Про зцiлення десяти прокажених

В Євангелiї дуже часто зустрiчаються згадки щодо прокази - цього страшного лиха Сходу. Нинi ви чули євангельське оповiдання про чудесне зцiлення Господом Iсусом Христом десяти прокажених. Важко уявити собi весь жах становища прокаженого - тi фiзичнi та моральнi страждання, на якi приречений вiн хворобою i вiд яких не буде iншого рятунку, крiм смертi.

Зважаючи на заразнi властивостi прокази, давнi закони передбачали сувору постанову, з метою вiддiлення хворих вiд здорових, - постанову, котра всiм тягарем падала на самих нещасних прокажених. Їм не дозволялося жити в межах мiст i сiл, а також пiд страхом смертi заборонялося стикатися зi здоровими людьми. Жалюгiднi, всiма знехтуванi, вони тинялися попiд людськими поселеннями i вселяли в усiх жах своїм наближенням. Не маючи за собою жодної провини або злочину, вони перебували нiби поза законом, i кожен зустрiчний мiг убити їх цiлком безкарно, коли б вони насмiлилися пiдiйти до нього ближче дозволеної вiдстанi. Крiм фiзичних страждань, вони змушенi були терпiти ще й тяжку моральну муку, яка завдавала їм страждання бiльшого, нiж сама хвороба.

Одного разу, коли Iсус Христос входив до якогось селища, як про те оповiдається в нинiшньому євангельському читаннi, Його зустрiла цiла група таких вигнанцiв-страдникiв. Їх було десять чоловiк. Побачивши здалеку Христа, вони (очевидно, начувшись про Його чудеса, слава про якi гримiла по всiй Палестинi) оживилися радiсним сподiванням на помiч Божественного Чудотворця. Не наважуючись пiдiйти до Нього близько, вони зупинилися вiддалiк i стали голосно кричати: "Iсусе, Наставнику, помилуй нас!" Напевно, глибока й щира вiра цих нещасних людей та їхнiй настiйливий благальний крик досягнули не лише слуху, а й серця Христа. Люди вiд них вiдмовились, але не вiдмовився Бог. "Пiдiть покажiться священикам", - сказав їм Господь. Що це означає? Навiщо Вiн послав їх до священикiв? За законом Мойсея, священикам належало право медичного огляду, згiдно з результатами якого тi, хто захворiв на проказу, вiдокремлювалися вiд здорових i виганялися з поселень. Деякi, що за сприятливих умов одужували, знову приймалися до громади. Таким чином, велiння Господа пiти й показатися священикам було рiвнозначним прямому зцiленню. Ви тепер здоровi, наче сказав Христос, тепер пiдiть покажiться священикам, щоб не порушувати вимог закону. "I коли вони йшли, очистилися". Чи можна людськими словами передати радiсть i щастя недавнiх страдникiв?

Подивiться тепер, якi неоднаковi люди i як вони змiнюються у щастi! Спiльне горе згуртувало цих десятьох страдникiв, об'єднаних одними думками, сподiваннями й вiрою. Разом вони бiдують, разом страждають i оплакують свою нещасну долю, разом оживляються надiєю, побачивши Христа. Нарештi, разом i з однаковим радiсним почуттям поспiшають вони до священикiв. Та на цьому й закiнчується їхня зворушлива єднiсть. Як тiльки чудесним чином залишила їх хвороба, так одразу ж виявилася розбiжнiсть у вчинках недавнiх товаришiв по нещастю. Дев'ятеро з них пiшли далi, i лише один, саме самарянин, а не правовiрнi юдеї, за велiнням вдячного серця повернувся назад до свого Благодiйника - Христа i, припавши до Його нiг, iз сльозами радостi дякував Йому за виявлену до нього милiсть. "Чи не десять очистилися? Де ж дев'ять?" - запитав Господь з явним докором, наче звертаючись до вiдсутнiх. "Чому вони не повернулися вiддати славу Боговi, тiльки iноплемiнник цей?" Втiм, вони самi покарали себе за свою невдячнiсть. Вони втратили милiсть, яка дiсталася лише одному самаряниновi. "Встань, iди; вiра твоя спасла тебе", - звернувся до нього Господь, очищаючи його таким чином i вiд грiхiв, якi погибельнiшi вiд усякої прокази.

Чим пояснити такий невдячний i низький вчинок тих зцiлених? Адже не могли вони так швидко забути благодiяння, котре щойно одержали, та свого Благодiйника, вiд Якого вони ще не встигли далеко вiдiйти. Та невже нi серце, нi совiсть не пiдказали їм необхiднiсть виконання цього природного обов'язку вдячностi, якому пiдкоряються навiть безсловеснi тварини?

Подивiться, як домашнi тварини i навiть хижi звiрi прив'язуються до того, хто їх годує або допомагає в бiдi чи небезпецi. Як приклад, можна навести один надзвичайний випадок, описаний у житiї преподобного Герасима. Цей святий старець, йдучи якось через Йорданську пустелю, зустрiв лева, який заскалив собi лапу, що встигла вже опухнути й загноїтися. Лев жалiбно стогнав i, дивлячись на подвижника, начебто благав його про допомогу. Угодник Божий, спiвчуваючи, без страху пiдiйшов до хворого звiра, вийняв скабку, що мучила його, обмив i перев'язав рушником рану. Закiнчивши перев'язку, преподобний Герасим пiшов до свого монастиря. Та лев не хотiв розлучатися зi своїм благодiйником i покiрно йшов слiдом за старцем. П'ять рокiв прожив лев у обителi преподобного Герасима, виконував там обов'язки сторожа i навiть певний час возив воду до монастиря замiсть вiслюка, вкраденого якимось перехожим. Пiсля смертi старця лев засумував i скоро помер на його могилi.

