Неділя 15-а після П’ятидесятниці. Яка найбільша заповідь?
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Сьогодні Христос дає нам, або, швидше, нагадує нам про дві основні заповіді: про те, щоб любити Бога всім серцем нашим, всім нашим розумом, всіма нашими силами, (тобто всією владою і здатністю любити, які нам дані) і ближнього любити, як самого себе.
Коли ми чуємо слово "заповідь", ми завжди згадуємо його, як наказ про те, що ми повинні зробити, а якщо не зробимо, то понесемо відповідальність, прийде покарання: але це слово має більш широкий смисл. Воно означає заповіт Божий даний нам, коли Він створив нас, то обдарував свободою, здатністю стояти на власних ногах, дав нам владу вибору і владу слідувати нашому покликанню або відвернутися від нього. І ось, це не "наказ" від Бога: це ніби настанова, або заповіт в тому розумінні, в якому людина, коли помирає, залишає заповіт, щоб його спадкоємці його виконали.
Було б в мене бажання вміти любити Бога і розумом, і серцем, і всією силою любові, яка тільки може віднайтись в мені!.. Але, я знаю, що навіть не прагну любити Його з такою досконалістю, з такою повнотою самовіддачі. Як дивно і як сумно – бути любимими так, як нас любить Бог, і відкликатися роздвоєним серцем... Він так нас любить, що закликає нас до буття, і бере на себе ризик, тому що Він віддає нам Свою любов, знаючи, що вона може бути відкинута. А ми всі знаємо, що означає відкрити своє серце людині – і бути відкинутим: ти мені не потрібний; може, ти і любиш мене,– що мені до того?! Я хочу бути вільним, я хочу бути самим собою, для чого мені твоя любов...
Ми також можемо пізнати міру Божої любові до нас за даром Його нам у Христі: Він став чоловіком, він став одним з нас, Він називає нас своїми браттями і сестрами, Він віддає своє життя за нас! Якщо хто-небудь (він/вона) віддасть своє життя за друга, найбільш улюблену людину, тим більше за людину, котра навіть не усвідомлює цієї жертви, ми були б стурбовані і занепокоєні, ми б зупинились і задумались, ми б запитали себе: «Як же є можливим, що мені немає чим, що в мене не має нічого, чим відповісти на дар Христів, на те, що не тільки запропоновано, але й дано такою ціною?!» І тим не менше, я знаю за себе самого, що це так; і я думаю, що не має серед нас нікого, хто б не усвідомлював, що навіть не прагне істинно любити Бога, всім своїм розумом, всім своїм серцем, всією силою любові, всією міцністю, яка тільки є!
І ось далі нам дане слово, застереження святого Іоанна Богослова в одному з його посланнь: "якщо хто каже « я люблю Бога», але не любить свого ближнього, той неправдомовець; тому що, як може він говорити про любов до Бога невидимого, неосяжного, коли він, навіть, не здатний любити свого ближнього, котрий конкретний, осяжний, чия потреба волає до нього, чия любов запропонована часом так щедро, часом так несміливо?"
І ось друга заповідь Христа, друге слово життя, котре Він нам пропонує: якщо ти хочеш навчитися, як любити Бога...– навчись любити свого ближнього. Але як? Відразу ж, нашою зарозумілістю, ми думаємо, як би нам полюбити ближнього великодушно, героїчно, жертовно. Христос каже: «Люби ближнього, як самого себе.» Що це означає?
Перш за все на самому простому матеріальному рівні, це означає, що чим би ти не володів, чим би ти не користувався від життя, подбай, щоб хоч одна людина, одна єдина людина отримала б від тебе стільки ж, скільки ти береш від життя... І це може завести нас дуже далеко, далеко, тому що нічого подібного ми не робимо. Якщо подумати про те, скільки ми беремо, і беремо, і беремо, а потім сказати: Добре! Кожна моя потреба – потреба мого ближнього; все, що я беру, повинно бути дано тією ж мірою моєму ближньому, хоча б одній людині! – то яким щедрим було б життя! І якщо ми навчимося цього, то ймовірно, що ми навчимося любити і Бога.
І сьогоднішнє Євангеліє нам дає вказівку про це: любити нашого ближнього, любити навіть найдорожчого з ближніх всім серцем, сильно мені (і кожному з нас) заважає моя зосередженість на собі самому. Не має іншого шляху, щоб навчитися любити будь кого, окрім як відректися від себе.
І саме це говорить Христос: відвернись від себе! «Відвернутись від себе» означає: замість того, щоб жити для себе, не дивись ні на що інше, не зосереджуйся ні на чому іншому – відвернись, подивись, яке широке життя, яке глибоке, яке багате! Відвернись від себе і поглянь; приглянся до людських обличчь, приглянся до людських обставин, приглянся до людських потреб, придивись до людської радості! Поглянь і побач! – І відірвись від себе самого. І тоді ти зможеш побачити інших, якими вони є, бачити їхні потреби, бачити їхній голод, їх радість, їхню убогість, – і тоді ти зможеш дати. Спочатку трошки: а потім чим більше ти будеш давати, тим більше зможеш давати, і любити, як любиш самого себе, тією ж мірою...
І тоді ми навчимося відвертатися від себе, щоб давати іншим, ми побачимо, що наше серце стало здатним повернутися до Бога відкрито, з любов’ю, вдячністю, радістю!
Це початок: ця заповідь Христа «люби ближнього, як самого себе», дана найслабшим з нас, тому що кожен з нас, в кінцевому результаті, нікого не любить більше ніж самого себе. Так що, ось найпростіша міра. Ми знаємо, що нам робити! Ми знаємо, як, скільки, з якою повнотою – тож зробімо ж! І тоді, звільнившись від поневолення, від власного рабства ми побачимо, наскільки широким є наше серце, як сильно і як багатьох ми можемо любити, і як ми можемо почати любити Бога істинно, всім нашим розумом, всім нашим серцем, всією нашою силою любові в нашій тендітності. Тому що не сила складає сутність любові, а тендітність, вразливість того, хто віддає себе щедро, скромно, радісно. Амінь.
1 жовтня 1989 року Божого
Митрополит Антоній Сурожський
