Господь наш Iсус Христос у притчi про таланти сказав: "Коли минуло багато часу, приходить господар рабiв тих i вимагає вiд них звiту" (Мф. 25, 19). В той час, коли господар був вiдсутнiй, раби, тобто люди, були покинутi напризволяще у їхнiй дiяльностi. Їм надано було повну свободу чинити згiдно зi своїми бажаннями й уподобаннями. Але якщо пiд господарем у притчi про таланти мається на увазi Бог, то що означає Його вiдсутнiсть i як слiд це розумiти?
Так, що у своїй дiяльностi на землi i нам, людям, що мають таланти, також надано повну свободу у життi. Ми, за словами апостола Павла, "ходимо вiрою, а не видiнням" (2 Кор. 5, 7): ми не бачимо Бога так, як бачимо навколишнiй матерiальний свiт. Тому нам може здаватися, що Бог мовби вiдсутнiй. Вiн не перебуває серед нас безпосередньо. Мiж Ним i нами неначе стоять закони природи, що виявляються в просторi i в часi. З невблаганною силою i незмiнною постiйнiстю з року в рiк, з вiку в вiк перед очима людських поколiнь дiють цi закони. Вiруючу i вдумливу душу вони вражають своєю дивною гармонiєю. Для таких людей наявнiсть i дiя цих законiв осмисленi й сповненi значення. За ними уявляємо i вiдчуваємо невидимого i премудрого, вiчного i всюдисущого, всiм керуючого Законодавця - Бога. Навпаки, для iнших цi закони самi стають богом: далi них цi люди нiчого не бачать; вище них нiчого не визнають. Тут важке випробування для вiруючих: Бог нiби лишається безмовним i вiдсутнiм.
Чи порушений Його моральний закон, чи ображають Його велич богохульством; чи торжествує грiшник, благоденствує нечестивець; ми бачимо, що грiм i блискавка не вбивають грiшника, земля пiд ним не розверзається, - так само над ним сяє сонце, i навiть щастя часто всмiхається йому в життi. Мовчить скривджена вища правда, нiмує i мовби вiдсутнiй Бог. Зло вочевидь тодi торжествує над добром, насмiхається з правди, смiється з тих, хто живе в iм'я вищих моральних iдеалiв i зображає їх нiкчемними, нерозумними, такими, що ганяються, як мовить приказка, за вiтром у полi. I ось безумна зухвалiсть в удаванiй безкарностi черпає силу й оволодiває душею нечестивця. I знов, як колись у днi пророка Iллi, лунає давнiй виклик вiруючим: "Що ж робить ваш Бог?" I навiть велика душа Давида, того Давида, який на основi релiгiйного досвiду говорив: "Я бачив Господа перед собою завжди", - ця душа знiчується, розгублюється i тужить, бачачи безкарне знущання нечестивих. Зi смутком говорить Давид: "Сльози мої стали для мене поживою вдень i вночi, коли кажуть менi день у день: "Де твiй Бог?" (Пс. 41, 4). Так, важке це випробування. Але без труда немає добра, без подвигiв немає заслуги, без боротьби малоцiнна i сама доброчеснiсть, i немає переможного вiнця. Тут-таки i потрiбно твердо, з непохитною вiрою нагадати серцю й розуму слова притчi Христової: "Коли минуло багато часу, приходить господар рабiв тих i вимагає вiд них звiту".
Так, буде у людини звiт, хоч як би був вiддалений його час, - буде звiт i буде торжество правди. З надзвичайною силою i переконливiстю говорить про це Євангелiє. Правда брала гору навiть у найпохмурiшi i тривожнi часи, коли, примiром, Нерон i Калiгула - цi моральнi потвори - судили свiт, немов збиткуючись з будь-якої правди, коли жахливi злочини робили вiдкрито i лишалися непокараними; коли зло в особi Нерона у порфирi сидiло на тронi i судило доброчеснiсть в особi апостола Павла, який стояв у кайданах.
У цей вiк насильства, безчестя i жорстокостi лунає спокiйне i тверде слово Євангелiя i його проповiдникiв святих апостолiв про те, що кожна людина звiтує у своїх вчинках, словах i думках, що "нема нiчого захованого, що не вiдкрилося б" (Мф. 10, 26), що правда переможе повсюдно: у свiтовому ладi й у кожнiй людськiй совiстi.
