Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • Проповідь у 23-ту неділю після П’ятидесятниці
    Неділя 23-тя після П’ятидесятниці. Зцілення гадаринського…
  • Про святкування Хелловіну
    Більшість бравих шанувальників цього «не святого свята» навіть не…
  • УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ ВЛАДИЧИЦІ НАШОЇ БОГОРОДИЦІ І ПРИСНОДІВИ МАРІЇ
    Історія Успіння Божої Матері Тропар, величання, кондак свята Успіння…
  • Біблія українською для твого Android-смарфону
    Завантажуй додаток Біблія на Google Play :) Мова: українська …
  • АллатРа - обережно! секта!
    Протягом останніх років в Україні виникла і почала поширювати свою…
  • Популярне
  • Про святкування Хелловіну
    Більшість бравих шанувальників цього «не святого свята» навіть не…
  • Проповідь у 23-ту неділю після П’ятидесятниці
    Неділя 23-тя після П’ятидесятниці. Зцілення гадаринського…
  • Опитування
    Ти святкуєш 8 липня православний День закоханих?
    так
    ні
    святкую день Валентина
    а що це за свято?
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Листопад 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
     
    Листопад 2018 (1)
    Жовтень 2018 (1)
    Серпень 2018 (1)
    Липень 2018 (3)
    Червень 2018 (1)
    Травень 2018 (1)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Таїнство любові-2 (Бесіда про християнський шлюб) (Митрополит Антоній Сурожський)

    Як я вже сказав, одна з цілей цієї бесіди - не лише прояснити для віруючих глибину і значущість обрядів, але зробити ці обряди зрозумілими і для невіруючого. І не просто заради того, щоб віруючий став більш прийнятним і зрозумілішим для людей нерелігійних, а тому, що обряди Церкви, що йдуть своїм корінням в досвід і віру тисячоліть, образно, картинно. Символами часто розкривають перед нами такі глибини людського досвіду любові, радості, горя, які можуть не лише бути корисними для віруючого, але й невіруючому розкриють якусь глибину його власної душі і його власного життя.

    Ми всі думаємо, ніби знаємо, що таке любов, і вміємо любити. Але насправді ми дуже часто вміємо лише ласувати людськими відносинами. Ми думаємо, що любимо людину, тому що у нас до неї ласкаве почуття, тому що нам з нею добре; але любов – щось набагато більше, вимогливіше і, часом, трагічне.

    У любові є три сторони. По-перше, людина любляча дає, хоче давати. Але для того, щоб давати, для того, щоб давати до кінця, давати, не роблячи тому, хто одержує, боляче, потрібно вміти давати. Як часто буває, що ми даємо не по любові, справжній, самовідданій, щедрій любові, а тому, що, коли ми даємо, в нас наростає почуття значущості, своєї величі. Нам здається, що давати – це один із способів самоствердитися, показати собі самому і іншим свою значущість. Але отримувати від людини на цих умовах - дуже тяжко. Любов лише тоді може давати, коли вона забуває про себе; коли людина дає, як один з німецьких письменників сказав, як птах співає, від надміру свого: не тому, що дар у нього потребується, вимушується, а тому, що давати – це пісня душі, це радість, в якій можна себе забути для радості іншої людини. Така любов, яка вміє давати, зустрічається набагато рідше, ніж ми можемо собі уявити. З іншого боку, в любові потрібно вміти отримувати; але отримувати, іноді, набагато тяжче, ніж давати. Ми всі знаємо, як болісно буває отримати що-небудь, відчути благодіяння від людини яку ми або не любимо, або не поважаємо; не принизливо, образливо. Ми це бачимо на дітях: коли хто-небудь, їм не любий, хто-небудь, в чию любов вони не вірять, дає їм подарунок, їм хочеться розтоптати подарунок, тому що він ображає саму глибину їх душі. І ось для того, щоб вміти давати і вміти отримувати, потрібно, щоб любов того, хто дає, була великою до самозабуття, а той хто отримує, любив того, хто дає і вірив безумовно в його любов. Західний подвижник Венсан де Поль, посилаючи одну з своїх черниць допомагати бідним, сказав: „Запам’ятай – тобі потрібна буде вся любов, на яку здатне твоє серце, для того, щоб люди могли пробачити тобі твої благодіяння...” Якщо б ми частіше це пам’ятали, ми менше б дивувалися б, що оточуючі без радості, іноді з стисненим серцем звертаються до нас за допомогою і її від нас отримують.

