Я вирішив цю бесіду присвятити темі про сім’ю та шлюб. Мені здається, що в світі, законом якого є розмежованість, протистояння, напружені відносини між окремими людьми, суспільними групами і народами, ця тема надзвичайно важлива.
Шлюб – диво на землі. В світі, в якому все нарізно, шлюб – це місце, де двоє, завдяки тому, що покохали один одного, стають одним цілим, це місце, де розбіжності закінчуються, і починається відлік нового - спільного життя. І в цьому найбільше чудо людських взаємин: двоє стають єдиною особистістю, різні особистості, тому що покохались і прийняли одна одну до останку, беззаперечно, стають чимось більшим, ніж двійця, ніж просто дві людини, - стають цілістю.
Над цим кожному потрібно замислитися, тому що жити нарізно нестерпно, важко, а водночас – легко й звично. Розумові інтереси, смаки розбігаються, і тому дуже легко сказати собі: я хочу жити тим, що мене цікавить. Хтось живе для прибутку, хтось – для культури, хтось шукає ідеал, але я – самодостатня одиниця, мені вистачає мене самого... А насправді від цього відбувається розпорошення людства. У підсумку – не залишається нічого від тієї дивної єдності, яка могла б існувати між людьми. І шлюб, як я вже сказав, є дивом відновлення єдності там, де вона не може бути відновлена людськими силами.
Але для цього потрібно зрозуміти, що таке любов і як ми один з одним можемо єднатися любов’ю, тому що любов буває різна. Ми це слово використовуємо в різноманітних випадках. Ми говоримо, що любимо Бога, любимо батьків, любимо дружину, чоловіка, дітей; але ми також кажемо, що любимо найнезначніші речі. Ми це святе, дивовижне слово принижуємо висловами: я люблю морозиво; я люблю прогулянки; я люблю футбол; я люблю театр... І цим принижуємо власне вагомість слова і самі стаємо в’язнями цієї заплутаності.
Любов – дивовижне почуття, але воно не лише почуття, воно – стан всієї істоти. Любов починається в ту мить, коли бачу перед собою людину і прозріваю її глибини, коли раптом бачу її сутність. Звичайно, коли кажу: „Я бачу”, то не маю на увазі „осягаю розумом” або „бачу очима”, але – „осягаю всією своєю суттю”. Якщо можна дати порівняння, то так само я осягаю красу, наприклад, музики чи природи, твору мистецтва, коли стою в невимовному зачаруванні перед тим, що бачу, чую і не взмозі вмсловити це жодним словом, окрім як вигукнути: „Боже мій! Яке ж це диво!..” Таємниця любові до людини починається в ту мить, коли ми на неї дивимося без бажання нею володіти, без бажання володарювати, без бажання якимось чином скористатися її дарами або її особистістю, - тільки дивимося і захоплюємося тією красою, яка нам відкрилася.
*****
Коли я поруч з людиною, яку бачу очима любові, не очима байдужості або ненависті, а саме любові, то я прилучаюся до цієї людини, у нас з’являється дещо спільне, спільне життя. Сприйняття людини відбувається на глибині, за межами слів і емоцій. Віруючий сказав би: коли я бачу людину в цьому світлі, в світлі чистої любові, то я бачу в ній образ Божий, ікону. Знаєте, кожен з нас є своєрідною іконою, образом Божим, але ми забуваємо про це і не вміємо відповідно ставитись один до одного. Якщо б тільки ми могли згадати, що перед нами ікона, святиня!.. Це зовсім не означає, що така ікона зусібіч прекрасна. Ми всі знаємо, що часом трапляється з картиною великого майстра, або з іконою, або з іншим твором мистецтва, з будь-якою формою краси: будь-яка краса може бути понівечена – недбалість, обставини, злість можуть понищити найпрекрасніший предмет. Але коли перед нами витвір великого майстра, картина, яка була частково понівечена, спаплюжена, ми можемо в ній побачити або зіпсованість, або красу, яка збереглася. Якщо ми дивимося на цю картину, на будь-який витвір мистецтва очима зачудованої любові, то бачимо прекрасне, а за іншим можемо жалкувати й плакати. І ми можемо вирішити, інколи, все життя віддати для того, щоб все знищене в цьому образі, в цій картині, в цьому творі мистецтва – відновити. Це справа любові: подивитися на людину і одночасно побачити в ній її невід’ємну красу – і страждання, біль через те, що людина недосконала, і одночасно радість від того, що вона так неповторно прекрасна. Ось якщо так подивится на людину хочаб раз, можна її полюбити, незважаючи ні на що, наперекір усьому, що впадає в очі іншим людям.
