Полюби Господа Бога твого всiм серцем твоїм, i всiєю душею твоєю, i всiєю думкою твоєю. (Мф. 22, 37)
Сьогоднi євангельське читання говорить нам про тi стосунки, якi повиннi бути у нас, християн, з Богом. А яке насправдi в багатьох з нас ставлення до Бога? Якщо добре вникнути в це питання, то вiдповiдь на нього доведеться дати невтiшну: нiяке. А захiднi так званi богослови багато писали навiть про смерть Бога, маючи на увазi насамперед те, що для людства Бог перестав iснувати, що Вiн нiби вмер для нього. Для одних Бог помер, а в iнших ставлення до Бога цiлком байдуже. Ми мало думаємо про Бога. Ми мало Його вiдчуваємо. Ми живемо неначе поза Богом, поза Його заповiдями. Не в Нього шукаємо натхнення i допомоги. Не до Нього зверненi нашi почуття. I головна бiда в нашому життi, основна причина занепаду духовно-морального життя людини полягає у тому, що ми не маємо з Богом особистих стосункiв.
Особисте ставлення до Бога полягає в тому, щоб умiти уявити Його собi реально, як уявляли Його собi тi подвижники благочестя, якi, не бачачи Його, бачили i, не чуючи Його, чули, на противагу тим сучасникам Христа, якi й, бачачи Його, не бачили i, чуючи Його, не чули.
Християнство - це вiра в те, що Iсус Христос є Син Божий. "Ви за кого Мене вважаєте?" - це було вирiшальне питання, поставлене Iсусом перед Своїми учениками. "Ти є Христос, Син Бога Живого", - вiдповiв апостол Петро (Мф. 16,16). Тому для православного християнина Господь наш Iсус Христос є життєвим центром i джерелом духовної i творчої сили.
Iсус Христос нiчого так наполегливо не вимагав вiд Своїх ученикiв, як безумовного єднання з Ним як з особистiстю. Вiн велiв iти слiдом за Ним до крайньої межi, аж до несення кожним свого хреста. "Хто не бере хрест свiй i не йде слiдом за Мною, той недостойний Мене" (Мф. 10, 38). З такою ж наполегливiстю Вiн звичайно вимагав виконання волi Божої. Чого Iсус Христос добивався для Свого Небесного Отця, того самого Вiн вимагав i для Самого Себе. "Вiруйте в Бога i в Мене вiруйте" (Iн. 14, 1). Якщо Iсус Христос говорить, що "перша i найбiльша заповiдь" - любити Бога усiм серцем i всiєю душею, то в тому ж владному тонi Вiн говорить i про Себе: "Хто любить батька чи матiр бiльше, нiж Мене, недостойний Мене; i хто любить сина чи дочку бiльше, нiж Мене, недостойний Мене" (Мф. 10, 37; Лк. 14, 26).
Де i коли був в iсторiї хтось, хто мав владу зобов'язувати своїх сучасникiв i навiть усе людство до такого самовiддання всього себе особисто Йому? У вимозi Iсуса Христа виявляється така самосвiдомiсть, яка перевершує всi людськi межi. Iсус Христос не ставить Себе поряд з Богом, Вiн - Сам Бог. З цим грiшнiй людинi можна внутрiшньо не погоджуватися, вагатися i навiть протестувати, але цю реальнiсть неможливо усунути, тому що вона є iсторичним фактом.
Якщо подивитися на життя Iсуса Христа в iсторiї, тобто в зв'язку з попередньою проповiддю пророкiв i благовiстям св. Iоана Хрестителя, то, насамперед, слiд сказати, що воно не тiльки перевершує їх, але непорiвнянне з ними. "А ось тут Бiльший за Iону... А ось тут Бiльший за Соломона" (Мф. 12, 41-42), - свiдчив Христос. Таким чином, найславнiшi пророки i старозавiтнi царi - меншi за Iсуса Христа. "Блаженнi очi, якi бачать те, що ви бачите, - говорив Господь Своїм ученикам. - Бо, кажу вам, багато пророкiв i царiв бажали б бачити те, що ви бачите, та й не побачили, i чути, що ви чуєте, та й не почули" (Лк. 10, 23-24). Тут Iсус Христос ставить Свою дiяльнiсть не тiльки у вiдносному, але i в абсолютному значеннi вище вiд усiєї попередньої дiяльностi пророкiв. Ця беззаперечна перевага проповiдi Iсуса Христа ?рунтується на безмежному авторитетi Його власної особи. Вiн не посилається, як давнi пророки, на особливi повноваження вiд Бога: "Так говорить Господь". З уст Iсуса Христа ми не чуємо подiбних посилань на Господа. Вiд Нього ми чуємо лише слова, якi виражають Його власну владу i силу. "Ви чули, що було сказано древнiм: не вбивай, а хто уб'є, пiдлягає суду. Я ж кажу вам, що всякий, хто гнiвається на брата свого даремно, пiдлягає суду... Ви чули, що було сказано древнiм: не чини перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жiнку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серцi своєму" (Мф. 5, 21-22; 27-28). Наведенi слова Iсуса Христа свiдчать про те, що Вiн усвiдомлює Себе рiвним i єдиним з Богом.
