Коли ми думаємо про покаяння, перед нами завжди повстає темна або сіра картина скорботи, стиснутого серця, сліз, якогось великого горя через те, що наше минуле таке темне і недостойне: недостойне ні Бога, ні нас самих, ні того життя, яке нам запропоноване. Але це тільки одна сторона покаяння чи, точніше, такою повинна би бути тільки одна мить. Покаяння повинне розцвітати в радість і в подвиг. Без цього покаяння безплідне, без цього те, що могло б бути покаянням, перетворюється в розкаяння – безплідне і, часто, таке, яке вбиває життєву силу в людині замість того, щоб її збуджувати і оновлювати.Коли в результаті заглибленого розмірковування над собою і над Євангелієм і над дорогами Божими ми опиняємося перед обличчям свого гріха, своєї невірності найвищому нашому покликанню, звичайно, пронизує наше серце гострий біль, сором: глибокий сором за те, що ми такі далекі від того, чим могли б бути, такі несхожі на те, що задумав Бог, коли Він нас створив. Але це має бути тільки спонуканням до того, щоб почати жити по-новому. Так, треба зупинитися на минулому, треба придивитися без будь-якої пощади до себе на темні сторони свого життя, думок своїх, рухів серця, в бажання, у вчинки, у взаємини. Треба вдивитися суворо і тверезо, як лікар вглядається в хворого, як ми іноді, коли йдемо вночі доріжкою, вдивляємося в дорогу: як не збитися, як не впасти. Все треба бачити, що тільки є доступним для погляду, і на все відзиватися чесно; прийняти сором до кінця, прийняти біль до кінця, не шукати собі прощення, щоб біль став менш гострим, щоб не згоріти від сорому. Тільки якщо пережити свою ганьбу з усією можливою, усією доступною нам силою, можна відірватися від того, чим цей сором викликається. Якщо ж намагатися хоч почасти, хоч якось пом’якшити окреслення своєї гріховності, зробити свою ганьбу більш прийнятною (хоча б тим, що ми говоримо про себе: “Грішний, як всі”, або: “Як же я міг інакше поступити!?”), якщо тільки ми намагаємося заглушити в собі цей біль, то покаяння стає для нас неможливим. Тому що тільки від усвідомлення жаху, убивчої сили гріха, від сорому перед тим, що я недостойний самого себе, – не те, що інших чи Бога – ми можемо знайти силу вирватися з цього полону; поки цей полон терпимий, ми в полоні залишимося. В цьому різниця між нами і тими святими, про життя яких ми читаємо, починаючи від апостолів і закінчуючи сучасними подвижниками віри. Вони пішли на те, щоб до кінця випити чашу власного сорому і встромити в своє серце, в свою свідомість, в усю свою істоту гострий біль від того, якими вони є. Але коли це трапилося, то не треба ні у розпач впадати, ні зупинятися на цьому. Згадайте, що оповідає нам Євангеліє, як апостол Петро вихвалявся, що й на смерть піде зі Спасителем, що ніхто не відірве його від Христа. А після того, як Спасителя взяли в полон, потягли на беззаконний суд, до Петра підійшла юна служниця, яка нічим не могла йому зашкодити, хіба що тільки словом, і запитала, чи не був і він з Ісусом Назарянином. І він тричі відрікся! І пішов, вийшов з двору; і обернувшись, зустрів через відкрите вікно погляд Спасителя – і гірко заплакав.