Як часто трапляється, що тому, хто любить когось, хтось скаже: „Що ти в ньому знайшов? Що ти в ній знайшов?” – і людина відповідає, здавалось би, нісенітницею: „Невже ти не бачиш, як вона прекрасна, який він гарний?..” І виявляється: так, так воно і є, ця людина прекрасна, тому що той, хто любить, бачить красу, а той, хто не любить, або ставиться байдуже, або й неневидить, бачить лише вади. Ось це дуже важливо не забувати. Надзвичайно важливо пам’ятати, що любов реалістична до кінця, що вона оволодіває людиною цілковито – так, що вона бачить, зряча, але замість того, щоб засуджувати, щоб відрікатися від коханої людини, вона плаче над недоліками і готова життя віддати для того, щоб все болісне, зіпсоване виправити і зцілити. Це – те, що називається доброчесним ставленням до людини, це – справжній початок любові, перше серйозне бачення.
Я вже говорив про любов як про споглядальний стан, коли людина, дивлячись на іншу, бачить в ній, незважаючи на її зовнішність, на звуки голосу, незважаючи ні на що, якусь глибину, яка і є тією іконою, яка означає красу. Ця краса часково уражена життям, минулим, обставинами, але вона тут, і лише вона важлива в цій людині; хоча, звичайно, і недоліки беруться до уваги.
Але якщо говорити про споглядання, то чи можна також говорити про те, щоб створити якісь живі людські відносини? Споглядати Бога, споглядати ікону, споглядати красу природи, вдивлятися в картину, переживати глибоко музику – це все зрозуміло; але як це споглядання може зумовити справжні людські відносини? Мені здається, відповідь у тому, що споглядання це відкриває закоханим стан, коли вони можуть у найпотаємніших глибинах злитися воєдино, можуть без будь-яких слів один одного розуміти і відчувати. Ми всі це знаємо на досвіді, але так легко забуваємо. Хто з нас не сидів з дорогою йому людиною – матір’ю, дружиною, чоловіком, другом – у вечірніх сутінках, коли все стихало навкруги. Спочатку лине розмова, потім вона завмирає, але залишається тиша; ми прислухаємось до звуків: потріскування дров у каміні, цокання годинника, віддалених, приглушених шумів; потім ці звуки зникають, і настає глибока тиша, мовчання душі. І ось в цьому мовчанні душі раптом відчуваєш, що став таким близьким своєму другу, тій людині, яка поруч тебе. Це, звичайно, не злиття в тому значенні, що одна людина стає іншою, але обидві з’єднуються на такій глибині взаємного співпереживання, де слова вже зайві: вони удвох, і якщо любов достатньо глибока, стають одним цілим.
І це стосується шлюбу у всіх його проявах, не тільки почуттів, однодумного мислення, але й тілесних контактів. Тільки потрібно пам’ятати і твердо знати, що тілесна єдність двох люблячих один одного людей – не початок, а повнота і межа їх взаємин, що лише тоді, коли двоє людей поєднались серцем, розумом, духом, їх єдність може зрости, розкритися в тілесному єднанні, яке стає вже не жадобою володіти один одним, не пасивною віддачею іншому, а таїнством, справжнім таїнством, тобто дійством, яке прямо виходить від Бога і приводить до Нього. Один з отців Церкви в давнину сказав, що світ не може існувати без таїнств, тобто без того, щоб якісь стани, взаємини були б неземними, небесними, чудесними; і, – продовжує він, – шлюб як єдність двох у світі, де немає єдності, є тим таїнством, дивом, яке перевершує всі природні взаємні відносини, всі природні стани. І тілесний шлюб також, за вченням одного з отців Церкви, стає таїнством, подібним до Євхаристії, причастю віруючих. Як саме? У Євхаристії силою Божою, чудом єднаючої любові і віри один в одного віруючий і Христос стають одним цілим. І в шлюбі (звичайно, на іншому рівні і по-іншому), завдяки взаємній вірі і взаємній любові, двоє людей долають будь-яку розбіжність і стають єдиною істотою, однією особистістю в двох особах. Це є одночасно повнотою шлюбу душевно-духовно-тілесного і повнотою доброчесності, коли двоє один до одного ставляться як до святині і свої взаємини, зокрема й тілесні, перетворюють в таїнство, в дещо, що вивищується над землею і підносить до вічності.
*****
В Священному Писанні шлюб є виявом граничної радості, граничної повноти. Це не повнота заспокоєності, а торжества радості і любові. Найдовершеніший приклад її – в так званому шлюбі Агнця, тобто в поєднанні, в радості зустрічі Бога, Який став людиною, віддав Своє життя, Своє буття світові, – з творінням: коли все вже завершено, коли немає протиставлення, коли Бог і людина поєднані спільним життям. І це не обмежується людиною, а переростає її, охоплює все творіння, так що Апостол Павло міг сказати: „Буде Бог все у всьому” (1Кор.15,28).
