Одного разу до Iсуса Христа, Якого оточував народ, пiдiйшов чоловiк i привiв з собою сина свого, якого мучив злий дух нiмоти i глухоти. Батько прийшов з намiром отримати допомогу страднику-сину. Але в його серцi було якесь невiр'я. Вiн жалiвся Iсусу Христу на Його ученикiв, що вони не могли вигнати бiса з його сина. "Учителю, - говорив батько, - я привiв до Тебе сина мого, що має духа нiмого. Де тiльки нападе на нього, кидає його на землю, i вiн пускає пiну, i скрегоче зубами своїми, i цiпенiє. Я казав ученикам Твоїм, щоб вигнали його, та вони не змогли" (Мк. 9, 17-18).
Христос Спаситель при всiй Своїй лагiдностi прогнiвався на таке невiр'я i сказав: "О роде невiрний, доки буду з вами? Доки буду терпiти вас?" (Мк. 9, 19). Але тут же пожалiв i страдника-сина, i нещасного батька i сказав: "Приведiть його до Мене". I привели його до Нього. Як тiльки бiснуватий побачив Його, дух стряснув його; вiн упав на землю i валявся, пускаючи пiну (Мк. 9, 19-20). Наблизившись до Сина Божого, злий дух своїм падiнням на землю невiльно виявив Йому свою покору.

В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа.
Преподобний Іоан Ліствичник, пам'ять якого ми сьогодні святкуємо, каже в одній зі своїх праць: "Ми не будемо судимі, браття, ми не будемо засуджені за те, що не творили чудес або не виголошували пророцтв, але ми засудили за те, що не оплакували своїх гріхів все наше життя..."
Що ж таке гріх, якщо він має народити в нас таке серцеве розчулення, щоб ця серцева біль - не затьмарювала, але надихала все наше життя?

“Душе моя, душе моя, вставай! Чого спиш?“
Такі слова, дорогі браття, ми чули з вами протягом чотирьох днів, перших чотирьох днів Великого посту. І ці слова є лейтмотивом цих перших днів, коли читається великий покаянний канон преп. Андрія Критського. Це розмова людини зі своєю душею, це розмова кожного з нас зі своєю совістю: “Душе моя, вставай! Чого спиш?”. У ці дні Церква недаремно прирівнює наш стан до стану сну. Все наше життя – це є сон, наше життя – це є ілюзія, це є тінь, якщо воно не є в Бозі. “Воістину все суєта, а життя тінь і сон” і “яка життєва утіха є вільна від печалі, яка слава на землі стоїть незмінна? Все тіні слабіше, все за сни облудніше“. Так пояснює нам це Свята Церква. Кожна життєва утіха не буває позбавлена печалі, бо після радості іде сум і після слави іде безслав’я. Так відбувається в нашому житті. І тільки в Бозі, тільки в Ісусі Христі ми знаходимо справжню радість, тільки в Бозі ми знаходимо справжнє прославлення і справжнє блаженство.

Третя недiля Великого посту називається Хрестопоклонною - вiд поклонiння Хресту i розiп'ятому на ньому Господу слави. В цей день Церква поклала читати Євангелiє про несення кожним iз нас власного хреста, тобто страждань i скорбот, якi трапляються на нашому життєвому шляху i пов'язанi з вiрою Христовою. "Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, i вiзьме хрест свiй, i за Мною йде", - сказав Господь. "Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене i Євангелiя, той спасе її. Бо яка користь людинi, коли вона придбає ввесь свiт, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамiн за душу свою? Бо якщо хтось посоромиться Мене i Моїх слiв у родi цьому перелюбному i грiшному, того посоромиться i Син Людський, коли прийде у славi Отця свого з ангелами святими" (Мк. 8, 34-38).

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Словами Священного Писання ми проголошуємо, що Господь Ісус Христос є Цар, Пророк і Первосвященик всій тварі. Господь навчив нас, що в християнській Церкві й царстві цар – не той, який силою підкоряє собі інших, щоб привести їх у безумовну й рабську слухняність, але той, хто служить іншим і віддає життя свою за інших.
І святий Іоанн Златоустий учить, що всякий може правити народом, але тільки цар може покласти своє життя за народ свій, тому що він так ототожнюється зі своїм народом, що в нього немає ні існування, ні життя, ні мети, крім як служити своєму народу всім своїм життям, а якщо потрібно – і смертю.

У другу недiлю Великого посту читається Євангелiє про зцiлення розслабленого. Господь одним словом зцiлив хворого чоловiка, який страждав довгi роки. Але ранiше Вiн простив йому грiхи. "Чадо, - сказав Господь розслабленому, - вiдпускаються тобi грiхи твої" (Мк. 2, 5). Цим Господь свiдчить, що грiхи є причиною хвороб, щоправда, не завжди. Тому треба спочатку лiквiдувати причину, тодi зникне i згубна дiя її на людину.
Для того, щоб зрозумiти, якi згубнi наслiдки має грiх для людської природи, треба знати, що таке грiх. Грiх - це моральна i духовна отрута, яка дiє в душi, а потiм i в тiлi, так само, як дiє звичайна отрута у тiлi. Коли у тiло потрапляє отрута, в органiзмi людини вiдбуваються надзвичайно тяжкi процеси, якi закiнчуються смертю. Подiбне стається i в душi, коли до неї потрапляє духовна отрута - грiховна думка або грiховне почуття. В душi проходять страшнi хвилювання думок, почуттiв, бажань i намiрiв. Складається враження, нiби горить дух, як у полум'ї. В такий стан потрапляє душа кожного разу, коли порушується моральний закон, аж поки не вдається заглушити голос совiстi.