    Але навіть там, де і давати, і отримувати – свято, радість, є ще один бік любові, яку ми забуваємо. Це – жертовність. Не в тому смислі, в якому ми звичайно про неї думаємо; наприклад, що людина, яка любить іншу, готова на неї працювати, обмежувати себе в чомусь, щоб та отримала потрібне; що батьки можуть позбавляти себе необхідного заради того, щоб діти були ситі і вдягнені і іноді отримували радість від подарунка. Ні, та жертовність, про яку я говорю, більш строга, вона відноситься до чогось більш внутрішнього. Вона заключається в тому, що людина готова по любові до іншого відійти в сторону. І це дуже важливо. Адже часом буває так між чоловіком та дружиною: вони один одного люблять сильно, ласкаво, радісно. І один з них ревнує чоловіка чи дружину – не по відношенню до кого-небудь, хто ось тут, тепер може поставити під питання їх кохання, а по відношенню до минулого. Наприклад, відсторонюються друзі або подруги дитинства; відштовхуються кудись в глибину споминів переживання минулого. Тому, хто так безумно, нерозумно любить, хотілося б, щоб життя почалося тільки з моменту їх зустрічі. А все те, що було перед цим, все багатство життя, душі, відношень здається йому небезпекою; це щось, що живе в душі коханої людини окрім нього. Це одна з найбільш небезпечних речей. Тому що людина не може почати жити з якогось, навіть найсвітлішого дня зустрічі з коханою, дорогою людиною. Вона повинна жити з самого початку свого життя. І той, хто любить, повинен прийняти таємницю минулого як таємницю і її зберегти, повинне припустити, що в минулому були такі відношення коханої людини з батьками, з друзями, з подругами, такі події життя, до яких він не буде причетним інакше як з оберігаючою, ласкавою, шанобливою любов’ю. І тут починається область, яку можна назвати областю віри: віри не лише в Бога, а взаємної віри однієї людини в іншу..

    Людина починає любити іншу, тому що раптом, неочікувано для себе самої, бачить в ньому щось, чого раніше ніколи не бачила. Буває: молоді люди, дівчата належать до якогось спільного кола, живуть бік о бік, працюють разом, приймають участь в суспільному житті. І раптом той, хто до цих пір ніким не був помічений, стає центром інтересу для одного з цього кола; в якийсь момент одна людина побачила іншу не лише очима, але якимось проникненням серця і розуму. І ця людина, яка була просто однією з багатьох, раптом стає єдиною. Людина тоді постає з новою красою, новою глибиною, новою значущістю. Таке бачення може тривати роками, може продовжуватися все життя. Але іноді, через деякий час, це бачення тьмяніє (так буває, коли сонце відійде від вікна і раптом сяйво цього вікна тьмяніє). І ось в цей момент вступає віра. Віра ось в якому смислі: віра як впевненість, що те, що було колись побачено, а тепер стало невидимим – достовірно, безсумнівно. Такою вірою ми всі живемо, більше чи менше. Бувають моменти особливих зустрічей, глибоких, хвилюючих; потім ми повертаємося до звичайного життя: але знову опинившись віч-на-віч з людиною, пов’язаною з цим переживанням, ми знаємо, що бачене нами – не вся людина; що в ній є така глибина, яку ми тепер більше не можемо прозріти. І ми ставимося до цієї людини по-новому. Це дуже ясно виявлено в цілому ряді молитов чину одруження.
    В розмові про шлюб, про взаємовідносини чоловіка та дружини, я згадував, що окрім кохання, тобто лагідного, полум’яного і тихого потягу однієї людини до іншої, цим взаємовідносинам ще притаманна віра. На початку служби заручення ми молимося про те, щоб Господь послав тим, хто збирається вінчатися, не тільки взаємну любов – справжню, мирну, не тільки Свою допомогу, але ще й єдину думку і тверду віру. І, звичайно, перше, що приходить на думку віруючому, це: “Дай, Господи, міцну віру в Тебе, і тоді все буде добре...”