З іншого боку, у нас є також образ, який використовує Апостол і який характеризує Церкву як Наречену Агнця (Об’явл. 21,9). Хто така наречена? Наречена – це дівчина, яка виявила таку глибину і таку силу, що зуміла покохати єдиною, неповторною любов’ю одну людину і готова залишити все і бути з нею; послідувати за нею, куди б вона не йшла. А слово Агнець нагадує нам про старозаповітне пасхальне ягнятко, якого вперше заколото в ніч, коли євреї утікали з Єгипту: непорочний, невинний агнець, жертва людського гріха. Згодом цей образ перенесено на Спасителя Христа як на непорочного Страждальця, який прийняв муки, тому що люди відпали від Бога і перестали бути в повному розумінні людьми.
Отже, образ Нареченої Агнця – це уособлення трагічної любові; любові, що йде тернистим шляхом в нашому трагічному світі, сповна усвідомлюючи цей трагізм, сприймає його не як небажану муку, а як покликання, як участь в долі світу і в таємницях Божих. Обидва ці образи свідчать про любов: любов досконалу, любов жертовну і самовіддану, любов радісну. В одному древньому рукописі Євангелія є місце, де Христа запитують: „Коли настане Царство Боже?” І Христос відповідає: Царство Боже вже настало там, де двоє – вже не двоє, а одне...”
Можна тоді поставити запитання: якщо Царство Боже справді є в шлюбі, то як стосується воно людини, яка обирає усамітненість? В Церкві є два інститути, які видаються протилежними один одному, – це шлюб і чернецтво. Разом з тим для будь-якої людини, яка належить Церкві, є її членом, живе її життям, цілком зрозуміло, що протиріччя в її бутті, її сутності бути не може. І насправді, якщо замислимось над питанням про шлюб і чернецтво по їх суті, то зрозумієм, що шлюб і чернецтво – ніби два образи однієї Церкви. В шлюбі єдність впадає у вічі: двоє поєднують долю так, щоб весь земний шлях пройти пліч-о-пліч. В чернецтві людина відмовляється від особистої людської близькості, що означає радість і повноту шлюбу, ніби в передчутті часу, коли Бог переможе, і восторжествує все найкраще в людині. Так, монах від шлюбних стосунків відрікається, але не відмовляється від любові: по-перше, від любові до Бога, по-друге, від любові до людей. Монахом може стати тільки та людина, яка усвідомила і сприйняла достатньо глибоко трагізм світу; для якої страждання світу настільки значне, що вона готова про себе забути остаточно, щоб пам’ятати про світ, що перебуває в стражданні, у відірваності від Бога, в борінні; і для того, щоб пам’ятати про Самого Бога, розіп’ятого через любов до світу. І тому відхід в чернецтво зовсім не означає втечі від світу. Мені пригадується послушник Валаамського монастиря, про якого розповідав мій духівник. Він п’ятдесят років пробув в монастирі, але так і не згодився на постриг. Він все життя подвигався, але вважав себе неготовим до чернецтва. Мій духівник, тоді ще мирянин, який шукав свій шлях, спитав у нього: „Що ж таке чернецтво, хто такий монах, що ти не можеш стати ним, хоча ведеш чернецьке життя?” І той відповів: „Монах – це людина, яка всім серцем уболіває і плаче над горем світу, і цього я ще не досяг”.
Як бачите, і в чернецтві, і в шлюбі корінь усього – в любові, притому особистій, живій, конкретній любові до світу, в якому живемо, в усвідомленні його трагічності, а разом з тим ( і це виявляється, можливо, яскравіше, видиміше в шлюбі) – в радості від того, що в цьому трагічному світі є любов, є єдність, є дружба, є такі людські відносини, які роблять його не пеклом, а можливим раєм.
І тут велику роль в чернецтві, як і в шлюбі відіграє надія, яку розуміють не як мрію, але як акт торжествуючої віри, впевненості. Священне Писання нам говорить, що надія – це вже передчуття майбутнього, як віра – вже впевненість в невидимому. Надія – не мрія про те, що, можливо, в майбутньому стане кращим. Досвід сьогодення (незважаючи на його похмурість і, подеколи, жах), вочевидь свідчить, що серед цього дня, повного моторошності, сяє світло, горить любов, що світло у пітьмі дійсно сяє і його жодною силою не може подолати темрява. Ми, завдяки надії, сповнюємося впевненості, що переможе світло. Це – надія наша і це – віра наша, і з них виросте перемога любові як в чернецтві, так і в шлюбі.