Таке ж враження сутнiсної єдностi з Богом справляють чудеса Iсуса Христа. Скiльки б не виступала упереджена критика проти чудес нашого Спасителя, неможливо заперечувати той факт, що не тiльки Його послiдовники перебували пiд найсильнiшим враженням вiд Його чудес, але й найбiльш озлобленi Його противники не заперечували того, що нiхто з людей не робив таких справ, якi творив Iсус Христос. Свої чудеса Вiн творив не так, як iншi чудотворцi. Для Його чудес характерна царствена упевненiсть. Немало чудес творили пророки: Iлля i Єлисей навiть воскрешали мертвих (Див.: 1 Цар. 17, 19 i далi, 2 Цар. 4, 32 i далi, 4 Цар. 13, 21). Але всi цi дiяння творилися через молитву, прикликанням Всемогутностi Божої. В чудесах Iсуса Христа ми бачимо iнше. Вiн творив їх не в результатi молитви, зверненої до Бога, а силою Своєї власної могутностi. Христос говорив, коли творив чудеса: "Хочу, очисться" (Мк. 1, 41); "дiвчино, тобi кажу, встань" (Мк. 5,41); або: "тобi кажу: встань, вiзьми постiль твою та йди до дому твого" (Мк. 2, 11). Тут ми бачимо не повноваження вiд Бога, а всемогутнiсть Самого нашого Спасителя.
Наша думка зупиняється i нiмiє язик, коли ми усвiдомлюємо, що в часи, доступнi iсторичному пiзнанню, жив Богочоловiк, хлiбом Якого було творити волю Отця Небесного. Тiльки цю волю Вiн шукав i любив у всi Свої як радiснi, так i тяжкi днi. Вiн не ухилявся вiд неї нiколи, не затьмарив Себе щонайменшим проявом грiха, нiколи не мав потреби в покаяннi. Навiть в останню годину Вiн не просив за Себе, а лише за iнших. "Прости їм, Отче, бо вони не вiдають, що чинять!" Вiн перетворив усе Своє життя на молитву. Його серце палало любов'ю до людей: бiдних, струджених i обтяжених грiхами. Вiн завжди йшов назустрiч людському горю: зцiляв хворих, повертав зiр слiпим, воскрешав мертвих i прощав грiхи. I ця Людина сказала: "Я Син Божий! Я i Отець єдине". Вiн усвiдомлював Себе Творцем неба i землi, Спасителем свiту i майбутнiм Суддею всесвiту. Невже ми можемо не повiрити Цiй Людинi?
Коли мова йде про олюднення Бога i про те, що Вiн дозволив розiпнути Себе на хрестi (Флп. 2, 7-8), чи не може людський розум скорiше припустити, що людина помиляється, вiрячи в це, нiж те, що Бог може самопринизитися до такого стану? Хто жахається цього богоприниження й вагається перед парадоксом (несумiснiстю й суперечнiстю) всемогутностi, святостi Бога i розп'яття Його на хрестi, той уподiбнює себе тим, про яких апостол Павло сказав, що проповiдь про розп'ятого Христа - для юдеїв спокуса, а для еллiнiв безумство (1 Кор. 1, 23).
I все ж, хiба людинi з її обмеженими можливостями належить останнє слово у вирiшеннi цього питання з питань? I як можна розмiрковувати про Бога, що Вiн може i чого не може? Чи не людиною створено логiчне уявлення про Божество? Хiба Божi помисли - нашi думки? Хiба людська мудрiсть - не безумство перед Богом? А що, коли Бог хотiв вiдкрити Себе Богом i показати безмiрнiсть Своєї всемогутностi i нескiнченнiсть Своєї любовi саме таким чином, що з любовi до нас став Людиною, i такою Людиною, Яка вiддала себе на розп'яття? А що, коли Бог вимагає вiд людей саме вiри у неймовiрне? Якщо саме цiєю неймовiрнiстю Його можливостей Вiн бажає скрушити людську гординю i пiдкорити нашу злу волю Своїй благiй волi?
