Недiля 4-та посту (Мк. 9, 17-31)
В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!
Дорогi браття i сестри!
В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!
Дорогi браття i сестри!
Одного разу до Iсуса Христа, Якого оточував народ, пiдiйшов чоловiк i привiв з собою сина свого, якого мучив злий дух нiмоти i глухоти. Батько прийшов з намiром отримати допомогу страднику-сину. Але в його серцi було якесь невiр'я. Вiн жалiвся Iсусу Христу на Його ученикiв, що вони не могли вигнати бiса з його сина. "Учителю, - говорив батько, - я привiв до Тебе сина мого, що має духа нiмого. Де тiльки нападе на нього, кидає його на землю, i вiн пускає пiну, i скрегоче зубами своїми, i цiпенiє. Я казав ученикам Твоїм, щоб вигнали його, та вони не змогли" (Мк. 9, 17-18). Христос Спаситель при всiй Своїй лагiдностi прогнiвався на таке невiр'я i сказав: "О роде невiрний, доки буду з вами? Доки буду терпiти вас?" (Мк. 9, 19). Але тут же пожалiв i страдника-сина, i нещасного батька i сказав: "Приведiть його до Мене". I привели його до Нього. Як тiльки бiснуватий побачив Його, дух стряснув його; вiн упав на землю i валявся, пускаючи пiну (Мк. 9, 19-20). Наблизившись до Сина Божого, злий дух своїм падiнням на землю невiльно виявив Йому свою покору.
Iншим був душевний стан батька. Вiн пiдiйшов до Господа не з молитвою i вiрою в Його всемогутнiсть, як колись вчинив римський сотник, благаючи зцiлити його слугу, а з якимись запитаннями i невiрою. "Якщо можеш, - говорив батько Сину Божому, - допоможи нам, змилосердься над нами" (Мк. 9, 22). Як бачите, батько сумнiвався в Iсусi Христi, тому й сказав: "якщо можеш".
Господь Iсус Христос вирiшив ранiше нiж вигнати злого духа з сина зцiлити душевну хворобу батька. Спаситель сказав батьковi: "Якщо хоч трохи можеш вiрувати, все можливе вiруючому" (Мк. 9, 23). I ось ранiше невiруючий батько зi сльозами на очах викликнув перед усiм народом: "Вiрую, Господи! Допоможи моєму невiрству" (Мк. 9, 24). Тiльки пiсля сповiдання перед Богом вiри Господь промовив Своє всемогутнє слово i одразу ж вигнав iз сина духа нiмого i глухого.
Як бачите, невiра батька в Божественну силу Iсуса Христа стала перешкодою для зцiлення його сина. А коли в серцi з'явилася вiра, тодi настало зцiлення. Те, що було неможливим через невiр'я, за вiрою стало можливим - i дуже швидко. Таким чином, нашу вiру Господь надiляє Божественною силою, i вiруючому стає все можливим.
Коли ученики запитали Iсуса Христа на самотi, чому вони не змогли вигнати злого духа, Господь вiдповiв: "Через невiр'я ваше. Бо iстинно кажу вам: якщо ви матимете вiру як зерно гiрчичне (а воно дуже дрiбне) i скажете горi цiй: перейди звiдси туди, i вона перейде, i не буде нiчого неможливого для вас" (Мф. 17, 20).
Господь сказав це не лише Своїм ученикам, а й грядущим поколiнням, тобто i нам з вами. I тепер Бог зцiляє хвороби, що їх не могла вилiкувати медицина, але тiльки у тих людей якi мають вiру, подiбну до сучасникiв Христа.
Часто в наш час християнин звертається до Бога з молитвою, щоб Вiн виявив Свою всемогутнiсть i чи то зцiлив вiд хвороби, чи спас вiд смертi, чи захистив вiд якоїсь бiди, але благає Бога так, як той батько: "Господи! Якщо можеш, допоможи менi". Звичайно, така молитва, поєднана з невiр'ям, не допоможе тому, хто просить. Тодi люди цi починають зневiрятися навiть в iснуваннi Бога. Вони говорять, що якби Бог iснував, Вiн виконав би їхню молитву i допомiг би їм. Ми часто звинувачуємо Бога, а не себе, - звинувачуємо милосердя Боже, а не свою невiру або маловiр'я.