Віруючі, як і невіруючі, стривожені в наші дні нестійкістю шлюбів і горем, що приносить нестійкість як подружжю, так і дітям. Багато людей стурбовані роздрібленістю сімей і відсутністю радості в сімейному житті, що царює зараз повсюди. Це відбувається частково тому, що ідеал шлюбу, який колись існував, зараз виявився для людей незрозумілим. Багато хто розглядає шлюб просто як приватний договір. Вони відчувають себе окремими людьми, поза суспільством, і тому вважають, що мають право поводити себе як їм заманеться.
Багато хто розглядає шлюб з чисто суспільно-державної точки зору. В такому випадку сім’я стає нічим іншим як частинкою, дуже малою частинкою загальнодержавного апарату, який накладає на неї великий тягар, і цей тягар іноді виявляється непосильним. Якщо вгледітися в причини цього, або в те, як люди зараз вступають в шлюб, мені здається, можна розділити людей на декілька категорій.
Деякі вступають в шлюб, вірніше, я б сказав, в співжиття, тому що вони подобаються один одному, тому що між ними існує фізичне і психологічне притягання. Вони не шукають в шлюбі здійснення якої-небудь мети, не хочуть чогось досягнути, їм здається, що якщо вони можуть задовольнити один одного тілесно або психологічно, то все вже досягнуто. Для цього вони не шукають ні Божого благословення, ні того, щоб включити себе в людське суспільство і внести в нього щось нове. Інші шукають шлюбу, тому що між ними є узгодженість душевна, тілесна, але, разом з тим, і спільність якогось ідеалу. Вони хочуть стояти не обличчям один до одного, а плечем до плеча, вони не хочуть провести життя у взаємному спогляданні і взаємному задоволенні, вони хочуть разом вступити в життя і творити життя. В залежності від того, які їх переконання, одні – невіруючі – будуть будувати суспільство без Бога, але шукати в ньому всю доступну їм глибину по відношенню до людини; інші – віруючі – будуть шукати якогось іншого виміру. Деякі вірять просто в якесь невизначене божество, в якусь вищу силу і будуть, з одного боку, шукати благословення цієї сили, доброго слова, сказаного від імені цього божества, а, з іншого боку, будуть вдумуватися: як можна створити шлюб, який би був більше від людини, був би настільки великим, щоб стати вселюдським.
Ті, хто вірує у визначеного Бога (зараз я буду говорити з точки зору християнина), будуть шукати здійснення шлюбу по таким зразкам, які нам дані в християнській Церкві: шлюб як єдність, шлюб як образ вічного життя. Про шлюб як єдність я вже згадував. І, крім того, є вічний вимір в шлюбі, який, можливо, краще всіх виразив французький письменник Габріель Марсель. Він пише: „Сказати людині „Я тебе кохаю” – те саме, що сказати їй: „Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш...”
В такому відношенні шлюб для християнина не являється чимось статичним, а богослужіння, обряд вінчання – суспільною формою. Шлюб – це динамічне явище, будівництво, вся його сила – в русі, цілеспрямованості і в його вселюдському значенні. А обряд його здійснення в спільноті християн – не релігійна форма „реєстрації”, а глибокий, повчальний спосіб, яким Церква хоче нам відкрити, що таке любов і які глибокі людські відношення. В цьому змісті всяке християнське богослужіння, з одного боку, є ліричним вираженням людських почуттів, але, з іншого боку, має й символічне значення.
Що таке символ? Це не образ, не притча, не картина, не ілюстрація. Різниця між символом і визначенням ось у чому: визначення старається ніби поставити межі тому, про що воно говорить. Воно старається все вловити і виразити, наскільки це взагалі може бути вираженим. Символ, навпаки, завжди вказує поза собою. Найпростіше було б так пояснити символ: якщо ми людині показуємо відображення неба в воді, його перший рух буде не в тому, щоб вглядатися в це озеро, а в тому, щоб, відвернувшись від нього, подивитися вгору. Це принцип символу: показується щось земне для того, щоб вказати на щось небесне; показується щось, що можна вловити почуттями, для того, щоб вказати на те, що можна пізнати лише в самих глибинах людини і найглибшим сприйняттями. Служба, обряд, який ми здійснюємо в Церкві, в цьому відношенні дуже багато говорить про те, які людські, глибинні відношення любові і взаємності; і над ними, мені здається, потрібно замислитися і віруючим, і невіруючим. Віруючим – тому, що всім нам потрінбно на основі набутого досвіду заново передумати те, що як нам здається, ми вже знаємо давно. А якщо в цьому обряді є щось цінне (він би не устоявся в людському суспільстві, якщо б в ньому не було глибини і значущості), можливо, віруючі і невіруючим відкриють щось не тільки про Бога, але й про людину, про ті відношення, які складають саму серцевину людського життя: про любов, про шлюб, про сім’ю.