Бо нiде, нiколи i нi в кому на землi не проявилися так слава i всемогутнiсть, святiсть i любов Божа, як в Iсусi Христi! Святе i Божественне свiтить нам у життi Господа нашого Iсуса Христа в такiй повнотi, з такою життєвою правдою i з такою переконливою яснiстю, що ми повиннi, подiбно до Мойсея, закрити своє обличчя, щоб не ослiпнути вiд свiтла, яке виходить вiд Христа. Усi святi, якi дiйсно стали для Нього близькими, якi жили в Ньому i для яких Вiн був живий, - всi вони черпали в Ньому свою життєву силу й були блаженнi цим. Вони спрямовували всi свої душевнi сили на те, щоб розбудити в собi це почуття людської близькостi до Христа Бога.
Скiльки великих художникiв всiх часiв намагались у своїх творiннях - iконах i картинах - втiлити образ Богочоловiка, який одухотворяє людську душу. Лише в любовi пiзнається Бог. "Кожен, хто любить, народжений вiд Бога i знає Бога. Хто не любить, той не пiзнав Бога, тому що Бог є любов" (1 Iн. 4, 7-8).
О Господи! Навчи нас любити Тебе так, як любили Тебе Твої щирi друзi-ученики. Сотвори так, щоб Твоя досконалiсть, Твоя принесена за нас жертва, Твої проповiдi i Твої дiла полонили нашi душi, щоб ми прагнули споглядати Тебе, слухати Тебе, прославляти Тебе, нiчого для себе вiд цього не чекаючи, i в цiм служiннi знаходили всю повноту життя i радостi. Дай нам любити Тебе тiєю любов'ю, якою любили Тебе мученики i всi святi! Дай нам славити Тебе так, як славили вони! Дай нам, щоб Ти був нашим шляхом, iстиною, життям, вiдрадою i втiхою.
Амiнь!
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет
Джерело: ПРАВОСЛАВНИЙ ПОГЛЯД.
В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!
Дорогi браття i сестри!
Дорогi браття i сестри!
Сьогоднi євангельське читання говорить нам про тi стосунки, якi повиннi бути у нас, християн, з Богом. А яке насправдi в багатьох з нас ставлення до Бога? Якщо добре вникнути в це питання, то вiдповiдь на нього доведеться дати невтiшну: нiяке. А захiднi так званi богослови багато писали навiть про смерть Бога, маючи на увазi насамперед те, що для людства Бог перестав iснувати, що Вiн нiби вмер для нього. Для одних Бог помер, а в iнших ставлення до Бога цiлком байдуже. Ми мало думаємо про Бога. Ми мало Його вiдчуваємо. Ми живемо неначе поза Богом, поза Його заповiдями. Не в Нього шукаємо натхнення i допомоги. Не до Нього зверненi нашi почуття. I головна бiда в нашому життi, основна причина занепаду духовно-морального життя людини полягає у тому, що ми не маємо з Богом особистих стосункiв.
Особисте ставлення до Бога полягає в тому, щоб умiти уявити Його собi реально, як уявляли Його собi тi подвижники благочестя, якi, не бачачи Його, бачили i, не чуючи Його, чули, на противагу тим сучасникам Христа, якi й, бачачи Його, не бачили i, чуючи Його, не чули.
Християнство - це вiра в те, що Iсус Христос є Син Божий. "Ви за кого Мене вважаєте?" - це було вирiшальне питання, поставлене Iсусом перед Своїми учениками. "Ти є Христос, Син Бога Живого", - вiдповiв апостол Петро (Мф. 16,16). Тому для православного християнина Господь наш Iсус Христос є життєвим центром i джерелом духовної i творчої сили.