Ось цей момент, коли його раптом огорнув сором за своє відречення, за свою зраду, за своє боягузтво, за свою невірність, свої вихваляння, жахом простромив його серце, і він пішов з горем. Але коли він зустрів Спасителя, Христос його не запитав: “Чи не соромно тобі? Як ти смієш стати переді Мною після того, як ти від Мене відрікся тричі?” Христос йому ставить інше питання: “Петре! Чи любиш ти Мене більше від цих?” (тобто, від інших апостолів, які їх тоді оточували). Хіба може стояти питання про те, чи любить Петро Христа, коли все свідчить про те, що він Його не любить, якщо міг відректися? І хіба можна говорити і про те, що Петро, немовби, здатний Його любити більше від інших учнів? Інші ж не відрікалися; правда, втікали! – але хоч не відрікалися… Якщо би тільки Петро згадав слова Спасителя, сказані в іншому випадку: Кому багато прощається, той багато любить. .. Кому багато проститься, в тому народжується більша любов, ніж в тому, кому прощено небагато. Питання ставиться так: “Ти згрішив важче, ніж інші, і тобі може це проститися; чи буде твоя любов в міру цього прощення? Чи полюбиш ти у відповідь більше, ніж будь-хто, хто менше від тебе згрішив?” Але мова йде про любов, тому що Господь бачить глибини людини, а не поверхню, не тільки те, що бачимо ми. Коли людина зробить той чи інший вчинок, скаже те чи інше слово, ми розуміємо вчинок чи слово по-своєму. Христос дивиться всередину і знає, яка людина стоїть за вчинком чи за словом. Він не обманюється ні видимим, ні навіть очевидним. І тому Він звертається до глибин Петра, які на якийсь момент заслонив страх, але які відкрилися знову, коли сором його опалив і він раптом виявився перед обличчям і своєї совісті, і погляду Спасителя. І Петро, який в той момент, охоплений радістю, що він знову перед лицем Христа, що примирення можливе, що все можливе, навіть воскресіння, повернення з глибин смерті, – Петро каже Христу: “Так! Я Тебе люблю!” І тричі запитує його Христос про цю любов – так само, як тричі Петро від Нього відрікався. І на третій раз Петро, нарешті, повертається до іншої реальності; не до того глибинного почуття, яке в ньому живе, яке складає кінцеву сутність його любові до Христа. Він повертається до усвідомлення того, що любов його потайна, а зрадництво – явне. І він звертається до Христа та каже: “Господи! Ти все знаєш! Ти знаєш, що я відрікся від Тебе – але якщо Ти ставиш питання про любов, Ти, значить, знаєш, що я Тебе все-таки люблю… Так, я люблю Тебе!” І ось це – момент, коли завершується процес покаяння. Гріх зроблений, падіння мало місце, людина зганьбила себе вкрай; її совість, погляд Господній їй про це сказали. І вона відгукнулася на цей погляд та на суд совісті жахом відрази до себе, плачем. А тепер її відновлює Божа любов. Самому собі простити неможливо. Ніхто не має права сказати: “Я зробив гріх, я поступив по відношенню до людини негідно, я себе забруднив, але це минуло, тепер я можу про це забути”. Це значило б зробити свій гріховний стан законним, значило немовби заявити своє право бути негідним і себе, і Бога, і ближнього, і життя. Тому сама людина ніколи себе простити не може, не має права себе простити. Але, з іншої сторони (і це так само важливо), людина повинна бути в стані прийняти прощення, яке їй дається. Ми не маємо права відкинути, відхилити, відректися від прощення, яке Бог або людина нам дає – і дає завжди якоюсь ціною. Коли скривджена нами людина, перехворівши, перестраждавши, нам каже: “Нехай мир буде тепер між нами! Рана, яку ти мені наніс, зарубцювалася, біль пройшов; ти мене міг би вбити цим, але милістю Божою я залишився живий; і я тебе достатньо люблю, щоб тобі дати той мир, який Господь вклав в мою душу” – ми повинні бути в стані упокоритися і прийняти прощення. Нам часто заважає прийняти прощення наша гордість: як я буду приймати прощення, тим самим визнавши, що я дійсно винен? Визнавши, що я для себе нічого не можу зробити і що тільки ця людина, яку я принизив, образив, обібрав, може мене відновити в моїй людській гідності. Як я можу залежати в такій мірі від іншої людини?.. Іноді буває дуже важко прийняти прощення саме через цю гординю, саме через те, що ми не хочемо бути відновленими в нашій гідності з чужої милості; ми хочемо цю гідність мати в собі або заробити на неї право. Але право на прощення ніхто ніколи не заробляє; як ніхто ніколи не заробляє право на те, щоб його любили. А бути прощеним – це завжди означає, що хтось тебе достатньо полюбив, щоб узяти на себе твій гріх і його викорінити в собі. Тому ми повинні бути готові упокоритися, прийняти це цілюще приниження. І тільки якщо ми можемо його прийняти усім серцем, всією свідомістю своєю, ми можемо бути зцілені.