Шлюб – диво на землі. В світі, в якому все нарізно, шлюб – це місце, де двоє, завдяки тому, що покохали один одного, стають одним цілим, це місце, де розбіжності закінчуються, і починається відлік нового - спільного життя. І в цьому найбільше чудо людських взаємин: двоє стають єдиною особистістю, різні особистості, тому що покохались і прийняли одна одну до останку, беззаперечно, стають чимось більшим, ніж двійця, ніж просто дві людини, - стають цілістю.
Над цим кожному потрібно замислитися, тому що жити нарізно нестерпно, важко, а водночас – легко й звично. Розумові інтереси, смаки розбігаються, і тому дуже легко сказати собі: я хочу жити тим, що мене цікавить. Хтось живе для прибутку, хтось – для культури, хтось шукає ідеал, але я – самодостатня одиниця, мені вистачає мене самого... А насправді від цього відбувається розпорошення людства. У підсумку – не залишається нічого від тієї дивної єдності, яка могла б існувати між людьми. І шлюб, як я вже сказав, є дивом відновлення єдності там, де вона не може бути відновлена людськими силами.
Але для цього потрібно зрозуміти, що таке любов і як ми один з одним можемо єднатися любов’ю, тому що любов буває різна. Ми це слово використовуємо в різноманітних випадках. Ми говоримо, що любимо Бога, любимо батьків, любимо дружину, чоловіка, дітей; але ми також кажемо, що любимо найнезначніші речі. Ми це святе, дивовижне слово принижуємо висловами: я люблю морозиво; я люблю прогулянки; я люблю футбол; я люблю театр... І цим принижуємо власне вагомість слова і самі стаємо в’язнями цієї заплутаності.
Любов – дивовижне почуття, але воно не лише почуття, воно – стан всієї істоти. Любов починається в ту мить, коли бачу перед собою людину і прозріваю її глибини, коли раптом бачу її сутність. Звичайно, коли кажу: „Я бачу”, то не маю на увазі „осягаю розумом” або „бачу очима”, але – „осягаю всією своєю суттю”. Якщо можна дати порівняння, то так само я осягаю красу, наприклад, музики чи природи, твору мистецтва, коли стою в невимовному зачаруванні перед тим, що бачу, чую і не взмозі вмсловити це жодним словом, окрім як вигукнути: „Боже мій! Яке ж це диво!..” Таємниця любові до людини починається в ту мить, коли ми на неї дивимося без бажання нею володіти, без бажання володарювати, без бажання якимось чином скористатися її дарами або її особистістю, - тільки дивимося і захоплюємося тією красою, яка нам відкрилася.
*****
Коли я поруч з людиною, яку бачу очима любові, не очима байдужості або ненависті, а саме любові, то я прилучаюся до цієї людини, у нас з’являється дещо спільне, спільне життя. Сприйняття людини відбувається на глибині, за межами слів і емоцій. Віруючий сказав би: коли я бачу людину в цьому світлі, в світлі чистої любові, то я бачу в ній образ Божий, ікону. Знаєте, кожен з нас є своєрідною іконою, образом Божим, але ми забуваємо про це і не вміємо відповідно ставитись один до одного. Якщо б тільки ми могли згадати, що перед нами ікона, святиня!.. Це зовсім не означає, що така ікона зусібіч прекрасна. Ми всі знаємо, що часом трапляється з картиною великого майстра, або з іконою, або з іншим твором мистецтва, з будь-якою формою краси: будь-яка краса може бути понівечена – недбалість, обставини, злість можуть понищити найпрекрасніший предмет. Але коли перед нами витвір великого майстра, картина, яка була частково понівечена, спаплюжена, ми можемо в ній побачити або зіпсованість, або красу, яка збереглася. Якщо ми дивимося на цю картину, на будь-який витвір мистецтва очима зачудованої любові, то бачимо прекрасне, а за іншим можемо жалкувати й плакати. І ми можемо вирішити, інколи, все життя віддати для того, щоб все знищене в цьому образі, в цій картині, в цьому творі мистецтва – відновити. Це справа любові: подивитися на людину і одночасно побачити в ній її невід’ємну красу – і страждання, біль через те, що людина недосконала, і одночасно радість від того, що вона так неповторно прекрасна. Ось якщо так подивится на людину хочаб раз, можна її полюбити, незважаючи ні на що, наперекір усьому, що впадає в очі іншим людям.