Iсус Христос нiчого так наполегливо не вимагав вiд Своїх ученикiв, як безумовного єднання з Ним як з особистiстю. Вiн велiв iти слiдом за Ним до крайньої межi, аж до несення кожним свого хреста. "Хто не бере хрест свiй i не йде слiдом за Мною, той недостойний Мене" (Мф. 10, 38). З такою ж наполегливiстю Вiн звичайно вимагав виконання волi Божої. Чого Iсус Христос добивався для Свого Небесного Отця, того самого Вiн вимагав i для Самого Себе. "Вiруйте в Бога i в Мене вiруйте" (Iн. 14, 1). Якщо Iсус Христос говорить, що "перша i найбiльша заповiдь" - любити Бога усiм серцем i всiєю душею, то в тому ж владному тонi Вiн говорить i про Себе: "Хто любить батька чи матiр бiльше, нiж Мене, недостойний Мене; i хто любить сина чи дочку бiльше, нiж Мене, недостойний Мене" (Мф. 10, 37; Лк. 14, 26).
Де i коли був в iсторiї хтось, хто мав владу зобов'язувати своїх сучасникiв i навiть усе людство до такого самовiддання всього себе особисто Йому? У вимозi Iсуса Христа виявляється така самосвiдомiсть, яка перевершує всi людськi межi. Iсус Христос не ставить Себе поряд з Богом, Вiн - Сам Бог. З цим грiшнiй людинi можна внутрiшньо не погоджуватися, вагатися i навiть протестувати, але цю реальнiсть неможливо усунути, тому що вона є iсторичним фактом.
Якщо подивитися на життя Iсуса Христа в iсторiї, тобто в зв'язку з попередньою проповiддю пророкiв i благовiстям св. Iоана Хрестителя, то, насамперед, слiд сказати, що воно не тiльки перевершує їх, але непорiвнянне з ними. "А ось тут Бiльший за Iону... А ось тут Бiльший за Соломона" (Мф. 12, 41-42), - свiдчив Христос. Таким чином, найславнiшi пророки i старозавiтнi царi - меншi за Iсуса Христа. "Блаженнi очi, якi бачать те, що ви бачите, - говорив Господь Своїм ученикам. - Бо, кажу вам, багато пророкiв i царiв бажали б бачити те, що ви бачите, та й не побачили, i чути, що ви чуєте, та й не почули" (Лк. 10, 23-24). Тут Iсус Христос ставить Свою дiяльнiсть не тiльки у вiдносному, але i в абсолютному значеннi вище вiд усiєї попередньої дiяльностi пророкiв. Ця беззаперечна перевага проповiдi Iсуса Христа ?рунтується на безмежному авторитетi Його власної особи. Вiн не посилається, як давнi пророки, на особливi повноваження вiд Бога: "Так говорить Господь". З уст Iсуса Христа ми не чуємо подiбних посилань на Господа. Вiд Нього ми чуємо лише слова, якi виражають Його власну владу i силу. "Ви чули, що було сказано древнiм: не вбивай, а хто уб'є, пiдлягає суду. Я ж кажу вам, що всякий, хто гнiвається на брата свого даремно, пiдлягає суду... Ви чули, що було сказано древнiм: не чини перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жiнку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серцi своєму" (Мф. 5, 21-22; 27-28). Наведенi слова Iсуса Христа свiдчать про те, що Вiн усвiдомлює Себе рiвним i єдиним з Богом.
Таке ж враження сутнiсної єдностi з Богом справляють чудеса Iсуса Христа. Скiльки б не виступала упереджена критика проти чудес нашого Спасителя, неможливо заперечувати той факт, що не тiльки Його послiдовники перебували пiд найсильнiшим враженням вiд Його чудес, але й найбiльш озлобленi Його противники не заперечували того, що нiхто з людей не робив таких справ, якi творив Iсус Христос. Свої чудеса Вiн творив не так, як iншi чудотворцi. Для Його чудес характерна царствена упевненiсть. Немало чудес творили пророки: Iлля i Єлисей навiть воскрешали мертвих (Див.: 1 Цар. 17, 19 i далi, 2 Цар. 4, 32 i далi, 4 Цар. 13, 21). Але всi цi дiяння творилися через молитву, прикликанням Всемогутностi Божої. В чудесах Iсуса Христа ми бачимо iнше. Вiн творив їх не в результатi молитви, зверненої до Бога, а силою Своєї власної могутностi. Христос говорив, коли творив чудеса: "Хочу, очисться" (Мк. 1, 41); "дiвчино, тобi кажу, встань" (Мк. 5,41); або: "тобi кажу: встань, вiзьми постiль твою та йди до дому твого" (Мк. 2, 11). Тут ми бачимо не повноваження вiд Бога, а всемогутнiсть Самого нашого Спасителя.