Хiба цей лев не вдячнiший за багатьох людей, хоча б тих самих дев'ятьох зцiлених прокажених, якi не знайшли за потрiбне висловити звичайну подяку Христу, Який зцiлив їх! Здається, краще було б їм залишитися хворими: нещастя дiяло на них, очевидно, благотворнiше, нiж щастя, яке сп'янило їх до забуття прямого обов'язку совiстi. Та облишимо невдячних дев'ятьох зцiлених прокажених i запитаємо себе: чи не схожi ми на них? I коли ми будемо щирими й безпристрасними до себе, то муситимемо зiзнатися, що ми часто поводимося не краще вiд них.

Хiба ми не оточенi з усiх бокiв незлiченними милостями та благодiяннями Божими? Подивiться навколо себе, звернiться до свого минулого, подумайте про майбутнє - хiба не все вiд початку до кiнця, вiд великого до малого даровано Богом для нашого блага i ще бiльше обiцяно у блаженнiй вiчностi? На жаль, ми починаємо цiнувати всi блага тiльки тодi, коли втрачаємо їх.

Вiзьмiть для прикладу що завгодно. Ну от хоч би очi. Чи цiнуємо ми цей нiжний орган, який, наче дзеркало, вiдбиває весь видимий нами свiт i служить для нас джерелом незлiченних утiх? Зовсiм не цiнуємо! Ми користуємося своїми очима, навiть не помiчаючи того, що володiємо дорогоцiнним даром, котрий не можна промiняти нi на якi мiльйони. Та уявiть собi, що ви втратили їх, i свiт Божий навiки поринув у безпросвiтний морок. Тiльки тодi людина зрозумiє, яке щастя бути зрячою, i дивуватиметься й жалкуватиме, що не розумiла цього ранiше. Те саме можна сказати i про все iнше: слух, руки, ноги та взагалi здоров'я, а ще бiльше - саме життя, i ви скажете, що кожен з нас - найщасливiша людина, хоч i без зайвого багатства. А хто ж нам дав, пiдтримує i зберiгає всi цi скарби, як не Єдиний Бог - Творець свiту й людини.

Не говоримо вже про ще бiльшу благодiйнiсть, явлену нам через нашого Спасителя Iсуса Христа, який визволив нас вiд грiхiв i смертi. Чи вистачить усього нашого життя, щоб достойно дякувати Боговi за всi Його незлiченнi милостi? Немає жодної митi в нашому життi, коли ми не вiдчували б себе в повнiй залежностi вiд Бога, "ми Ним живемо, i рухаємось, i iснуємо'' (Дiян. 17, 28), - говорить апостол Павло. А народна мудрiсть переiнакшила те саме по-своєму: "Без Бога нi до порога". Щоб вiдчувати i розумiти Провидiння Боже в загальносвiтовому устрої, в кожному нашому подиху, треба мати вдумливiсть i спостережливiсть, чим володiє далеко не кожний. Проте бувають випадки критичнi, коли благодiйна Рука Божа виявляє себе чiтко i ясно, та ми й тут не помiчаємо i вперто твердимо, що це - слiпе щастя чи випадковiсть.

От, наприклад, людина тяжко захворiла. Нi лiкарi, нi лiки їй не допомагають. У таких загрозливих для життя випадках почуття вiри в нас помiтно оживає. Хворий починає ревно молитися; кличе Бога на допомогу. Через деякий час вiн одужує. Але з одужанням його релiгiйний настрiй помiтно падає. Вiн уже починає дивитися на перебiг своєї хвороби iншими очима. Йому здається, що вiн одужав завдяки цiлком природним причинам, що тут немає нiчого особливого. Усе пояснюється тим, що випадково знайшовся добрий лiкар, який випадково прописав потрiбнi лiки тощо. Усе випадково й випадково. А думка про Бога, про Його милiсть вiдступає все далi й далi i нарештi зовсiм зникає. Так людина забуває, а, може, й не вважає за потрiбне подякувати Тому, Кому зобов'язана життям.

Це тiльки один з тисяч прикладiв, якi у найрiзноманiтнiших варiантах виявляються в життi. Випадком пояснюють тодi, коли лихо вже минуло, а коли воно висiло над головою, подумки повторювали: "Господи, помилуй! Господи, помилуй i спаси!" Хiба це не тi самi прокаженi, що в розпачi кричали: 'Iсусе, Наставнику, помилуй нас!" - а потiм навiть не визнали за потрiбне висловити Йому подяку.

Невдячнiсть навiть у наших суто людських стосунках вважається чимось низьким, ганебним i неприємним. Ми втрачаємо до невдячної людини будь-яку повагу. То чому ж ми не складаємо подяку Боговi за Його великi благодiяння, за все - за радiсне життя i за скорботу? Тож коли на лiтургiї ми чуємо виголос священика: "Дякуємо Господевi!" - чи усвiдомлюємо ми, який це великий заклик? Чи знаходить вiн вiдгук у нашому суєтному серцi?

Одумаємося ж, браття й сестри, i пiдемо слiдом за вдячним самарянином, i в думках припадiмо до нiг Христових, складаючи Йому хвалу i подяку за всi Його милостi до нас, грiшних. До цього закликає нас i апостол Павло, говорячи: "За все дякуйте Боговi".
Амiнь!