Як часто трапляється, що тому, хто любить когось, хтось скаже: „Що ти в ньому знайшов? Що ти в ній знайшов?” – і людина відповідає, здавалось би, нісенітницею: „Невже ти не бачиш, як вона прекрасна, який він гарний?..” І виявляється: так, так воно і є, ця людина прекрасна, тому що той, хто любить, бачить красу, а той, хто не любить, або ставиться байдуже, або й неневидить, бачить лише вади. Ось це дуже важливо не забувати. Надзвичайно важливо пам’ятати, що любов реалістична до кінця, що вона оволодіває людиною цілковито – так, що вона бачить, зряча, але замість того, щоб засуджувати, щоб відрікатися від коханої людини, вона плаче над недоліками і готова життя віддати для того, щоб все болісне, зіпсоване виправити і зцілити. Це – те, що називається доброчесним ставленням до людини, це – справжній початок любові, перше серйозне бачення.
Я вже говорив про любов як про споглядальний стан, коли людина, дивлячись на іншу, бачить в ній, незважаючи на її зовнішність, на звуки голосу, незважаючи ні на що, якусь глибину, яка і є тією іконою, яка означає красу. Ця краса часково уражена життям, минулим, обставинами, але вона тут, і лише вона важлива в цій людині; хоча, звичайно, і недоліки беруться до уваги.
Але якщо говорити про споглядання, то чи можна також говорити про те, щоб створити якісь живі людські відносини? Споглядати Бога, споглядати ікону, споглядати красу природи, вдивлятися в картину, переживати глибоко музику – це все зрозуміло; але як це споглядання може зумовити справжні людські відносини? Мені здається, відповідь у тому, що споглядання це відкриває закоханим стан, коли вони можуть у найпотаємніших глибинах злитися воєдино, можуть без будь-яких слів один одного розуміти і відчувати. Ми всі це знаємо на досвіді, але так легко забуваємо. Хто з нас не сидів з дорогою йому людиною – матір’ю, дружиною, чоловіком, другом – у вечірніх сутінках, коли все стихало навкруги. Спочатку лине розмова, потім вона завмирає, але залишається тиша; ми прислухаємось до звуків: потріскування дров у каміні, цокання годинника, віддалених, приглушених шумів; потім ці звуки зникають, і настає глибока тиша, мовчання душі. І ось в цьому мовчанні душі раптом відчуваєш, що став таким близьким своєму другу, тій людині, яка поруч тебе. Це, звичайно, не злиття в тому значенні, що одна людина стає іншою, але обидві з’єднуються на такій глибині взаємного співпереживання, де слова вже зайві: вони удвох, і якщо любов достатньо глибока, стають одним цілим.
І це стосується шлюбу у всіх його проявах, не тільки почуттів, однодумного мислення, але й тілесних контактів. Тільки потрібно пам’ятати і твердо знати, що тілесна єдність двох люблячих один одного людей – не початок, а повнота і межа їх взаємин, що лише тоді, коли двоє людей поєднались серцем, розумом, духом, їх єдність може зрости, розкритися в тілесному єднанні, яке стає вже не жадобою володіти один одним, не пасивною віддачею іншому, а таїнством, справжнім таїнством, тобто дійством, яке прямо виходить від Бога і приводить до Нього. Один з отців Церкви в давнину сказав, що світ не може існувати без таїнств, тобто без того, щоб якісь стани, взаємини були б неземними, небесними, чудесними; і, – продовжує він, – шлюб як єдність двох у світі, де немає єдності, є тим таїнством, дивом, яке перевершує всі природні взаємні відносини, всі природні стани. І тілесний шлюб також, за вченням одного з отців Церкви, стає таїнством, подібним до Євхаристії, причастю віруючих. Як саме? У Євхаристії силою Божою, чудом єднаючої любові і віри один в одного віруючий і Христос стають одним цілим. І в шлюбі (звичайно, на іншому рівні і по-іншому), завдяки взаємній вірі і взаємній любові, двоє людей долають будь-яку розбіжність і стають єдиною істотою, однією особистістю в двох особах. Це є одночасно повнотою шлюбу душевно-духовно-тілесного і повнотою доброчесності, коли двоє один до одного ставляться як до святині і свої взаємини, зокрема й тілесні, перетворюють в таїнство, в дещо, що вивищується над землею і підносить до вічності.
*****
В Священному Писанні шлюб є виявом граничної радості, граничної повноти. Це не повнота заспокоєності, а торжества радості і любові. Найдовершеніший приклад її – в так званому шлюбі Агнця, тобто в поєднанні, в радості зустрічі Бога, Який став людиною, віддав Своє життя, Своє буття світові, – з творінням: коли все вже завершено, коли немає протиставлення, коли Бог і людина поєднані спільним життям. І це не обмежується людиною, а переростає її, охоплює все творіння, так що Апостол Павло міг сказати: „Буде Бог все у всьому” (1Кор.15,28).
