Коли ми чинимо погано, коли говоримо щось неналежне, коли в нас в голові рояться темні думки або приходить на серце якесь затьмарення, ми, якщо хоч трошки просвітимося, починаємо відчувати докори совісті. Але докори совісті це ще не покаяння; можна ціле життя докоряти собі через погані вчинки та злі слова, темні почуття та думки – і не виправитися. Докір совісті дійсно може з нашого земного життя зробити пекло, але докір совісті не відкриває нам Царства Небесного; до нього повинне додатися щось інше: те, що становить саму серцевину покаяння, а саме – звернення до Бога з надією, з упевненістю, що в Бога вистачить і любові до нас, щоб простити, і сили, щоб нас змінити.Покаяння – це той поворот життя, перелом думок, зміна серця, які нас звертають обличчям до Бога в радісній та трепетній надії, в упевненості, що хоч ми й не заслуговуємо милості Божої, але Господь прийшов на землю не судити, а спасти, прийшов на землю не до праведних, а до грішних.
Але повернутися обличчям до Бога з надією, покликати Його на допомогу – ще не все, тому що багато чого в нашому житті залежить від нас самих. Як часто ми кажемо: “Господи, допоможи! Господи, дай мені терпіння, дай мені ціломудріє, дай мені чистоту серця, дай мені слово правдиве!..” А коли випаде можливість поступити згідно з нашою власною молитвою, за потягом нашого власного серця, у нас не вистачає мужності, не вистачає рішучості на ділі приступити до того, про що ми просимо Бога. І тоді наше покаяння, наш зліт душі залишається безплідним. Покаяння повинне початися саме з цієї надії на любов Божу і одночасно – подвигом, мужнім подвигом, коли ми себе самих примушуємо жити так, як треба, а не так, як ми жили досі. Без цього і Бог нас не спасе; тому що, як каже Христос, не кожен, хто промовляє “Господи, Господи”, увійде в Царство Боже, а той, хто принесе плід його. А плоди ці ми знаємо: мир, радість, любов, терпіння, лагідність, помірність, смирення – усі ці чудові плоди, які могли б нашу землю вже тепер перетворити в рай, якщо б тільки, як древо плодоносне, ми могли їх принести… Таким чином, покаяння починається з того, що раптом в душу нас ударить, заговорить совість, покличе нас Бог і скаже: Куди йдеш? До смерті? Чи цього ти хочеш?.. І якщо ми відповімо: Ні, Господи, – прости, помилуй, спаси! – і звернемося до Нього, Христос нам каже: Я тебе прощаю! А ти – з вдячності за таку любов, не зі страху, не заради того, щоб себе позбавити муки, а тому що у відповідь на Мою любов ти здатний на любов, почни жити інакше…
І що ж далі? Перше, що ми повинні навчитися, це приймати ціле наше життя: всі його обставини, всіх людей, які в нього увійшли – іноді так болісно – прийняти, а не відкинути. Поки ми не приймемо наше життя, увесь його вміст, як з руки Божої, ми не зможемо звільнитися від внутрішньої тривоги, від внутрішнього полону і від внутрішнього протесту. Як би ми не говорили Господеві: Боже, я хочу творити Твою волю! – з глибин наших буде підніматися крик: Але не в цьому! Не в тому!.. Так, я готовий прийняти ближнього мого, – але не цього ближнього! Я готовий прийняти все, що Ти мені пошлеш – але не те, що Ти насправді мені посилаєш… Як часто в хвилини якогось просвітлення ми кажемо: Господи, я тепер все розумію! Спаси мене, будь-якою ціною мене спаси!.. Якщо б в цей момент перед нами раптом повстав Спаситель чи зіслав ангела Свого або святого, який грізним словом нас окликнув, який вимагав би від нас покаяння та переміни життя, ми це, може, і прийняли би. Але коли замість ангела, замість святого, замість того, щоб Самому прийти, Христос посилає нам ближнього нашого, причому такого, якого ми не поважаємо, не любимо, і