Так Христос “зцілив” апостола Петра, тобто, повернув цілісність тому, хто розбився вщент своїм відреченням. Він немовби зібрав ці шматки воєдино і з останків зробив цілісну, монолітну людину. І тому Петро міг потім так довірливо, просто як рівний з рівним, говорити з Христом. Коли Спаситель йому сказав: Йди за Мною! – Петро пішов, але, обернувшись, побачив віддалік Йоана, і запитав Спасителя: “А він що? Ти мене повернув до життя; чи не потребує він, щоб Ти і його повернув до життя?” І тут Спаситель каже твердо: “Що Я з ним зроблю – Моя справа; ти йди за Мною”… І це Він каже кожному з нас, якщо тільки ми пройшли через це вогненне переживання, згоріли в соромі, прийняли, погодилися на той невимовно гострий біль, який може нас осягти, коли ми усвідомимо свою гріховність.
І тут починається радість, покаянна радість. В книзі отця Софронія про старця Силуана є розповідь про те, як колись Силуан був ще молодим, один з його односельчан вчинив убивство, потрапив у в’язницю, відбув свій термін; і після цього майбутній старець Силуан бачить на сільському святі, як цей чоловік грає на гармошці і танцює. Його охопив жах, він до нього підійшов та каже: “Як можеш ти танцювати, веселитися, – ти ж людину вбив!” І цей колишній убивця йому відповідає: “Так; але коли я був у в’язниці, я глибоко розкаявся і раптом відчув, що Христос мене простив; і тепер я нова істота”. Це – завершення покаяння, нове життя, оновленість, народження; нехай часткове, нехай тільки початок вічного життя, але вічного життя, що прийшло в силі, яка підкорює цілу людину.
Так часто буває, що хтось підходить до мене на сповідь і каже: “Не знаю, з чого сповідатися, все одне і те ж…” Ці слова говорять про злочинну відсутність уваги до життя. Невже будь-хто з нас після одного-єдиного дня може сказати, що він виконав усе можливе, і був усім, чим він міг бути? Що він був бездоганно непорочний в своїх думках і почуттях, що він не пропустив жодного вчинку, який можна і треба було зробити, що не зробив жодної речі, яка була би недосконалою? Хто може сказати, що його думки не заплуталися, серце не потемніло, воля не захиталася, вчинки чи бажання не виявилися негідними? Якщо людина може прийти на сповідь і сказати: “Не знаю, що говорити”, це значить, що людина ніколи не задумувалася над тим, чим вона могла б (а, отже, повинна би) бути, а тільки порівнює себе з учорашнім днем або з іншими людьми, які такі самі погані, як і вона сама.
А коли ми кажемо: “Ось, з року в рік ми приходимо і повторюємо одне і те ж”, – це свідчить про те, що ми ніколи не пережили ні сорому, ні болю; що ми цілком спокійно приймаємо свою гріховність. Так, я брешу – але всі брешуть! Бешкетую, – всі бешкетують; забуваю Бога, – ну де ж Його пам’ятати? Проходжу повз будь-яку людину, яка мене потребує – але не можна ж зупинятися на кожному! І так далі… Якщо б тільки хоч раз ми могли побачити – як це Бог бачить – наслідки того, що ми робимо, або того, чого не робимо; якщо б тільки могли бачити, як сказане або несказане слово, зроблений або незроблений вчинок є початком цілого ряду подій в житті іншої людини, бачити, яким остаточним буває в долі одної людини слово або миттєвий рух іншої… Але якщо ми настільки неуважні до себе, то, звичайно, ми ще неуважніші до інших; те, що з ними відбувається, проходить цілком повз нас. І тому ми приходимо і каємося все в одному і тому ж, тому що жодного разу не помітили, що одне чи інше перетворює нас у виродків, що ми більше не схожі на образ Божий, який відбитий в наших глибинах. Нам немовби дана ікона на збереження, а ми її щоразу руйнуємо, ганьбимо, оскверняємо – або через наше нехтування, або в якомусь пориві злості, не бурхливої злості, а маленької, незначної злості.