Протягом тепер уже минулих підготовчих тижнів до Великого Посту словами Христа, образами євангельськими Церква прикликала нас глибоко вдивитися в нашу власну душу й у наше життя: що потрібно в ній змінити, у чому потрібно покаятися. Тепер настала нова пора: час Великого Посту. ПротягомВеликого Посту ми будемо чути не про себе самих, а про те, що благодать Божа зробила над людьми, які зуміли покаятися, які зуміли звернутися всією думкою, усією душею, усім поривом душі до Бога, – що над ними зробив Господь! Один за іншим будуть проходити образи святих…

У першу недiлю Великого посту свята Церква згадує перемогу православ'я над єресями, тому цей день називається "Недiлею православ'я". Це свято було установлене у 842 р. при вiзантiйському iмператорi Михаїлi i його матерi Феодорi, коли Константинопольським Патрiархом був св. Мефодiй.
Свято було встановлене пiсля перемоги над iконоборчою єрессю. Але оскiльки перемогою над цiєю єрессю св. Церква остаточно розкрила православне християнське вiровчення i сформулювала його у постановах семи Вселенських Соборiв, то подiя ця називається не торжеством iконошанування, а Торжеством православ'я.
Це не означає, що пiсля середини IX столiття бiльше не з'являлося єресей; це значить, що всi наступнi єресi, якими б вони не були численними i рiзноманiтними, осуджуються постановами семи Вселенських Соборiв.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Ми святкуємо сьогодні день Торжества Православ’я: не торжества православних людей над іншими людьми, а торжества про те, що Православ’я як світло - сіяє, немов вогонь горить, як життя - тече по усьому світі. І знову-таки: не лише наше церковне Православ’я, але щось набагато більше за те, що ми можемо вмістити. Один раз о. Софроній сказав мені: «Ніхто не повинен би насмілюватись називати себе православним християнином, тому що бути православним, у повному розумінні цього слова, це означає знати Бога Таким, Який Він є, і поклонятися Йому духом і істиною достойно Його святості». І хто з нас, хто із православних всіх часів міг би похвалитися, що він так знає Бога, що він так Йому поклоняється?..

Для кожного із нас Великий піст — це дорога. Прочанин, коли вирушає в далеку путь до святині, перше просить прощення у всіх, вклоняється з примиреним серцем і навіть випрошує благословення, щоб шлях його був легким і позбавленим будь-яких небезпечних пригод. Дорога посту є також небезпечна. На ній можна спіткнутися, раптом перестати дотримуватись посту, втратити бажання каятися, взагалі загубити покаяльний настрій. Але є одні ліки, які можуть нашу дорогу посту вчинити квітучою, такою, що буде позбавлена всякого терня — це звісно ж прощення. І перше, що заставляє нас Свята Церква зробити перед входженням у Великий піст — це попросити один в одного прощення. Як тільки-но ми це зробимо, то неодмінно побачимо далеко-далеко попереду кінець шляху. Цей кінець дороги — радість Великодня, радість Воскресіння Христового.

Серед багатьох дарувань Бог нагородив нас двома здатностями, однаковою мiрою важливими для нашого духовного життя: пам'ятати i забувати. Коли нам роблять добро, почуття вдячностi вимагає пам'ятати про нього. Коли ж нам заподiють зло, християнська любов вимагає забути його.

Сьогоднi, як ви знаєте, "день прощення" - день, у який Церква встановила правило прощати одне одному образи. Християни повиннi припиняти ворожнечу мiж собою. Благочестивi люди дотримуються цього звичаю. Чому Свята Церква встановила напередоднi Великого посту день прощення? На пiдставi повелiння Господнього. Спаситель наш сказав: "Якщо ви прощатимете людям провини їхнi, то простить i вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхнiх, то i Отець ваш не простить вам провин ваших" (Мф. 6, 14-15).
У Великому посту всi ми повиннi очистити свої душi вiд накопичених грiхiв. А для цього нам потрiбно зi смиренням каятися, щиро молитися i просити Господа простити нам грiхи нашi. Молитва не може бути почутою Богом, якщо в душi палають ненависть i злоба. Тому Христос Спаситель попереджає таких богомольцiв. Вiн говорить: "Коли ти принесеш дар твiй до жертовника i там згадаєш, що брат твiй має щось проти тебе, залиш там дар твiй перед жертовником i пiди перше помирися з братом твоїм, i тодi прийди i принеси дар твiй" (Мф. 5, 23-24).