Скiльки пам'ятає себе людина в iсторiї, у своєму свiдомому життi, вона завжди i незмiнно, iнодi мимовiльно, прагнула до морального удосконалення, до спiлкування з Богом. На цьому шляху вона неодноразово падала, гiрко оплакувала падiння, знову вставала i знову прагнула до того ж, вiрила у добро, вiрила у вищу правду, яка нiколи не гине.
Невже упродовж усiєї своєї iсторiї людство ганялося за вiтром? Невже воно являє собою зiбрання людей, якi в загальновизнаних своїх найкращих представниках є якимись незрозумiлими, жалюгiдними безумцями, бо напружено шукають того, чого насправдi немає, i ганяються за створеними у своїй уявi привидами - за правдою та високими iдеалами? Невже в той час, як i звiр, i птах, i найменша комаха не помиляються, не обманюються в досягненнi своєї мети, керуючись iнстинктами: вони перепливають рiки, вiдлiтають у теплi краї, зариваються в землю, щоб зберегти життя, - невже тiльки одна людина серед усiх живих iстот є найжалюгiднiшим творiнням, обманюючись у своїх духовних природних устремлiннях, тобто у прагненнi до Нескiнченного, до моральностi й удосконалення?
Це суперечило б непорушностi усякого природного закону При вивченнi природи лише невiглас може бачити в нiй безладдя i випадковостi. Але погляд розумний i освiчений вiрою та наукою всюди вiдкриває стрункiсть i порядок, гармонiю i доцiльнiсть, всюди помiчає причини, наслiдки i цiлi й у, здавалося б, незв'язному i строкатому безладдi, у множинностi речей i явищ знаходить дивовижну єднiсть.
Невже тiльки в моральному свiтi все йде iнакше? Невже тiльки тут немає зв'язку, єдностi й порядку? Невже лише фiзичнi закони непорушнi й одержують щохвилинне пiдтвердження, а закони моральнi, закони правди i святостi покинутi напризволяще i можуть бути порушуванi безкарно? Для чого ж вони в такому разi iснують? Для чого данi вони Законодавцем?
Нiхто не буде легковажно нехтувати фiзичними законами. Бо закони фiзичнi часто нагадують про себе негайно, i людина вiдчуває наслiдки порушення їх на собi безпосередньо. Та невже той-таки Законодавець дозволить безкарно переступати ще важливiшi i вищi закони морального порядку?
Буває, що у своєму життi, чи то з власної волi, чи за необхiднiстю, вiддаючись пороку й легковажностi чи в iм'я високої самопожертви, ми порушуємо закони правильного харчування, фiзичного зростання i розвитку. Часто попервах ми не помiчаємо особливої шкоди, живемо безтурботно, обманюючись першими вiдчуттями, та настає час, i з невмолимою суворiстю доводиться розплачуватися за порушення цих законiв, i чим довше i систематичнiше ми порушуємо їх, тим важче боротися з їх неминучими i фатальними наслiдками, i пiсля безсилля i немочiв передчасна смерть тiла засвiдчує торжество перемоги фiзичних законiв, якi немов мстяться за те, що їх порушують.
Те саме або щось подiбне трапляється i з моральними законами. По тривалому часi, який дається людинi у повне розпорядження, щоб добровiльно обрати собi той чи iнший шлях у життi, по тривалому часi, який дається на працю, на виправлення i покаяння, прийде Господь i зажадає вiд кожної людини звiту.
Звiт... Страшний будь-який, навiть малий звiт, i навiть на землi, де багато чого можна приховати, багато чому надати iншого забарвлення, виправдати начебто пристойною метою i спонукою. Та й на землi, в недосконалому судi, часто маску зривають, i правда торжествує. Але є вище правосуддя: воно iснує в свiтi, воно у владi Того, Хто читає i думки, i сердечнi почуття, бачить усе, найпотаємнiше, як говорить Євангелiє: "Нема нiчого захованого, що не вiдкрилося б". Звiт перед цим правосуддям воiстину страшний!
Отже, i природа, i здоровий наш глузд одностайно говорять нам про неминучiсть цього звiту. Чи потрiбно ще наводити свiдчення Святого Письма? Воно не лишає в цьому жодного сумнiву i говорить про майбутнiй звiт з повною яснiстю i визначенiстю. Основнi думки вчення Святого Письма про це висловлює апостол Павло у 2-му Посланнi до Коринф'ян: "Всiм нам належить стати перед судом Христовим, щоб кожному одержати згiдно з тим, що вiн робив, живучи в тiлi, добре або лихе" (2 Кор. 5, 10).