Часом хтось каже: “Я не можу вирватися зі своїх гріхів! Якщо б я вчинив який-небудь один великий гріх, можливо, я був би вражений; але усі мої дрібні гріхи лягають, як порох, але не обтяжують. Звикаєш до них, як звикаєш жити в безладній обстановці своєї квартири”… І ми не думаємо про те, що якоїсь кількості дрібних гріхів іноді важче позбутися, ніж одного великого гріха. Тому що цей великий гріх – так, дійсно, може нас так вразити, що навіть при нашій нездатності чувати ми прокинемося. А повсякденні гріхи… Є розповідь з життя російського юродивого Воронезької губернії Олексія про те, як до нього прийшли дві жінки. Перша побивалася від усвідомлення одного зробленого нею страшного гріха; інша поойкувала: “Грішна, як усі; знаєте ж, отче, неможливо жити і не грішити”. І той їм наочно показав, що це значить. Обох він послав в поле; тій, яка зробила один, вбивчий для неї гріх, він велів знайти найважчий камінь, який тільки вона може підняти, і принести до нього; а другій велів зібрати в фартух як можна більше камінців. Коли жінки прийшли, він звелів обом повернути великий камінь та дрібні камінці точно на ті ж самі місця, звідкіля вони були взяті. Перша прямо пішла до місця, звідки був узятий камінь, – його слід був на ґрунті, поставила його на місце і повернулася. А друга годинами ходила і не могла згадати, де вона підібрала той чи інший камінчик. Так цей юродивий показав, що не можна ставитися недбало до того, що здається незначним, але чого ніякими силами не позбудешся. Нам треба над цим задуматися; почасти тому, що дійсно, якщо не звертати уваги на мале, то не позбудешся його. А почасти тому, що, звикнувши недбало ставитися до малого, ми звикаємо взагалі бути недбалі і починаємо грішити все більше і більше, тобто, все більше спотворювати себе та знищувати, руйнувати, оскверняти в собі образ Божий.
Я почав першу бесіду з думки про смерть. Кожну сповідь, яку приносимо, ми повинні б приносити, немов вона передсмертна: смерть у кожного з нас стоїть за плечима. Ніхто з нас не знає, чи встигне він покаятися, чи ні; не тому, що він завтра помре, а тому, що і через десять років він може не згадати і не опам’ятатися… Якщо б ми стояли перед кожною сповіддю з думкою про те, що це вирішальний момент нашого життя: або я зараз вступаю у Вічне Життя вже тепер на землі, або залишаюся поза ним, що би я там не говорив, мовби мені дуже жаль, що я недосконалий, – всі ми інакше дивилися б на мале та на велике в нашому житті. Причому – що таке мале і що таке велике? Іноді велике нас в полоні не тримає так, як тримає щось начебто незначне. Апостол Яків каже, що малі вудила дозволяють нам керувати дужим конем. Так і ми: іноді ми можемо відректися від усього гріховного, тільки б не відректися від чогось одного. І диявол нас тримає в цій вуздечці. Здавалося б, всім тілом, всією душею ми вільні – крім як в одному відношенні; в цьому відношенні ми полонені. А якщо ми полонені в одному відношенні, то ми взагалі в полоні. Але від нас залежить розважливе, тверезе, серйозне відношення до нашого становища. Якщо б ми розглядали нашу гріховність, наше віддалення від Бога, невідповідність між тим, чим ми могли б бути, і тим, чим ми є, нашу холодність до людей – якщо б все це ми усвідомлювали інакше, здатні були б на це все з жахом поглянути, справді жахнутися, – тоді могли би почути звернення Спасителя: “Скажи: якщо ти будеш прощений, якщо Я тобі скажу тепер, що люблю тебе всім Моїм життям та всією Моєю смертю, Хрестом, Розп’яттям – і Воскресінням Своїм, ти міг би відгукнутися радістю та вдячністю?” Радістю про те, що хоч я сам себе простити і зцілити не можу, але можу бути прощеним і зціленим силою Божою. А вдячністю, тому що якщо це так, то дійсно усе християнське життя зводиться тільки до одного: до того, щоб кожною думкою, кожним рухом серця, всією своєю волею і спрямованістю, усіма своїми діями виразити Богові вдячність за те, що я спасенний, тому що Бог ТАК мене любить… І якщо Він мене так любить, то ціле моє життя повинне стати живим, постійним знаком радісної вдячності Богові за те, що Він є, за те, що Він так нас вміє любити.
митрополит Сурозький Антоній (Блюм)
31 грудня 1983 р.