    Це справді так; але в цьому є ще й інша сторона. Не може бути істинних, справжніх відносин, якщо немає між чоловіком та дружиною, між нареченою і нареченим взаємної віри, тобто, з одного боку, справжньої довіри, з іншого боку, вірності. Це дуже важливо, і це розкривається дуже ясно далі в службі, коли читається молитва, де згадується блудний син. Він пішов з отчого дому, прожив розпусне, негарне життя, розкаявся під тиском обставин і повернувся додому. І що ж сталося? – Батько його зустрічає, він до нього біжить назустріч, його обнімає, цілує, і коли син говорить батькові: “Я згрішив проти неба і перед тобою, я недостойний називатися твоїм сином...” – батько йому не дає сказати останніх слів, яку були приготовані сином в дорозі. Він хотів сказати: “Прийми мене хоча б як одного з твоїх робітників...” – батько не дає йому це сказати, тому що недостойним сином він може бути, але не може бути нічим меншим, ніж сином. А далі батько не питає ні про що; йому достатньо, що син повернувся, для того, щоб вірити в нього до кінця.

    І ось ми просимо Господа про таку віру, про таку довіру, просимо, щоб вона збереглася на все життя між чоловіком і дружиною. Щоб, якщо буде щось між ними: сварка, непорозуміння, навіть зрада, і один з них повернеться і скаже: “Я прийшла до тебе, я до тебе прийшов”, той, який залишився вірним, розкрив би обійми і сказав: “Нарешті! Я так тебе чекала, я так тебе чекав...” І якщо винний скаже: “Можеш ти мене пробачити? – щоб той його тільки обійняв, поцілував і навіть не згадав про минуле. Тут потрібна віра, така віра, яка може народитися тільки з тієї любові, про яку я говорив в інших бесідах: любові зрячої, любові споглядальної, любові зворушливої, яка здатна бачити всю красу людини навіть в той момент, коли ця краса потьмарилась або коли щось в цій красі потьмяніло. Тому що немає краси, яка була б понівечена до краю в людині: любов до неї, віра в неї може відновити те, що, здавалося б, ніхто і ніщо не може відновити ні покаранням, ні повчаннями. І це ми бачимо весь час в Євангелії. Ми бачимо, як Христос зустрічає грішників: Він їх любить, і у відповідь на любов, яка дається задарма, яка дається як подарунок, людина запалюється вдячністю і заради вдячності стає достойною цієї любові. Вона може бути коханою, але не тому, що достойна: вона може навчитися бути достойною, тому що вона кохана. Є прислів’я: “Полюби нас чорненькими, а біленькими нас усякий полюбить”. Справжня любов вміє полюбити людину “чорненькою”, і приклад цього відношення я дам, розбираючи одну з найкоротших початкових молитов служби заручення.

    Я вже говорив про те, що людину люблять не за щось, а що, навпаки, вона може стати значущою, прекрасною людиною, тому що вона кохана. В другій молитві чину обручення говориться про те, що Бог вибрав Церкву, як чисту діву з середовища язичників. Якщо ми задумаємося над цим і уявимо собі: хто ця Церква? Церква – ми з вами: і я, і ти, і всі наші друзі; як же ми можемо сказати, що Бог нас вибрав як чисту діву. Ми всі грішні, у всіх нас недоліки, ми всі в значній мірі зіпсовані, - як же тоді Бог міг на нас подивитися і вибрати як діву чисту? Справа в тому, що Бог на нас дивиться, бачить можливість краси, яка в нас є, бачить в нас те, чим ми можемо бути, і заради того, що Він бачить, Він нас приймає. І тому, що ми любимі, тому, що з нами сталося це чудо: що хтось в нас побачив не погане, а прекрасне, не зле, а добре, не потворне, а чудесне – ми можемо почати рости, рости через здивування перед цією любов’ю рости із здивування перед тим, що цією любов’ю нам показана наша власна краса, про яку ми й не підозрювали. Я говорю, звичайно, не про ту зовнішню, поверхневу красу, якою ми всі чванимося: рисами обличчя, розумом, чуйністю, талантом – ні, про іншу красу. І ось нам потрібно пам’ятати, що єдиний спосіб відродити людину, єдиний спосіб дати людині можливість розкритися в повноті – це її любити; любити не за чесноти, а не дивлячись на те, що вона недосконала, любити просто тому, що вона людина, і тому, що людина така велика і така прекрасна сама по собі. В це ми можемо вірити завжди. Ми не завжди можемо це бачити, тільки очі любові можуть нам дозволити прозріти це. На людину можна дивитися байдужим поглядом – і тоді ми нічого не бачимо, ми помічаємо лише зовнішні прояви, риси обличчя, розцінюємо людину так само, як ми розцінюємо все інше: собаку, коня або предмет, який хочемо купити. Нам потрібно вчитися бачити людину такою, якою вона є в самій своїй глибині, в самій своїй суті, і відповідно до цього відноситися. Так відноситься до нас Бог. Бог нас любить не тому, що ми хороші, Бог до нас милостивий не тому, що ми заслуговуємо милості або любові: Він нас просто любить. Якщо ми здатні бути вдячними за те, що нас хтось – Бог або людина – може полюбити без будь-якого приводу, просто тому, що серце через край переливається до нас, ми можемо стати іншими людьми. І в шлюбі це так важливо; так важлива ця віра в людину і ця здатність пам’ятати, що тільки любов’ю можна з неї зробити – ні, не з неї – можна їй допомогти стати всім, чим вона лише може бути, якою задумав її Бог, можна розкрити всю її красу.
    В давнину чин заручення, тобто підготовча частина служби вінчання, здійснювався в притворі, там, де відбувалась служба оглашення перед хрещенням, тому що це ще не повнота, це підготовчий крок до того, щоб двоє з’єдналися в одне, до того, щоб вступити в повноту церковну. Наречений і наречена приходили і ставали в притворі поруч один з одним; приносили персні або обручки, які потім будуть їм віддані; священик виходив зі свічками для наречених; потім кадили їх, тобто віддавали їм ту саму шану, яка віддається в богослужінні іконі або священику, який уособлює образно ікону Христа, тому що Церква бачила в них живий образ Божий, і цьому образу віддавали честь і кадіння.