Амiнь!
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет
Джерело: ПРАВОСЛАВНИЙ ПОГЛЯД.
Так, що у своїй дiяльностi на землi i нам, людям, що мають таланти, також надано повну свободу у життi. Ми, за словами апостола Павла, "ходимо вiрою, а не видiнням" (2 Кор. 5, 7): ми не бачимо Бога так, як бачимо навколишнiй матерiальний свiт. Тому нам може здаватися, що Бог мовби вiдсутнiй. Вiн не перебуває серед нас безпосередньо. Мiж Ним i нами неначе стоять закони природи, що виявляються в просторi i в часi. З невблаганною силою i незмiнною постiйнiстю з року в рiк, з вiку в вiк перед очима людських поколiнь дiють цi закони. Вiруючу i вдумливу душу вони вражають своєю дивною гармонiєю. Для таких людей наявнiсть i дiя цих законiв осмисленi й сповненi значення. За ними уявляємо i вiдчуваємо невидимого i премудрого, вiчного i всюдисущого, всiм керуючого Законодавця - Бога. Навпаки, для iнших цi закони самi стають богом: далi них цi люди нiчого не бачать; вище них нiчого не визнають. Тут важке випробування для вiруючих: Бог нiби лишається безмовним i вiдсутнiм.
Чи порушений Його моральний закон, чи ображають Його велич богохульством; чи торжествує грiшник, благоденствує нечестивець; ми бачимо, що грiм i блискавка не вбивають грiшника, земля пiд ним не розверзається, - так само над ним сяє сонце, i навiть щастя часто всмiхається йому в життi. Мовчить скривджена вища правда, нiмує i мовби вiдсутнiй Бог. Зло вочевидь тодi торжествує над добром, насмiхається з правди, смiється з тих, хто живе в iм'я вищих моральних iдеалiв i зображає їх нiкчемними, нерозумними, такими, що ганяються, як мовить приказка, за вiтром у полi. I ось безумна зухвалiсть в удаванiй безкарностi черпає силу й оволодiває душею нечестивця. I знов, як колись у днi пророка Iллi, лунає давнiй виклик вiруючим: "Що ж робить ваш Бог?" I навiть велика душа Давида, того Давида, який на основi релiгiйного досвiду говорив: "Я бачив Господа перед собою завжди", - ця душа знiчується, розгублюється i тужить, бачачи безкарне знущання нечестивих. Зi смутком говорить Давид: "Сльози мої стали для мене поживою вдень i вночi, коли кажуть менi день у день: "Де твiй Бог?" (Пс. 41, 4). Так, важке це випробування. Але без труда немає добра, без подвигiв немає заслуги, без боротьби малоцiнна i сама доброчеснiсть, i немає переможного вiнця. Тут-таки i потрiбно твердо, з непохитною вiрою нагадати серцю й розуму слова притчi Христової: "Коли минуло багато часу, приходить господар рабiв тих i вимагає вiд них звiту".
Так, буде у людини звiт, хоч як би був вiддалений його час, - буде звiт i буде торжество правди. З надзвичайною силою i переконливiстю говорить про це Євангелiє. Правда брала гору навiть у найпохмурiшi i тривожнi часи, коли, примiром, Нерон i Калiгула - цi моральнi потвори - судили свiт, немов збиткуючись з будь-якої правди, коли жахливi злочини робили вiдкрито i лишалися непокараними; коли зло в особi Нерона у порфирi сидiло на тронi i судило доброчеснiсть в особi апостола Павла, який стояв у кайданах.
У цей вiк насильства, безчестя i жорстокостi лунає спокiйне i тверде слово Євангелiя i його проповiдникiв святих апостолiв про те, що кожна людина звiтує у своїх вчинках, словах i думках, що "нема нiчого захованого, що не вiдкрилося б" (Мф. 10, 26), що правда переможе повсюдно: у свiтовому ладi й у кожнiй людськiй совiстi.
Скiльки пам'ятає себе людина в iсторiї, у своєму свiдомому життi, вона завжди i незмiнно, iнодi мимовiльно, прагнула до морального удосконалення, до спiлкування з Богом. На цьому шляху вона неодноразово падала, гiрко оплакувала падiння, знову вставала i знову прагнула до того ж, вiрила у добро, вiрила у вищу правду, яка нiколи не гине.