З іншого боку, у нас є також образ, який використовує Апостол і який характеризує Церкву як Наречену Агнця (Об’явл. 21,9). Хто така наречена? Наречена – це дівчина, яка виявила таку глибину і таку силу, що зуміла покохати єдиною, неповторною любов’ю одну людину і готова залишити все і бути з нею; послідувати за нею, куди б вона не йшла. А слово Агнець нагадує нам про старозаповітне пасхальне ягнятко, якого вперше заколото в ніч, коли євреї утікали з Єгипту: непорочний, невинний агнець, жертва людського гріха. Згодом цей образ перенесено на Спасителя Христа як на непорочного Страждальця, який прийняв муки, тому що люди відпали від Бога і перестали бути в повному розумінні людьми.
Отже, образ Нареченої Агнця – це уособлення трагічної любові; любові, що йде тернистим шляхом в нашому трагічному світі, сповна усвідомлюючи цей трагізм, сприймає його не як небажану муку, а як покликання, як участь в долі світу і в таємницях Божих. Обидва ці образи свідчать про любов: любов досконалу, любов жертовну і самовіддану, любов радісну. В одному древньому рукописі Євангелія є місце, де Христа запитують: „Коли настане Царство Боже?” І Христос відповідає: Царство Боже вже настало там, де двоє – вже не двоє, а одне...”
Можна тоді поставити запитання: якщо Царство Боже справді є в шлюбі, то як стосується воно людини, яка обирає усамітненість? В Церкві є два інститути, які видаються протилежними один одному, – це шлюб і чернецтво. Разом з тим для будь-якої людини, яка належить Церкві, є її членом, живе її життям, цілком зрозуміло, що протиріччя в її бутті, її сутності бути не може. І насправді, якщо замислимось над питанням про шлюб і чернецтво по їх суті, то зрозумієм, що шлюб і чернецтво – ніби два образи однієї Церкви. В шлюбі єдність впадає у вічі: двоє поєднують долю так, щоб весь земний шлях пройти пліч-о-пліч. В чернецтві людина відмовляється від особистої людської близькості, що означає радість і повноту шлюбу, ніби в передчутті часу, коли Бог переможе, і восторжествує все найкраще в людині. Так, монах від шлюбних стосунків відрікається, але не відмовляється від любові: по-перше, від любові до Бога, по-друге, від любові до людей. Монахом може стати тільки та людина, яка усвідомила і сприйняла достатньо глибоко трагізм світу; для якої страждання світу настільки значне, що вона готова про себе забути остаточно, щоб пам’ятати про світ, що перебуває в стражданні, у відірваності від Бога, в борінні; і для того, щоб пам’ятати про Самого Бога, розіп’ятого через любов до світу. І тому відхід в чернецтво зовсім не означає втечі від світу. Мені пригадується послушник Валаамського монастиря, про якого розповідав мій духівник. Він п’ятдесят років пробув в монастирі, але так і не згодився на постриг. Він все життя подвигався, але вважав себе неготовим до чернецтва. Мій духівник, тоді ще мирянин, який шукав свій шлях, спитав у нього: „Що ж таке чернецтво, хто такий монах, що ти не можеш стати ним, хоча ведеш чернецьке життя?” І той відповів: „Монах – це людина, яка всім серцем уболіває і плаче над горем світу, і цього я ще не досяг”.
Як бачите, і в чернецтві, і в шлюбі корінь усього – в любові, притому особистій, живій, конкретній любові до світу, в якому живемо, в усвідомленні його трагічності, а разом з тим ( і це виявляється, можливо, яскравіше, видиміше в шлюбі) – в радості від того, що в цьому трагічному світі є любов, є єдність, є дружба, є такі людські відносини, які роблять його не пеклом, а можливим раєм.
І тут велику роль в чернецтві, як і в шлюбі відіграє надія, яку розуміють не як мрію, але як акт торжествуючої віри, впевненості. Священне Писання нам говорить, що надія – це вже передчуття майбутнього, як віра – вже впевненість в невидимому. Надія – не мрія про те, що, можливо, в майбутньому стане кращим. Досвід сьогодення (незважаючи на його похмурість і, подеколи, жах), вочевидь свідчить, що серед цього дня, повного моторошності, сяє світло, горить любов, що світло у пітьмі дійсно сяє і його жодною силою не може подолати темрява. Ми, завдяки надії, сповнюємося впевненості, що переможе світло. Це – надія наша і це – віра наша, і з них виросте перемога любові як в чернецтві, так і в шлюбі.