Щоб мати спасительну вiру, яка робить неможливе можливим, треба у простотi серця вiрувати в те, що говорить нам Господь через Євангелiє. Наша вiра повинна бути подiбною до вiри чистої i доброї дитини. То не вiра, коли ми приймаємо тiльки те, що приймає наш розум, i вiдкидаємо те, чого не можемо зрозумiти. Ми хочемо своєю малою мiркою розтленого грiхом розуму вимiряти безмiрну i незбагненну премудрiсть Божу.
Коли говорить Бог, то чи не є це зухвальством людини - перечити Богу? Тому Iсус Христос говорить: "Якщо ви не навернетесь i не будете як дiти, не ввiйдете у Царство Небесне" (Мф. 18, 3). Треба смирити гордий розум i пiдкорити його слову Бога, щоб свiтло вiри просвiтило затьмарену грiхом нашу душу. Iнакше ми залишимося у своїй власнiй пiтьмi, хоч би ми i здобули мудрiсть земну, подiбно до того, як непокiрна i уперта дитина, залишиться невiгласом, якщо не буде вiрити i слухатися батькiв i своїх наставникiв.
Для того, щоб вигнати зi своєї душi морок сумнiву в словах Божих, коли вiдчуємо в собi протирiччя з якимось догматом вiри, треба звернутися до Бога з молитвою, як той батько, що привiв до Христа бiснуватого сина. "Вiрую, Господи! Допоможи моєму невiрству". I Господь, знаючи нашу щирiсть, пошле нам свiтло вiри.
Крiм цього, треба поєднувати вiру з любов'ю до Бога i свою вiру показувати в дiлах, виконуючи заповiдi Божi, бо, як говорить ап. Якiв: "Вiра, коли не має дiл, сама по собi мертва: та й бiси вiрують i тремтять" (Як. 2, 17, 19).
У своєму християнському середовищi ми часто зустрiчаємося з такими християнами, якi нiбито й вiруючi, але в серцi тримають ненависть до своїх же братiв i сестер - православних християн.
Без чистоти серця i без любовi саме лише православне вiровчення i досконале знання Бiблiї залишаються безплiдними i некорисними для спасiння душi. Подивiться на деяких священикiв i архиєреїв, ченцiв i богословiв - вони багато знають, а для Царства Божого непридатнi, бо живуть на землi, як та євангельська безплiдна смоковниця. I в той же час ми знаємо багато святих, якi не мали богословської освiти, але провадили життя в пустелях, лiсах i монастирях. Вони очищали свої душi богоугодними трудами, молитвою i постом, i через це стали взiрцем вiри i духовного християнського життя.
Треба мати вiру тверду i любов нелицемiрну, щоб її не захитали нi бiди, нi хвороби, нi тяжкi обставини життя, нi спокуси цього грiховного i розбещеного свiту, нi гонiння за вiру. Вiрити Господу i любити Його лише в часи блаженства - це значить не мати нi вiри, нi любовi. Багатостраждальний Iов сказав: хiба ж ми повиннi любити Бога тiльки тодi, коли одержуємо вiд Нього благо, а коли Вiн посилає випробовування, то треба хулити Його або зрiкатися? I сказав тодi св. Iов знаменитi слова: "Нехай буде благословенним iм'я Господнє вiднинi i довiку".
Вiра лише в часи благоденства подiбна до зерна, що впало на кам'янистий грунт, скоро зiйшло, а як припекло сонце, засохло i не принесло плоду. Iстинна вiра вкорiнюється i зростає в терпiннi. Христос Спаситель сказав: "Хто перетерпить до кiнця, той буде спасенний".
Нехай подає нам Милосердний Господь непохитну вiру, нелицемiрну любов i терпiння. Якщо ми будемо твердо вiрити i просити, то Вiн, безумовно, дасть нам цi скарби для наших душ. "Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всiх нас, як з Ним не дарує i нам всього?" (Рим. 8, 32). Богу нашому слава на вiки вiкiв.
Амiнь!
Патріарх Київський і всієї Руси-України
Філарет
Філарет