Невже упродовж усiєї своєї iсторiї людство ганялося за вiтром? Невже воно являє собою зiбрання людей, якi в загальновизнаних своїх найкращих представниках є якимись незрозумiлими, жалюгiдними безумцями, бо напружено шукають того, чого насправдi немає, i ганяються за створеними у своїй уявi привидами - за правдою та високими iдеалами? Невже в той час, як i звiр, i птах, i найменша комаха не помиляються, не обманюються в досягненнi своєї мети, керуючись iнстинктами: вони перепливають рiки, вiдлiтають у теплi краї, зариваються в землю, щоб зберегти життя, - невже тiльки одна людина серед усiх живих iстот є найжалюгiднiшим творiнням, обманюючись у своїх духовних природних устремлiннях, тобто у прагненнi до Нескiнченного, до моральностi й удосконалення?
Це суперечило б непорушностi усякого природного закону При вивченнi природи лише невiглас може бачити в нiй безладдя i випадковостi. Але погляд розумний i освiчений вiрою та наукою всюди вiдкриває стрункiсть i порядок, гармонiю i доцiльнiсть, всюди помiчає причини, наслiдки i цiлi й у, здавалося б, незв'язному i строкатому безладдi, у множинностi речей i явищ знаходить дивовижну єднiсть.
Невже тiльки в моральному свiтi все йде iнакше? Невже тiльки тут немає зв'язку, єдностi й порядку? Невже лише фiзичнi закони непорушнi й одержують щохвилинне пiдтвердження, а закони моральнi, закони правди i святостi покинутi напризволяще i можуть бути порушуванi безкарно? Для чого ж вони в такому разi iснують? Для чого данi вони Законодавцем?
Нiхто не буде легковажно нехтувати фiзичними законами. Бо закони фiзичнi часто нагадують про себе негайно, i людина вiдчуває наслiдки порушення їх на собi безпосередньо. Та невже той-таки Законодавець дозволить безкарно переступати ще важливiшi i вищi закони морального порядку?
Буває, що у своєму життi, чи то з власної волi, чи за необхiднiстю, вiддаючись пороку й легковажностi чи в iм'я високої самопожертви, ми порушуємо закони правильного харчування, фiзичного зростання i розвитку. Часто попервах ми не помiчаємо особливої шкоди, живемо безтурботно, обманюючись першими вiдчуттями, та настає час, i з невмолимою суворiстю доводиться розплачуватися за порушення цих законiв, i чим довше i систематичнiше ми порушуємо їх, тим важче боротися з їх неминучими i фатальними наслiдками, i пiсля безсилля i немочiв передчасна смерть тiла засвiдчує торжество перемоги фiзичних законiв, якi немов мстяться за те, що їх порушують.
Те саме або щось подiбне трапляється i з моральними законами. По тривалому часi, який дається людинi у повне розпорядження, щоб добровiльно обрати собi той чи iнший шлях у життi, по тривалому часi, який дається на працю, на виправлення i покаяння, прийде Господь i зажадає вiд кожної людини звiту.
Звiт... Страшний будь-який, навiть малий звiт, i навiть на землi, де багато чого можна приховати, багато чому надати iншого забарвлення, виправдати начебто пристойною метою i спонукою. Та й на землi, в недосконалому судi, часто маску зривають, i правда торжествує. Але є вище правосуддя: воно iснує в свiтi, воно у владi Того, Хто читає i думки, i сердечнi почуття, бачить усе, найпотаємнiше, як говорить Євангелiє: "Нема нiчого захованого, що не вiдкрилося б". Звiт перед цим правосуддям воiстину страшний!
Отже, i природа, i здоровий наш глузд одностайно говорять нам про неминучiсть цього звiту. Чи потрiбно ще наводити свiдчення Святого Письма? Воно не лишає в цьому жодного сумнiву i говорить про майбутнiй звiт з повною яснiстю i визначенiстю. Основнi думки вчення Святого Письма про це висловлює апостол Павло у 2-му Посланнi до Коринф'ян: "Всiм нам належить стати перед судом Христовим, щоб кожному одержати згiдно з тим, що вiн робив, живучи в тiлi, добре або лихе" (2 Кор. 5, 10).
Амiнь!
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет
Джерело: ПРАВОСЛАВНИЙ ПОГЛЯД.