який нас випробовує, який ставить нам вже життєво питання: А твоє покаяння – на словах чи на ділі? – ми забуваємо свої слова, ми забуваємо свої почуття, ми забуваємо своє покаяння і кажемо: Геть від мене! Не від тебе мені діставати покарання Боже чи настанови, не ти мені відкриєш нове життя… І проходимо мимо і того випадку, і тої людини, яку нам послав Господь, щоб нас зцілити, щоб ми смиренням увійшли в Царство Боже, понесли б наслідки нашої гріховності з терпінням і готовністю все (як ми самі казали) прийняти з руки Божої. Якщо ми не приймемо нашого життя з Божої руки, якщо все, що в ньому, ми не приймемо як від Самого Бога, тоді життя не буде нам дорогою до вічності; ми весь час будемо шукати іншу дорогу, тоді як єдина дорога – Господь Ісус Христос. Але цього ще недостатньо. Ми оточені людьми, з якими відносини наші іноді бувають важкі. Як часто ми чекаємо, щоб інший прийшов каятися, просив прощення, принизив себе перед нами. Може, ми простили б, якщо б відчули, що він себе так принизив, що нам легко його простити. Але прощати треба не того, хто заслуговує прощення, – хіба ми від Бога можемо очікувати прощення заслуженого? Хіба, коли ми до Бога йдемо і кажемо: Господи, спаси! Господи, прости! Господи, помилуй! – ми можемо додати: “тому що я цього заслуговую!?” Ніколи! Ми очікуємо від Бога прощення з чистої, жертовної, хресної Христової любові… Цього ж і від нас очікує Господь по відношенню до кожного нашого ближнього; не тому нам треба прощати ближнього, що він заслуговує прощення, а тому що ми – Христові, тому, що нам дано іменем Самого Живого Бога і розп’ятого Христа – прощати. Але часто здається: от, якщо б тільки можна було забути образу, тоді би я простив, але я забути не можу, – Господи, дай мені забуття!.. Це не прощення; забути не значить простити. Простити означає подивитися на людину, таку, якою вона є, в її гріху, в її нестерпності, яким вона є для нас тягарем в житті, і сказати: Я тебе понесу, як хрест; я тебе донесу до Царства Божого, хочеш того чи ні. Добрий ти чи злий – візьму я тебе на свої плечі і принесу до Господа та скажу: Господи, я цю людину ніс ціле життя, тому що мені було би жаль, якщо б вона загинула! Тепер Ти її прости, заради мого прощення!.. Як було би гарно, якщо б ми могли так один одного тягарі носити, якщо б ми могли один одного нести та підтримувати; не намагатися забути, а, навпаки, – пам’ятати. Пам’ятати, у кого яка слабість, у кого який гріх, в кому щось негаразд, і не спокушати його цим, оберігати його, щоб він не піддався спокусі саме в тому, що може його погубити… Якщо б ми так могли відноситися один до одного! Якщо б, коли людина слабка, ми її оточували дбайливою, лагідною любов’ю, скільки людей опам’яталися, скільки людей стали б гідні прощення, яке їм дане даром…
Ось це шлях покаяння: увійти в себе, стати перед Богом, побачити себе осудженим, не гідним ні прощення, ні помилування, і замість того, щоб, як Каїн, втікати від Бога, обернутися до Нього і сказати: Вірую, Господи, в Твою любов, вірую в Хрест Сина Твого, – вірую, поможи моєму невірству!.. І потім йти дорогою Христа, як я говорив: все прийняти з руки Божої, з усього принести плід покаяння та плід любові, і насамперед брата нашого простити, брата нашого, не очікуючи його виправлення, понести, як хрест, розп’ятися, якщо потрібно, на ньому, щоб мати владу, подібно до Христа, сказати: Прости їм, Отче, вони не знають, що роблять… І тоді Сам Господь, Який сказав нам: Якою мірою ви міряєте, і вам поміряється… прощайте, як Отець ваш Небесний прощає, – Він в боргу не залишиться: простить, виправить, спасе і вже на землі, як святим, дасть нам радість небесну.