Наша думка зупиняється i нiмiє язик, коли ми усвiдомлюємо, що в часи, доступнi iсторичному пiзнанню, жив Богочоловiк, хлiбом Якого було творити волю Отця Небесного. Тiльки цю волю Вiн шукав i любив у всi Свої як радiснi, так i тяжкi днi. Вiн не ухилявся вiд неї нiколи, не затьмарив Себе щонайменшим проявом грiха, нiколи не мав потреби в покаяннi. Навiть в останню годину Вiн не просив за Себе, а лише за iнших. "Прости їм, Отче, бо вони не вiдають, що чинять!" Вiн перетворив усе Своє життя на молитву. Його серце палало любов'ю до людей: бiдних, струджених i обтяжених грiхами. Вiн завжди йшов назустрiч людському горю: зцiляв хворих, повертав зiр слiпим, воскрешав мертвих i прощав грiхи. I ця Людина сказала: "Я Син Божий! Я i Отець єдине". Вiн усвiдомлював Себе Творцем неба i землi, Спасителем свiту i майбутнiм Суддею всесвiту. Невже ми можемо не повiрити Цiй Людинi?
Коли мова йде про олюднення Бога i про те, що Вiн дозволив розiпнути Себе на хрестi (Флп. 2, 7-8), чи не може людський розум скорiше припустити, що людина помиляється, вiрячи в це, нiж те, що Бог може самопринизитися до такого стану? Хто жахається цього богоприниження й вагається перед парадоксом (несумiснiстю й суперечнiстю) всемогутностi, святостi Бога i розп'яття Його на хрестi, той уподiбнює себе тим, про яких апостол Павло сказав, що проповiдь про розп'ятого Христа - для юдеїв спокуса, а для еллiнiв безумство (1 Кор. 1, 23).
I все ж, хiба людинi з її обмеженими можливостями належить останнє слово у вирiшеннi цього питання з питань? I як можна розмiрковувати про Бога, що Вiн може i чого не може? Чи не людиною створено логiчне уявлення про Божество? Хiба Божi помисли - нашi думки? Хiба людська мудрiсть - не безумство перед Богом? А що, коли Бог хотiв вiдкрити Себе Богом i показати безмiрнiсть Своєї всемогутностi i нескiнченнiсть Своєї любовi саме таким чином, що з любовi до нас став Людиною, i такою Людиною, Яка вiддала себе на розп'яття? А що, коли Бог вимагає вiд людей саме вiри у неймовiрне? Якщо саме цiєю неймовiрнiстю Його можливостей Вiн бажає скрушити людську гординю i пiдкорити нашу злу волю Своїй благiй волi?
Бо нiде, нiколи i нi в кому на землi не проявилися так слава i всемогутнiсть, святiсть i любов Божа, як в Iсусi Христi! Святе i Божественне свiтить нам у життi Господа нашого Iсуса Христа в такiй повнотi, з такою життєвою правдою i з такою переконливою яснiстю, що ми повиннi, подiбно до Мойсея, закрити своє обличчя, щоб не ослiпнути вiд свiтла, яке виходить вiд Христа. Усi святi, якi дiйсно стали для Нього близькими, якi жили в Ньому i для яких Вiн був живий, - всi вони черпали в Ньому свою життєву силу й були блаженнi цим. Вони спрямовували всi свої душевнi сили на те, щоб розбудити в собi це почуття людської близькостi до Христа Бога.
Скiльки великих художникiв всiх часiв намагались у своїх творiннях - iконах i картинах - втiлити образ Богочоловiка, який одухотворяє людську душу. Лише в любовi пiзнається Бог. "Кожен, хто любить, народжений вiд Бога i знає Бога. Хто не любить, той не пiзнав Бога, тому що Бог є любов" (1 Iн. 4, 7-8).
О Господи! Навчи нас любити Тебе так, як любили Тебе Твої щирi друзi-ученики. Сотвори так, щоб Твоя досконалiсть, Твоя принесена за нас жертва, Твої проповiдi i Твої дiла полонили нашi душi, щоб ми прагнули споглядати Тебе, слухати Тебе, прославляти Тебе, нiчого для себе вiд цього не чекаючи, i в цiм служiннi знаходили всю повноту життя i радостi. Дай нам любити Тебе тiєю любов'ю, якою любили Тебе мученики i всi святi! Дай нам славити Тебе так, як славили вони! Дай нам, щоб Ти був нашим шляхом, iстиною, життям, вiдрадою i втiхою.
Амiнь!
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет
Джерело: ПРАВОСЛАВНИЙ ПОГЛЯД.