    Далі священик проголошує: „Благословен Бог наш...” Як не благословити Бога за те, що в світі, де немає єдності, де панує напруга, взаємна ворожнеча, непорозуміння, двоє покохали один одного, один в одному побачили взаємно вічну красу і вирішили перевершити, перемогти все, що може їх відокремлювати, вирішили стати єдиними, одним тілом в двох особах?! Як не подякувати Богу за те, що на землі здійснюється чудо, яке утаємничено свідчить нам про те, що ворожнеча відступила і єдність здійснилась?!

    Потім Церква молиться: молиться про мир, який може бути посланий тільки з небес; молиться про спасіння наречених; молиться про мир в усьому світі, про храм, де здійснюється богослужіння, і про всіх, хто з вірою, благоговінням, страхом Божим, тобто з трепетним серцем прийшли. Церква молиться про наречених – про те, щоб їм дана була досконала любов, любов мирна, і допомога від Бога, тому що життя буде весь час тиснути на них, постійно намагатиметься розірвати ще крихку, незрілу єдність, яка між ними утворилася; Церква молиться і про те, щоб їм залишатися однодумцями, щоб в них було одне бажання, одне серце, одна цілеспрямованість, і щоб їм була дана тверда віра – віра один в одного, віра в Бога, віра в можливу перемогу, в подолання труднощів, які між ними або навколо них можуть збурюватися. Слово віра означає ще й вірність: щоб двоє залишилися вірними один одному в справжній дружбі. Ви знаєте, що означає слово дружба. Друг – це твоє „друге я”, як говорили в давнину, людина, на яку можна глянути і побачити своє відображення, але тільки чисте і освячене; ніби побачити в ній свою красу, відображену в дзеркалі люблячих очей, люблячого серця. Молиться Церква про те, щоб їм було дано непорочне життя, чесний шлюб. І ще ми дякуємо Богу, Який в світі, де все роздрібнене, привів до єдності, до союзу неподільної любові цих двох людей.

    В першій молитві, яку священик виголошує, ми згадуємо Ісаака і Ревекку. Чому ж їх вибрали? Тому, що за розповіддю Старого Заповіту (Бут. 24 ) Авраам послав слугу на свою давно покинуту батьківщину, щоб знайти наречену для сина. І Бог йому обіцяв показати знаком, кого вибрати. Тому Ревекка була боговибраною нареченою для Ісаака. І ми молимося про те, щоб в цьому випадку і наречений, і наречена були один для одного боговибраними, щоб окрім того, що вони один одному подобаються, що в них однакові смаки, їм подобається зовнішність один одного, їх споріднює соціальний статус – щоб щось більш глибоке було в основі їхньої зустрічі. Бог ніби говорить: „Ось твоя наречена, ось твій наречений. Я тобі даю цю людину на віки вічні як предмет твоєї любові і тебе йому як предмет його любові...”