Нехай буде так, нехай почнеться в житті кожного з нас сьогодні, зараз хоч трішечки цей шлях покаяння, тому що це вже початок Царства Божого. Амінь.
митрополит Сурозький Антоній
Але повернутися обличчям до Бога з надією, покликати Його на допомогу – ще не все, тому що багато чого в нашому житті залежить від нас самих. Як часто ми кажемо: “Господи, допоможи! Господи, дай мені терпіння, дай мені ціломудріє, дай мені чистоту серця, дай мені слово правдиве!..” А коли випаде можливість поступити згідно з нашою власною молитвою, за потягом нашого власного серця, у нас не вистачає мужності, не вистачає рішучості на ділі приступити до того, про що ми просимо Бога. І тоді наше покаяння, наш зліт душі залишається безплідним. Покаяння повинне початися саме з цієї надії на любов Божу і одночасно – подвигом, мужнім подвигом, коли ми себе самих примушуємо жити так, як треба, а не так, як ми жили досі. Без цього і Бог нас не спасе; тому що, як каже Христос, не кожен, хто промовляє “Господи, Господи”, увійде в Царство Боже, а той, хто принесе плід його. А плоди ці ми знаємо: мир, радість, любов, терпіння, лагідність, помірність, смирення – усі ці чудові плоди, які могли б нашу землю вже тепер перетворити в рай, якщо б тільки, як древо плодоносне, ми могли їх принести… Таким чином, покаяння починається з того, що раптом в душу нас ударить, заговорить совість, покличе нас Бог і скаже: Куди йдеш? До смерті? Чи цього ти хочеш?.. І якщо ми відповімо: Ні, Господи, – прости, помилуй, спаси! – і звернемося до Нього, Христос нам каже: Я тебе прощаю! А ти – з вдячності за таку любов, не зі страху, не заради того, щоб себе позбавити муки, а тому що у відповідь на Мою любов ти здатний на любов, почни жити інакше…
І що ж далі? Перше, що ми повинні навчитися, це приймати ціле наше життя: всі його обставини, всіх людей, які в нього увійшли – іноді так болісно – прийняти, а не відкинути. Поки ми не приймемо наше життя, увесь його вміст, як з руки Божої, ми не зможемо звільнитися від внутрішньої тривоги, від внутрішнього полону і від внутрішнього протесту. Як би ми не говорили Господеві: Боже, я хочу творити Твою волю! – з глибин наших буде підніматися крик: Але не в цьому! Не в тому!.. Так, я готовий прийняти ближнього мого, – але не цього ближнього! Я готовий прийняти все, що Ти мені пошлеш – але не те, що Ти насправді мені посилаєш… Як часто в хвилини якогось просвітлення ми кажемо: Господи, я тепер все розумію! Спаси мене, будь-якою ціною мене спаси!.. Якщо б в цей момент перед нами раптом повстав Спаситель чи зіслав ангела Свого або святого, який грізним словом нас окликнув, який вимагав би від нас покаяння та переміни життя, ми це, може, і прийняли би. Але коли замість ангела, замість святого, замість того, щоб Самому прийти, Христос посилає нам ближнього нашого, причому такого, якого ми не поважаємо, не любимо, і який нас випробовує, який ставить нам вже життєво питання: А твоє покаяння – на словах чи на ділі? – ми забуваємо свої слова, ми забуваємо свої почуття, ми забуваємо своє покаяння і кажемо: Геть від мене! Не від тебе мені діставати покарання Боже чи настанови, не ти мені відкриєш нове життя… І проходимо мимо і того випадку, і тої людини, яку нам послав Господь, щоб нас зцілити, щоб ми смиренням увійшли в Царство Боже, понесли б наслідки нашої гріховності з терпінням і готовністю