самотностi й розумiємо, як тяжко терпiти цi злигоднi. То увiйдiмо серцем у стан того, хто потребує допомоги; в думцi поставмо себе на його мiсце i допоможемо йому так само, як допомагали б собi.
Ви знаєте з власного досвiду або бачили на прикладi своїх близьких, яких тяжких, часом нестерпних страждань завдають нам хвороби, i якщо вам трапиться захворiти, ви всiєю душею прагнете якомога швидше одужати i застосовуєте для цього всi можливi засоби. Будемо ж ставитися так само до всякого чужого страждання; поспiвчуваємо йому всiм серцем i, якщо можна полегшити його, зробимо для цього все можливе.
Ми плачемо й тужимо, коли смерть забирає в нас дорогу i кохану людину; так зрозумiймо ж серцем i роздiлiмо горе чужих, коли побачимо їх бiля домовини; помолiмося разом з ними за померлого так само гаряче i щиро, як хотiли б ми, щоб пiсля нашої смертi молилися за нас. Та хiба можна перерахувати всi випадки, де може i повинна виявлятися християнська любов! Її нива безмежна i рiзноманiтна, як рiзноманiтнi обставини людського життя. Не давайте тiльки загрубiти серцю i не втрачайте совiстi; пильнуйте її, як найбiльшу святиню, а вона пiдкаже вам, що i як слiд робити на виконання волi Божої.
Любов до ближнiх навертає i до нас любов Божу, а без неї немає доступу в Царство Боже. Сама тiльки вiра без любовi не врятує людину. Без любовi вiра мертва i, як пустий звук, пропадає безслiдно. Суха, черства душа не здатна до спiвчуття ближнiм, не знайде вона спiвчуття i до себе на судi Божому. На неї чекає там одна невблаганна суворiсть Божа. За словом ап. Якова, "немилостивий суд тому, хто не творив милостi" (Як. 2,13).
Амiнь!
Патріарх Київський і всієї Руси-України
Філарет
Філарет
Джерело: ПРАВОСЛАВНИЙ ПОГЛЯД.