    Далі в читанні зі Священного Писання на службі вінчання нам буде сказано, що наречені повинні дивитися один на одного, як Христос дивиться на Церкву і як Церква дивиться на Христа – всією любов’ю, всім життям, всім прагненням. Ось чому згадуються тут і Ревекка, і Ісаак. І кожен з нас, коли вибирає наречену і нареченого, повинен задавати собі запитання: „Чому я його вибираю? За якими зовнішніми, земними ознаками чи тому, що між нами здійснилося чудо?..”

    Далі священик дає нареченим персні, і вони обмінюються ними тричі, ніби тричі промовляючи: „Так, я роблю це серйозно, це не миттєвий порух душі, це продумана дія...” І священик проказує: „Заручається раб Божий (раба Божа) рабі Божій (рабу Божому) такій-то в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа”. Так відбувається перший крок їх об’єднання. Тепер вони стоять зі свічками і з обручками.

    В давнину люди часто не вміли писати, а тільки могли засвідчити листа або документ печаткою; і вирішальне значення мав той перстень, на якому була особиста печать. Документ, запечатаний таким перснем, був незаперечним. Ось цей перстень і згадується в службі заручення. Коли людина давала перстень іншій, це означало, що вона їй довіряє безумовно, що вона довіряє їй своє життя, свою честь, своє майно – все. І ось, коли ті, хто вінчається, обмінюються перстенцями (я говорю саме обмінюються, тому що кожен з них спочатку надіває обручку і потім тричі передає її своїй дружині (своєму чоловікові), раніше ніж залишить на своїй руці) – коли подружжя обмінюється перснями, вони ніби говорять один одному: „ Я тобі довіряю безумовно, я тобі довіряю у всьому, я себе довіряю тобі...” І, звичайно, не може бути такого обміну перснями між людьми, які здійснюють лише умовний чи фіктивний шлюб або шлюб без намірів будувати спільне життя від початку і до останнього дня.

    Перснем наділив свого блудного сина батько в притчі Господній. Юнак пішов з дому, відрікшись від нього, і повернувся з покаянням. І батько жодним словом йому не дорікнув. Побачивши його, коли він повертався назад в отчий дім, він сам поспішив до нього назустріч, він його обійняв, він ніби втішав його: „Так, ти помилився, ти вчинив жорстоко, коли пішов від мене і від свого брата, і від усіх, хто тебе любив, але наші серця залишилися вірними тобі...” І не гаючись він кличе своїх слуг і говорить: „Принесіть сандалії, принесіть ту одежу, яку він носив”; і, нарешті, дає йому перстень. Тим самим батько говорить сину: „Якщо вже ти повернувся до мене, якщо вже ти показав, що хочеш знову бути моїм вірним сином, я тебе навіть не запитую про те, як ти жив, заради чого ти жив, я тебе приймаю з цілковитою довірою, тому що, пройшовши через досвід невірності, пройшовши через досвід страждання, обманутий своїми друзями, які хотіли тебе знати тільки, поки був багатим, тепер ти будеш мені вірним до останку, вірним нашій любові, нашій дружбі, нашому Богу...”

    Так говорить батько; але таке ж значення і самого персня. І коли подружжя обмінюється обручками, вони у такий спосіб обіцяють один одному, що якщо коли-небудь що-небудь станеться між ними, якщо коли-небудь буде суперечка або навіть зрада, обман, неправда, - і якщо той, хто оступився знову повернеться, то йому нічого не буде поставлено в докір. Тому що він повернеться і скаже: „Ось, я прийшов (я прийшла); чи можеш ти мене прийняти, чи твоє серце охололо, чи любов до мене померла?” І відповіддю буде: „Звичайно, прийди, звичайно, я тебе люблю, як любив колись! Моя любов колись була тріумфуючою радістю; коли ти пішов (ти пішла), моя любов стала пекучим болем, очікуванням, журбою, - а тепер моя любов знову стала радістю, світлішою, глибшою, більш торжествуючою і впевненішою, ніж вона була до тієї миті, коли ти пішов (пішла)...” Тому, обмінюючись перснями, подружжя дає один одному обіцянку вірності, і взаємної довіри – довіри, яка вивищується над будь-якою зрадою і понад усіма чварами, - і це так чудово.

    Джерело: Храм Живоносного Джерела (Казанської ікони Божої Матері)
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com