все (як ми самі казали) прийняти з руки Божої. Якщо ми не приймемо нашого життя з Божої руки, якщо все, що в ньому, ми не приймемо як від Самого Бога, тоді життя не буде нам дорогою до вічності; ми весь час будемо шукати іншу дорогу, тоді як єдина дорога – Господь Ісус Христос. Але цього ще недостатньо. Ми оточені людьми, з якими відносини наші іноді бувають важкі. Як часто ми чекаємо, щоб інший прийшов каятися, просив прощення, принизив себе перед нами. Може, ми простили б, якщо б відчули, що він себе так принизив, що нам легко його простити. Але прощати треба не того, хто заслуговує прощення, – хіба ми від Бога можемо очікувати прощення заслуженого? Хіба, коли ми до Бога йдемо і кажемо: Господи, спаси! Господи, прости! Господи, помилуй! – ми можемо додати: “тому що я цього заслуговую!?” Ніколи! Ми очікуємо від Бога прощення з чистої, жертовної, хресної Христової любові… Цього ж і від нас очікує Господь по відношенню до кожного нашого ближнього; не тому нам треба прощати ближнього, що він заслуговує прощення, а тому що ми – Христові, тому, що нам дано іменем Самого Живого Бога і розп’ятого Христа – прощати. Але часто здається: от, якщо б тільки можна було забути образу, тоді би я простив, але я забути не можу, – Господи, дай мені забуття!.. Це не прощення; забути не значить простити. Простити означає подивитися на людину, таку, якою вона є, в її гріху, в її нестерпності, яким вона є для нас тягарем в житті, і сказати: Я тебе понесу, як хрест; я тебе донесу до Царства Божого, хочеш того чи ні. Добрий ти чи злий – візьму я тебе на свої плечі і принесу до Господа та скажу: Господи, я цю людину ніс ціле життя, тому що мені було би жаль, якщо б вона загинула! Тепер Ти її прости, заради мого прощення!.. Як було би гарно, якщо б ми могли так один одного тягарі носити, якщо б ми могли один одного нести та підтримувати; не намагатися забути, а, навпаки, – пам’ятати. Пам’ятати, у кого яка слабість, у кого який гріх, в кому щось негаразд, і не спокушати його цим, оберігати його, щоб він не піддався спокусі саме в тому, що може його погубити… Якщо б ми так могли відноситися один до одного! Якщо б, коли людина слабка, ми її оточували дбайливою, лагідною любов’ю, скільки людей опам’яталися, скільки людей стали б гідні прощення, яке їм дане даром…
Ось це шлях покаяння: увійти в себе, стати перед Богом, побачити себе осудженим, не гідним ні прощення, ні помилування, і замість того, щоб, як Каїн, втікати від Бога, обернутися до Нього і сказати: Вірую, Господи, в Твою любов, вірую в Хрест Сина Твого, – вірую, поможи моєму невірству!.. І потім йти дорогою Христа, як я говорив: все прийняти з руки Божої, з усього принести плід покаяння та плід любові, і насамперед брата нашого простити, брата нашого, не очікуючи його виправлення, понести, як хрест, розп’ятися, якщо потрібно, на ньому, щоб мати владу, подібно до Христа, сказати: Прости їм, Отче, вони не знають, що роблять… І тоді Сам Господь, Який сказав нам: Якою мірою ви міряєте, і вам поміряється… прощайте, як Отець ваш Небесний прощає, – Він в боргу не залишиться: простить, виправить, спасе і вже на землі, як святим, дасть нам радість небесну.
Нехай буде так, нехай почнеться в житті кожного з нас сьогодні, зараз хоч трішечки цей шлях покаяння, тому що це вже початок Царства Божого. Амінь.
митрополит Сурозький Антоній