Віруючі, як і невіруючі, стривожені в наші дні нестійкістю шлюбів і горем, що приносить нестійкість як подружжю, так і дітям. Багато людей стурбовані роздрібленістю сімей і відсутністю радості в сімейному житті, що царює зараз повсюди. Це відбувається частково тому, що ідеал шлюбу, який колись існував, зараз виявився для людей незрозумілим. Багато хто розглядає шлюб просто як приватний договір. Вони відчувають себе окремими людьми, поза суспільством, і тому вважають, що мають право поводити себе як їм заманеться.
Багато хто розглядає шлюб з чисто суспільно-державної точки зору. В такому випадку сім’я стає нічим іншим як частинкою, дуже малою частинкою загальнодержавного апарату, який накладає на неї великий тягар, і цей тягар іноді виявляється непосильним. Якщо вгледітися в причини цього, або в те, як люди зараз вступають в шлюб, мені здається, можна розділити людей на декілька категорій.
Деякі вступають в шлюб, вірніше, я б сказав, в співжиття, тому що вони подобаються один одному, тому що між ними існує фізичне і психологічне притягання. Вони не шукають в шлюбі здійснення якої-небудь мети, не хочуть чогось досягнути, їм здається, що якщо вони можуть задовольнити один одного тілесно або психологічно, то все вже досягнуто. Для цього вони не шукають ні Божого благословення, ні того, щоб включити себе в людське суспільство і внести в нього щось нове. Інші шукають шлюбу, тому що між ними є узгодженість душевна, тілесна, але, разом з тим, і спільність якогось ідеалу. Вони хочуть стояти не обличчям один до одного, а плечем до плеча, вони не хочуть провести життя у взаємному спогляданні і взаємному задоволенні, вони хочуть разом вступити в життя і творити життя. В залежності від того, які їх переконання, одні – невіруючі – будуть будувати суспільство без Бога, але шукати в ньому всю доступну їм глибину по відношенню до людини; інші – віруючі – будуть шукати якогось іншого виміру. Деякі вірять просто в якесь невизначене божество, в якусь вищу силу і будуть, з одного боку, шукати благословення цієї сили, доброго слова, сказаного від імені цього божества, а, з іншого боку, будуть вдумуватися: як можна створити шлюб, який би був більше від людини, був би настільки великим, щоб стати вселюдським.
Ті, хто вірує у визначеного Бога (зараз я буду говорити з точки зору християнина), будуть шукати здійснення шлюбу по таким зразкам, які нам дані в християнській Церкві: шлюб як єдність, шлюб як образ вічного життя. Про шлюб як єдність я вже згадував. І, крім того, є вічний вимір в шлюбі, який, можливо, краще всіх виразив французький письменник Габріель Марсель. Він пише: „Сказати людині „Я тебе кохаю” – те саме, що сказати їй: „Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш...”
В такому відношенні шлюб для християнина не являється чимось статичним, а богослужіння, обряд вінчання – суспільною формою. Шлюб – це динамічне явище, будівництво, вся його сила – в русі, цілеспрямованості і в його вселюдському значенні. А обряд його здійснення в спільноті християн – не релігійна форма „реєстрації”, а глибокий, повчальний спосіб, яким Церква хоче нам відкрити, що таке любов і які глибокі людські відношення. В цьому змісті всяке християнське богослужіння, з одного боку, є ліричним вираженням людських почуттів, але, з іншого боку, має й символічне значення.
Що таке символ? Це не образ, не притча, не картина, не ілюстрація. Різниця між символом і визначенням ось у чому: визначення старається ніби поставити межі тому, про що воно говорить. Воно старається все вловити і виразити, наскільки це взагалі може бути вираженим. Символ, навпаки, завжди вказує поза собою. Найпростіше було б так пояснити символ: якщо ми людині показуємо відображення неба в воді, його перший рух буде не в тому, щоб вглядатися в це озеро, а в тому, щоб, відвернувшись від нього, подивитися вгору. Це принцип символу: показується щось земне для того, щоб вказати на щось небесне; показується щось, що можна вловити почуттями, для того, щоб вказати на те, що можна пізнати лише в самих глибинах людини і найглибшим сприйняттями. Служба, обряд, який ми здійснюємо в Церкві, в цьому відношенні дуже багато говорить про те, які людські, глибинні відношення любові і взаємності; і над ними, мені здається, потрібно замислитися і віруючим, і невіруючим. Віруючим – тому, що всім нам потрінбно на основі набутого досвіду заново передумати те, що як нам здається, ми вже знаємо давно. А якщо в цьому обряді є щось цінне (він би не устоявся в людському суспільстві, якщо б в ньому не було глибини і значущості), можливо, віруючі і невіруючим відкриють щось не тільки про Бога, але й про людину, про ті відношення, які складають саму серцевину людського життя: про любов, про шлюб, про сім’ю.
